Якби на Сумщину приїхали автобуси з Курська, мало б хто вийшов звідси живий, - Євген Положій

Журналісти Громадського радіо поспілкувались із Євгеном Положієм – письменником, автором книги «Іловайськ. Розповідь про справжніх людей», головним редактором сумської суспільно-політичної газети «Панорама».

 

Григорій Пирлік: Наскільки зараз, на вашу думку, тема Іловайська зручна? Нормального розслідування немає (про це кажуть і самі військові), пам’ять про цю трагедію, здається, живе силами ветеранів, небайдужих громадських активістів, а не силами влади.

Євген Положій: Так і мусить бути. Я думаю, пам’ять зберігає народ. Ветерани – це те ядро. Їхні родини, родини загиблих, журналісти, письменники, хто знає про цю трагедію, хто писав про неї – таких людей дуже багато.

Якщо ви пам’ятаєте, Генеральний прокурор Луценко, коли заступав на посаду, то обіцяв ретельне розслідування. Я підтримую контакти із багатьма прототипами героїв книжки, вони ходили на допити, ми зустрічалися та обговорювали цю тему. Вони кажуть: і запитання в основному, і відповіді на допитах готуємо.

Я не знаю, скільки там томів карної справи і що вони насправді розслідують. Але матеріали карної справи не відкриті, а та відповідь, яка прозвучала, що винуватець один – російський загарбник, Путін – вона правильна, але ж її недостатньо. Є певні моменти, про які можна говорити. І говорити про це можна довго.

Григорій Пирлік: Зараз є багато військової літератури, яку пишуть журналісти, самі ветерани АТО. Чому потрібно, щоб самі ветерани могли описувати це і не тільки вони?

Євген Положій: Якщо ми не напишемо цю історію, то хто її напише? Росія, приналежні до неї письменники з інших країн. Це дуже добре, що ми одразу пишемо. Письменники, журналісти мені дуже багато закидали, філософськи примружуючи очі, що недоречно зараз писати про війну, треба щоб поховали останнього солдата – тільки тоді я мушу все усвідомити, пережити, побачити.

Знаєте, ця думка була дуже популярна. Я не хочу навіть називати імена цих людей – вони дуже гучні. Я просто мовчав, тому що не було сенсу сперечатися. Відповідь абсолютно очевидна: якщо ти готовий взятися за цю тему, зустрічатися з людьми, їхати туди, працювати, не покладаючи рук, ніг та інших кінцівок, – то ти це зробиш. Якщо ти неготовий, то чекай 10-30 років. Але люди хочуть це читати.

Я все життя хотів написати роман, який би читала вся Україна. Я думав, який це буде роман? «Сто років самотності» чи щось таке? Але, на жаль, вийшло так, що якраз «Іловайськ» читає вся країна.

Валентина Троян: Ви писали книжку на основі спілкування з бійцями. Чи були у вас якісь вагання перед тим, як приступити до спілкування з ними?

Євген Положій: У «Панорами» був проект, який мене добре підготував до цієї книги. Це проект «Вічна пам’ять героїв». Це книга, в якій ми написали есеї про кожного загиблого в Сумській області. Їх зараз приблизно 160, тоді було менше.

Коли загинув Саша Аніщенко, його ховало півміста, потім загинули артилеристи – в нас 15-16 людей ховали одночасно, це була трагедія для міста.  А потім менше й менше. Зараз на офіційних сайтах часто забувають дати інформацію, що такий-то загинув і коли його будуть ховати, приходить дуже мало людей.

Я дивився на це й думав: це несправедливо. Я розумію, що перші загиблі – це шок. Але ж ті люди, які загинули через рік, – це ж не менший шок. Треба зараз про них писати, бо ми забудемо, хто ці люди – вони стануть статистикою. Треба написати: хто ці хлопці, чим вони жили, хто їхні родичі, чому вони пішли на війну. Просто була мета показати їх та зберегти пам’ять для їхніх родин. Загинув чоловік – ми дзвонимо за два тижні чи за місяць, просто по гарячих слідах.

Ми почали їздити по родинах, я із журналістами також їздив, був у родинах майже всіх тих, хто був у Іловайську, бо збирав матеріал для книжки. Чув це все, читав це все – це дуже гірко та важко. Але це мене підготувало.

