Жодна титульна нація не виправдовується за право мати одну державну мову, — Юрій Шевчук

Василь Шандро: Які основні враження від Одеського міжнародного кінофестивалю?

Юрій Шевчук: Це вже другий раз я мав змогу спостерігати за ОМКФ. Перший був два роки тому. Кожен фестиваль мислить себе як платформа для продажу зовнішньому світові свого національного кінематографа. Але це не можна сказати про Одеський фестиваль, тому що вдруге складається враження, що українського національного кінематографа є дуже мало. Не можна продавати те, чого немає.

Василь Шандро: Що таке національний кінематограф?

Юрій Шевчук: Це продукт, який робиться на підставі певних національних наративів, з легко пізнаваними героями. Це кінематограф, який робиться на національній мові. Це кінематограф, який робиться з думкою про власного глядача. Нас привчили думати, що українська культура — сільська, але це неправда. Міська культура — це культура модерна. Вона завжди існувала в Україні. Інша справа — її не пускали на телебачення. Для мене сучасний український герой перебуває у міському середовищі.

На Одеському фестивалі відбулося захоплююче кінематографічне відкриття повнометражного документального фільму Остапа Костюка «Жива ватра». Цей фільм особисто мене порвав. Це філософська, глибока, тонко зроблена історія про  вівчарство. Українські кіномитці мають брати до уваги не лише те, як їх фільм висловлює талант, як фільмаря, як  режисера, як актора, але і як він проектується на українську ситуацію, як він змушує глядача відчути себе невід’ємною часткою народу.

Тетяна Трощинська: То насправді фестивалю не вдалося вийти за межі якоїсь світської події?

Юрій Шевчук: Мені здається, Одеському фестивалю бракує усвідомлення себе не в провінційних вимірах.  Він наполягає на своїй російськості.  Нам потрібно зрозуміти, що російське завжди прирікало українське на провінціалізм. Тому що Росія завжди мала претензію на те, щоб бути моделлю решти світу. Фестиваль має фантастичний потенціал, якщо усвідомить себе як ворота українського національного кінематографа.

Василь Шандро: Цього року до нашого інформаційного простору увійшло таке поняття як мовна шизофренія. Що означає мовна шизофренія?

Юрій Шевчук: Це послідовне змішування української мови з російською в один час та в одному місці. Я бачу цю політику як нову та руйнівну форму русифікації. Зараз нас привчають до того, що змішування двох мов є новою нормою. Ця норма означає закреслення взагалі літературного стандарту як такого.

Мовна шизофренія є продовженням загальної ідентифікаційної шизофренії, яку українцям нав’язують після розвалу Радянського Союзу. Це ефективний спосіб поділу людей, який їх унезброює. Мовна шизофренія не зустрічає якогось питомого опору.

Василь Шандро: Які варіанти вирішення цієї проблеми пропонуєте ви?

Юрій Шевчук: З одного боку йдеться про публічний простір, який має підлягати чітко окресленим правилам гри. У США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою почуває себе некомфортно. У кожній демократії таку людину відкрито дискримінують. В кожній демократичній країні є певні інструменти, які впроваджують мовні правила.

Ніяка титутальна нація не виправдовується за своє право мати одну державну мову. Навіть в Канаді офіційна двомовність де-факто існує тільки в Квебеку. Чи ми хочемо мати такі ж проблеми як Канада, де постійно ставляться питання виходу Квебеку із Канади.

Тетяна Трощинська: Ще один аргумент — мова не на часі.

Юрій Шевчук: Мова завжди є на часі. Коли мова перебуває в дискримінованому стані, це є джерелом напруження. Казати, що мова не на часі — це теж імперський, путінський наратив. Державу ми ніколи не побудуємо на брехні, а робити вигляд, що цієї проблеми не існує — це брехати самому собі.

Василь Шандро: Багато хто говорив, що мовну карту не вдалося розіграти. Ви з цим погодитесь? Розділити суспільство не вдалося?

Юрій Шевчук: Я з вами абсолютно згодний. Мовну карту не вдалося розіграти. Але нас звинувачують в насильницькій українізації. Але цього не було. Величезна кількість українців без огляду на те, якою мовою вони говорять , мають пієтет – сакральне ставлення до української мови. Політика культурного поширення за допомогою культурного українського продукту.

Для створення конкурентного українського продукту потрібно відкрити український ринок. І тоді буде вибух українського відродження.