Громадське радіо
Гість ефіру — перший заступник голови Донецької облдержадміністрації Євген Вілінський.
Кирило Лукеренко: Я б хотів почати з Донецької фільтрувальної станції. Час від часу вона не працює. Чим важлива Донецька фільтрувальна станція?
Євген Вілінський: В Донецькій області надто мало запасів води, яку можна використовувати для пиття. Водопостачання всієї території області, контрольованої та неконтрольованої частин, забезпечує компанія «Вода Донбасу». Основне джерело — Сіверський Донець. Проблема фільтрувальної станції полягає у тому, що вона знаходиться на магістралі, від якої іде водопостачання аж до Маріуполя. Будь-які пошкодження цієї станції призводять до того, що без води залишається частина Донецька (це на тій території), на нашій території — великі частини Ясинуватського району, Авдіївки, Волноваського району, зменшується подача води до Маріуполя, тому вона дійсно має стратегічне значення.
Кирило Лукеренко: Яка кількість населення обслуговується Донецькою фільтрувальною станцією?
Євген Вілінський: Напряму до 200 тисяч, але впливає майже на мільйон людей.
Кирило Лукеренко: Наскільки убезпечено виглядає станція сьогодні?
Євген Вілінський: На жаль, зараз не все добре. Ми постійно «вирубаємо» фільтрувальну станцію. Постійно ми змушені її запускати. Це зношення обладнання, постійні ризики для водопостачання. Сьогодні вона знову не працює.
Кирило Лукеренко: Коли вона запрацює?
Євген Вілінський: Це залежить від того, коли ми отримаємо дозвіл від Спільного центру з контролю та координації, де знаходяться наші військові і російські генерали, які нібито повинні впливати на терористів для того, щоб вони припинили вогонь і дали можливість бригадам зайти, промити обладнання і знову її запустити. Водопостачання іде, тому що в резервуарах були залишки води, але треба терміново налагоджувати роботу фільтрувальної станції. Вона надалі буде залишатися під загрозою при нинішній ситуації.
Ми пропонували вивезти такі критичні об’єкти інфраструктури за межі території ведення бойових дій, винести це питання на мінський переговорний процес, але рішення досі не прийнято.
Лариса Денисенко: Наскільки, на ваш погляд, існує продумана програма убезпечення? Чи є відгук від людей, з якими вам доводиться погоджувати різні питання? Коли долучаються російські генерали, це ускладнює справу?
Євген Вілінський: Іноді це просто унеможливлює процес. Свідчення тому — підключення газопостачання до Мар’їнки та Красногорівки. Цей процес триває уже два роки. Коли було знищено газогін, ми його відновили. Уже півтора роки ми не можемо просто зайти на газорозподільчу станцію і підключитись, щоб ці два міста були з теплом. На жаль, ми не отримуємо дозвіл на це з боку російської частини Спільного центру з контролю та координації. Один день роботи — і два міста спокійно переживали б зиму.
Лариса Денисенко: Що ви можете зробити власними силами?
Євген Вілінський: Ми можемо вирішувати питання резервування, оновлення обладнання, зменшення енерговитрат, використання альтернативних джерел, як з водопостачанням Маріуполя. Для того, щоб створити повноцінний ресурс забезпечення Маріуполя, треба вкладати десятки мільярдів гривень в проведення магістрального водогону від Дніпра.
Але така інвестиція стане непотрібною у той же день, коли припиняться бойові дії. Для таких проектів потрібне стратегічне рішення на рівні держави.
Та ж історія з енергопостачанням Авдіївки. Ми досі заживлюємося з непідконтрольної території. Прокласти альтернативну лінію — сотні мільйонів гривень.
Чи готові ми сьогодні інвестувати в лінії, які завтра можуть стати непотрібними?
Лариса Денисенко: Що можна забезпечити зараз, щоб людина знала: принаймні на місяць після надзвичайної події вистачить води, електроенергії?
Євген Вілінський: Як на мене, в населених пунктах, які межують з лінією фронту, спокійним не можна бути. Але ми знаходимо локальні рішення, локальні системи резервування. Під час подій в Авдіївці ми забезпечили фактично весь цей район генераторним обладнанням. Ми зробили центральний логістичний склад для цивільного захисту, з якого ми забезпечуємо необхідними будматеріалами населені пункти вздовж усієї лінії розмежування. Майже вся Україна відгукнулася на події в Авдіївці. Великі обсяги допомоги йшли з різних областей.