Багато людей відмовлялося говорити. Особливо ті, які були в полоні, бо вони відчували себе деморалізованими, розчавленими та зрадженими. Вони вважали, що їх кинули, просто послали на розстріл і так далі.

Григорій Пирлік: На вашу думку, чи є на Сумщині серед місцевих жителів усвідомлення, що те саме, що сталося на Донеччині, Луганщині, могло бути й тут?

Євген Положій: Я думаю, всі люди тут при пам’яті та чітко розуміють це. Наприклад, від мого будинку до кордону 42 кілометри 235 метрів – а дехто живе набагато ближче.

Валентина Троян: Особисто ви загрозу відчуваєте?

Євген Положій: Перший рік-два у нас завжди була зібрана валіза. В мене троє маленьких дітей. Ми реально розуміли, що це може бути. Доїхати сюди – це півгодини на гарному танку Т-72 Б. Там же нічого немає – ні підрозділів, які могли би дати реальний опір. Ми нічого не встигнемо зробити. Півгодини – ти прокидаєшся, а тут російські війська.

Григорій Пирлік: Чому, на вашу думку, на Сумщині не почалася відкрита війна?

Євген Положій: Я думаю, такий розрахунок був. Недарма зараз, якщо спостерігати за медійним простором Росії, почала звучати Чернігівська та Сумська область – «исконно русские земли» і так далі.

Я думаю, там план був побільше – напевно, весь цей берег вони хотіли взяти. Ми можемо тільки передбачати. Вони розраховували на всі території, де переважає російськомовне населення. Але Майдан, який стався все ж незаплановано та пішов своїм шляхом, продемонстрував, що ті регіони, на які там розраховують, можуть дати дуже серйозний супротив, у тому числі й Сумщина.

У нас було дуже багато людей на Майдані, захоплення адмінбудівель і так далі. Все це, думаю, дуже впливає. Якщо б сюди приїхали автобуси, наприклад, на дев’яте травня з Курська, мало би хто вийшов звідси живим. Люди би просто їх розірвали. Не було б такого, як в Донецьку та Луганську. Я думаю, не вони б нас били, а ми їх.

Валентина Троян: Ви можете згадати, як вам працювалося навесні 2014 року як журналісту?

Євген Положій: Ну, мене побили, проламали голову, зламали руку і я потрапив у лікарню на місяць. А потім місяці чотири був на реабілітації.

Григорій Пирлік: Хто саме і чи вони покарані?

Євген Положій: Ключове засідання має бути третього травня. Чотири роки пройшло, довго було слідство. Міліція зробила все, щоб покарання не настигло тих, кого повинно настигнути, всі силові структури все для цього робили. Тим не менш, одна людина з тих, хто бив, організовував і придумував це, на лаві підсудних. Який буде вирок – я не знаю.

Валентина Троян: А їх було декілька?

Євген Положій: Їх було двоє. Вони були в масках і це було біля мого дому в гаражі.

Валентина Троян: Це було пов’язано з вашою журналістською діяльністю?

Євген Положій: Ну а як же?! Якщо люди в балаклавах о 22.00 приходять до тебе в гараж і так б’ють, що просто… Просто пощастило, що дружина закричала. Якби не закричала, мене б забили до смерті або до стану овочу.

Валентина Троян: А що ви написали, на їхню думку, не так?

Євген Положій: Я не буду про це говорити – довга історія. Це були розслідування, спрямовані проти корупції в тодішній міській владі. Мені за це помстилися. Це моя думка. Напередодні позачергових виборів міського голови. Вони не хотіли, щоб я впливав на це ні як журналіст, ні як громадський діяч, ні як головний редактор. Мене хотіли виключити з процесу.

Григорій Пирлік: Чи плануєте ви ще піднімати військову тему в книгах і не тільки?

Євген Положій: Я написав книжку «П’ять секунд, п’ять днів» – своєрідне продовження «Іловайська» – один герой до війни, під час війни і після неї; документальний фільм «Родинна справа», майже закінчив сценарій фільму, робоча назва «Кільце», зараз із продюсерами обговорюємо – що і як. «Кіборги» – це гарний фільм, але ним не обмежується військова тематика. В «Кіборгах» показані герої, все дуже трагічно, драматично, гарно. Але я хотів би показати війну також і з іншого боку. Я хотів би показати війну, яка руйнує людей.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.