Люди в «сірій зоні» вже звикли звертатися до психологів, - «Лікарі світу»

У Сєвєродонецьку поспілкувалися із польовою координаторкою міжнародної організації «Лікарі світу»

Ведучi

Анастасія Багаліка

Люди в «сірій зоні» вже звикли звертатися до психологів, - «Лікарі світу»
https://static.hromadske.radio/2018/05/hr_u_tvoemu_misti_18-05-18_vanderborg.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/05/hr_u_tvoemu_misti_18-05-18_vanderborg.mp3
Люди в «сірій зоні» вже звикли звертатися до психологів, - «Лікарі світу»
0:00
/
0:00

Із Флоранс Вандерборхт говоримо про гуманітарну ситуацію в «сірій зоні» та проект протидії гендерно зумовленому насильству на лінії розмежування

 

Анастасія Багаліка: Із якими гуманітарними проблемами ви маєте справу?

Флоранс Вандерборхт: Загалом гуманітарні проблеми регіону – це великий спектр проблем, але наша організація «Лікарі світу» зосереджена саме на наданні медичних послуг. І в територіях біля лінії розмежування ми бачимо, що населення має великі проблеми з отриманням послуг із охорони здоров’я. У сільській місцевості, як правило, дуже мало або взагалі немає медичного персоналу. Також нерозвинена інфраструктура, погані дороги, мало громадського транспорту, блокпости. Тому людям буває важко доїхати до лікарні,отримати медичні послуги. Так само важко доїхати кареті «швидкої» до хворої людини, коли це потрібно.

Анастасія Багаліка: Куди ви їздите з Сєвєродонецька, в які населені пункти?

Флоранс Вандерборхт: У нас є дві мобільні бригади. Одна працює в Попаснянському районі, інша – в Станично-Луганському. Кожна мобільна бригада складається з лікаря, медсестри, акушерки та психолога. Вони їздять в населені пункти біля лінії розмежування.

Інколи це бувають дуже малі села – від 200 до 800 людей. Оскільки там взагалі немає можливості отримати медичні послуги, ми їздимо саме туди, щоб забезпечити людям доступ до медичних та психологічних послуг.

Анастасія Багаліка: Люди знають день і час, коли ви приїдете, приходять як на звичайний лікарський прийом?

Флоранс Вандерборхт: Як правило, ми контактуємо з фельдшерами або з медсестрами, які знаходяться в цих селах, вони відповідають за те, щоб попередити населення про час приїзду нашої мобільної бригади. Люди приходять до нас на прийоми: до лікарів, до акушерки та психолога. Якщо ми стикаємося з якоюсь проблемою, яку не можуть вирішити наші мобільні бригади, вони видають направлення цій людині на другий рівень надання медичної допомоги – до лікарні.

Анастасія Багаліка: Із чим до вас звертаються місцеві жителі?

Флоранс Вандерборхт: У цих селах живуть переважно старі люди, багатьом із них понад 60 років. Найпоширенішими є хронічні захворювання – діабет, гіпертонія. Якщо ми говоримо про психологічні проблеми, то жити близько до лінії розмежування – це величезний стрес для людей. Стрес спричинюють бойові дії, але також це може бути відчуття ізоляції, віддаленості від близьких, тому ми маємо справу з великою кількістю пацієнтів із високим відчуттям тривоги. Безумовно, це відчуття негативно впливає – це може викликати різні психосоматичні захворювання, заважає людям спати, інколи може ускладнювати їхні хронічні захворювання.

Анастасія Багаліка: Наскільки серед мешканців прифронтової зони є популярною психологічна допомога, адже в Україні традиційно до психологів зверталися рідко, до психологічної допомоги є певна пересторога?

Флоранс Вандерборхт: Наші психологи зробили велику роботу, пояснивши свою роль, чим саме вони займаються. Людям більше відомо про психіатрів, тому все починається з того, що психолог пояснює людям, чим він займається, що таке психологія, чим психологи можуть допомогти людям. Оскільки ми їздимо в дуже маленькі села, там відбувається так: якщо декілька людей сходить і поспілкується із психологом, потім вони розповідають про це й дуже швидко про це дізнається решта мешканців.

Анастасія Багаліка: Ви говорили про тривожність, поганий сон – чи подібні описи того, що відчувають люди, наскільки це типово?