Зараз ми з міжнародними організаціями створюємо сучасну систему логістики, яка дозволяє швидко фіксувати потреби, знаходити, хто може забезпечити ці потреби, забезпечувати засобами доставки.
Кирило Лукеренко: Ви сказали, що надання фінансування на великі структурні проекти — це питання центральної влади. Які пропозиції від місцевої влади формуються щодо інфраструктури? Чи звертаєтеся ви до центральної влади?
Євген Вілінський: Ми це робимо постійно. Ми запропонували всім містам і районам підготувати проектно-кошторисну документацію на особливо важливі об’єкти інфраструктури. Такий пул проектів вже створений, він надалі поповнюється. Ми формуємо пул фінансових ресурсів. Ми хочемо сконцентрувати ресурси на таких важливих об’єктах, які забезпечують максимальну кількість мешканців області. Для цього ми агрегуємо кошти обласного бюджету, Державного фонду регіонального розвитку, субвенції, спрямовані на економічний розвиток і розвиток громад. Ми долучаємо до цього кошти міжнародних організацій. Іноді бувають такі об’єкти, на яких ми концентруємо кошти з кількох джерел.
Лариса Денисенко: Наскільки Київ зараз звертає увагу на Донеччину?
Євген Вілінський: У нас достатньо інтенсивні комунікації на всіх рівнях. Голова облдержадміністрації постійно в контакті з президентом, прем’єр-міністром. Завдяки нашій співпраці з керівництвом держави вдалося пролобіювати закон, за яким кошти, які надходили з підприємств на тимчасово окупованих територіях, спрямовувати до обласного бюджету. Ці кошти йшли на розвиток інфраструктури.
Бувають моменти, коли, можливо, приділяють недостатню увагу окремим аспектам життя тут. Ми побачили це в бюджетному процесі. Зараз для нас критично важлива проблема того, що містам, які знаходяться поблизу фронту, суттєво скоротили фінансовий ресурс за рахунок того, що в Податковому кодексі прописали норму, за якою вони втрачають надходження від нерухомого майна, землі. Ми підготували відповідні законопроекти, намагаємося внести зміни.
Ці міста також зіштовхнулися з проблемою, що стосується закону, який дозволив нам використовувати кошти, що знаходилися на казначейських рахунках тимчасово окупованих територій. На жаль, законодавець зазначив у цьому законі, що ми не можемо витрачати ці кошти на відновлення інфраструктури у прифронтових містах.
Я розумію логіку законодавця, але ми готові на будь-які форми контролю. Не можна залишати ці міста без належного фінансування.
Кирило Лукеренко: Яка ситуація з дорогами на Донеччині?
Євген Вілінський: На жаль, з дорогами є проблема. Це підпорядкування. Дороги, які належать муніципалітетам, мають обласне підпорядкування, будуть суттєво поліпшені цього року.
Гірша ситуація з дорогами загальнодержавного значення. Минулого року ми пішли на використання коштів Державного фонду регіонального розвитку для відбудови мостів.
Кирило Лукеренко: Донеччина — специфічний регіон щодо питання доріг?
Євген Вілінський: Темпи проведення дорожніх робіт у нас набагато вищі. Той міст, який був відбудований у Семенівці, ми почали практично одночасно з ізюмським у Харківській області. Ми вже запустили його в експлуатацію. На жаль, в Ізюмі міст ще в неналежному стані.
У нас є додаткове навантаження на дорожню інфраструктуру від військової техніки.
Кирило Лукеренко: Наскільки Донеччина випереджає або відстає від інших областей у запровадженні 3G-зв’язку?
Євген Вілінський: На мобільний зв’язок на тимчасово окупованій території більше вплинули дії терористів. Вони відключили «Київстар», «Life». Залишається «Vodafone», але він теж знаходиться під загрозою.
3G запроваджено у Краматорську, Маріуполі. Ми відстаємо від інших територій, бо інвестиції для мобільних операторів були надто ризиковані. Мобільні оператори тільки зараз почали розвивати цю систему.