У Вінниці ДонНУ став дійсно національним університетом, - викладачка

Говоримо про переміщення Донецького національного університету, життя і роботу викладачів після переїзду до Вінниці

Ведучі

Тетяна Трощинська,

Ірина Славінська

Гостi

Олена Тараненко

У Вінниці ДонНУ став дійсно національним університетом, - викладачка
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_u_tvoemu_misti_18-01-19_ermakova_taranenko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_u_tvoemu_misti_18-01-19_ermakova_taranenko.mp3
У Вінниці ДонНУ став дійсно національним університетом, - викладачка
0:00
/
0:00

Гості ефіру — завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Cтуса Олена Тараненко та викладачка вишу та куратор виставки «Життя на нулі» Інна Єрмакова.

Ірина Славінська: Почнемо з розмови з позаштатною Радницею з питань ВПО Міністерства соціальної політики та Міністерства з питань тимчасово окупованих територій. Пані Людмила сказала, що особисто не дуже любить використовувати термін ВПО, тому що для неї це нові вінничани. Ви себе відчуваєте вінничанами?

Олена Тараненко: Я помітила, і це приємно, що у Вінниці не люблять це слово. В ньому є велика неправда, нас ніхто не переміщував. В ньому є трошки принизлива конотація. Мені дуже імпонує, що громадські організації (а їх тут багато), які роблять програми, не роблять програми окремо для переселенців. У нас завжди міксовані групи. Саме це є реінтеграцією. Це дозволило нам розслабитися на перших порах, а тепер дозволяє відчувати себе новими вінничанками.

У терміні ВПО є велика неправда, нас ніхто не переміщував

Інна Єрмакова: У Вінниці особливе ставлення. Я думаю, що завдяки Вінниці і вінничанам багато луганчан і донеччан змогли адаптуватися. Саме така толерантність і тепло дозволяють говорити, що Вінниця є практично другим домом. Саме завдяки цьому ми змогли реалізуватися і відновитися як фахівці, родини почувають себе більш-менш затишно. Саме через те, що ми не відчуваємо себе приниженими чи інакшими, ми можемо самореалізовуватися і, я сподіваюся, приносити користь Вінниці.

Тетяна Трощинська: Ще дуже важливий ракурс про те, що Донецький університет, переїхавши у Вінницю, змінив освітню структуру і освітнє життя Вінниці.

Олена Тараненко: Ми зберегли себе і свої традиції. Ми не відчуваємо себе чужими, але не погоджуся з тим, що ми не є інакшими. На цю інакшість, мабуть, і є така реакція. Це саме реакція змін, бо зміни — це добре. Це потужний виклик для усієї України, для кожного українця, для університету як організації. Наші зміни в даному випадку ідуть в одному річищі з тими змінами, які ми принесли.

Ірина Славінська: Університет — це середовище. Чи вдалося після переїзду зберегти середовище?

Олена Тараненко: Я думаю, що якесь ядро цього духу, безперечно, збережене. Є також певні зміни. Мені здається, що ці взаємні трансформації — на добре.

Інна Єрмакова: Це дуже велике випробування для університету, для колективу, для студентів, тому що втрата матеріально-технічної бази змусила мобілізуватися, знаходити більш креативні, сучасні форми викладання і навчання. Це був дуже гарний стимул самовдосконалюватися. Мені здається, що ми більше цінуємо колектив, можливість фахово реалізовуватися, маємо зовсім інакше ставлення до студентів, які зробили дорослий вибір, коли поїхали за викладачами.

Ірина Славінська: А студенти з Вінниці, Вінницької області та сусідніх областей?

Олена Тараненко: Я хочу дуже подякувати батькам, нашим абітурієнтам і теперішнім студентам за довіру, без якої університет не відновився б, за довіру до імені університету, довіру до викладачів, до колективу. Я впевнена, що ми зберегли дух саме тому, що нові студенти дуже схожі на студентів Донецького національного університету, як ми їх звикли бачити. Ми стали університетом родинного типу (ми так жартуємо), бо це родина, яка рятує себе, кожен допомагає кожному. Ми тут справді стали національним університетом, ми зрозуміли, що це таке, бо немає регіональної прив’язки.