Флоранс Вандерборхт: Окрім тривоги та порушень сну, також може бути відсутність апетиту на нервовому ґрунті, відсутність нормального соціалізованого життя. Якщо це старі люди, їм важко жити без роботи, до якої вони звикли. Інколи це самотність. Це найпопулярніші проблеми.

Анастасія Багаліка: Наскільки психолог може зарадити, коли конфлікт триває, чи для вирішення цього однозначно потрібно виїхати і чим можна допомогти, коли люди все-таки лишаються?

Флоранс Вандерборхт: Звичайно, ми не можемо вплинути на ці фактори, які породжують психологічні проблеми. Психологи можуть навчити людей справлятися якось із цим. Все починається з того, що психолог слухає і співпереживає разом із людиною. Зважаючи на стан пацієнта, він може розповісти йому про різні шляхи подолання проблем. Це можуть бути дуже прості речі – вправи з дихання, які заспокоюють. І це вже допомагає.

Психологічна допомога може навчити людей вирішувати їхні проблеми. Збройний конфлікт триває, тому умови життя там доволі складні, але є речі, які можуть допомогти тобі по-іншому дивитися на це.

Анастасія Багаліка: Існує стереотип, що життя в зоні конфлікту позначається на домашньому спілкуванні, на рівні домашнього насилля.

Флоранс Вандерборхт: Домашнє насильство – це якраз те велике питання, яким ми опікуємося в цьому регіоні. Загалом у дуже багатьох місяцях є високий рівень гендерного насилля, але в зонах бойових конфліктів він вищий. Зважаючи на загальний контекст насильства, в умовах конфлікту знищуються можливості отримати допомогу, також в умовах конфлікту значно слабше працює правоохоронна система, тому досягти справедливості дуже важко.

Анастасія Багаліка: Із такими проблемами до вас звертаються на прийомах чи у вас є окремі методи реагування?

Флоранс Вандерборхт: Всі члени нашої команди проходять навчання з визначення жертв гендерного насильства. Але інколи буває дуже важко визначити жертву такого насильства, тому що це питання лишається замовчаною та прихованою проблемою.

Анастасія Багаліка: Жінки не хочуть говорити про це?

Флоранс Вандерборхт: Так, дуже часто вони не хочуть про це говорити, тому що їм важко говорити про це з незнайомою людиною, а такі питання вважаються чимось, про що не говорять поза межами родини або села. Є інші причини: інколи постраждалим від гендерного насильства може бути соромно, вони можуть боятися помсти з боку нападника або вони не вірять, що розмови про це якимось чином допоможуть і не думають, що вони колись досягнуть справедливості.

Анастасія Багаліка: Як ви ідентифікуєте жертв домашнього насильства?

Флоранс Вандерборхт: Спочатку треба підвищити обізнаність про те, що таке гендерне насильство, адже є різні його форми: сексуальне насильство, психологічне, економічне. Одним із видів роботи нашої команди є підвищення обізнаності: ми розповідаємо про те, яким буває гендерне насильство і як його виявити.

Інший напрямок – намагання відновити довіру до установ, розповісти, що люди можуть отримати допомогу, якщо звернуться за нею. У нас був спільний проект із Луганським обласним управлінням із соціального захисту населення, із Фондом народонаселення ООН та з гуманітарною організацією «Рух проти голоду». Ми тренували місцевих контактних осіб, таких собі координаторів, і вони проходили навчання з розпізнавання насильства, надання допомоги, бо інколи постраждалим легше звертатися за допомогою до когось знайомого.

Анастасія Багаліка: Що ви робите далі, коли насильство виявлене?

Флоранс Вандерборхт: Жертви гендерного насильства мають дуже багато потреб. Деяким потрібна медична допомога, психосоціальна підтримка – це те, що можуть надати члени наших мобільних бригад, Але інколи їм також потрібне безпечне місце проживання, юридична допомога, можливо, звернутися до поліції. Це вже ті речі, які ми не можемо забезпечити. Тому ми працюємо з іншими установами над системою перенаправлення, щоб визначити, яка з установ може допомогти людині. Поки така доволі велика робота була проведена в Попаснянському районі та робилася спільно з місцевими органами влади та з іншими гуманітарними організаціями.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.