Ми стали університетом родинного типу

Тетяна Трощинська: Напевно, в кризових ситуаціях виникають питання, чи того ми вчили, чи правильно ми говорили.

Інна Єрмакова: У моєму житті і способі викладання мало що змінилося. Мої принципи і позиції ще більше ствердилися. Роблячи висновки з того, що сталося, цьому, можливо, треба приділяти більше уваги. У нас в університеті студенти настільки свідомі, бо та кількість, яка повірила і переїхала в невідоме місто, хоча навіть родини деяких залишилися в Донецьку, вражає. Я сподіваюся, що ми все правильно робили.

Олена Тараненко: Ми не можемо сьогодні про це не думати. Згадуючи ті роки, я багато разів ставила собі це запитання. Я не бачу того, в чому б звинувачувала себе чи своїх колег. Оцінюючи цю ситуацію, я думаю, що ми все правильно робили в університеті, ми трошки недооцінили загальну ситуацію.

Тетяна Трощинська: Що ви транслюєте журналістам?

Олена Тараненко: Що значить бути українцем сьогодні? Передусім думати, самостійно, критично оцінювати, не вестися на «зраду» і «перемогу», мати свободу вибору, а не чекати її.

Ірина Славінська: Я пригадала зустріч зі студентами в Інституті журналістики, де відбувався експеримент з курсу, який називався приблизно так – «правозахисна журналістика». Я говорила студентам про те, що в умовах війни в суспільстві відбувається радикалізація, є поляризація думок, коли дуже важко говорити один з одним, запит на розмову про базові права людини кудись дівається.

Олена Тараненко: Щодо загальнолюдських дискусій, ми їх ведемо. Якщо сказати стисло про професійний контекст, то ми робимо навіть спецкурси, окремі теми щодо співвідношення журналістики та пропаганди.  Мене дуже тішить, що більшість студентів вважають, що пропаганда не має замінити собою журналістику, бо війна закінчиться, а пропаганда залишиться.

Тетяна Трощинська: Інно, ви досі вишиваєте?

Інна Єрмакова: Практично ні, тому що я зараз живу в поїздах, літаках, тому що намагаюся поєднувати основну роботу в Донецькому національному університеті з громадською ініціативою – організацією виставкового проекту «Життя на нулі».

Мій чоловік вишиває понад 100 відомими техніками, він вчить вінничанок. Студія працює понад 3 роки на волонтерських засадах.

Ірина Славінська: Чи є мистецтво інструментом примирення чи інтеграції?

Інна Єрмакова: Це м’який, але дуже дієвий інструмент. Мистецтво дійсно є місточком для порозуміння. Це той досвід, який відчувається серцем.

Олена Тараненко: У 2015 році ми з місцевою активісткою вигадали проект. Ми зробили дві публіцистичні збірки. Перша з дуже агресивною назвою «Історії несепаратисток». Друга – «Донбас – арена війни». Який це був терапевтичний ефект для авторів! Вони немов відпускають ці історії. Який це ефект для слухачів! Ми в Житомирі побачилися з жінкою, яка була на презентації, вона сказала, що так плакала дома. Я запитала чому. Вона відповіла, що прийшла додому і подумала, щоб взяла, якби їй треба було за годину зібратися, вона зрозуміла, що не змогла б нічого обрати і плакала.

Тетяна Трощинська: Сьогодні вам менше доводиться говорити про історії несепаратисток?

Олена Тараненко: Може, кількість змінилася, але на жаль, змінилася якість цих розмов. Мені здається, що найбільша проблема переселенців у нашому суспільстві не втрати, матеріальні речі, житло, робота, це проблема нашої невидимості. 

Інна Єрмакова: Є багато неусвідомлених, непроговорених речей. Я забула, чим годувала родину 25 років. Ніколи не думала, що це може просто стертися з пам’яті. У більшості є ефект відкладеного життя, відкладених свят.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.