В Україні більшість ромів не мають повної середньої освіти, і лише одиниці отримують вищу. Це створює замкнене коло низького рівня працевлаштування, бідності, соціальної ізоляції та дискримінації. На ситуацію впливають різні фактори з боку суспільства, з боку держави та з боку самих ромських спільнот. Разом це робить тему дуже вразливою, а проблематику комплексною.
Стратегія сприяння реалізації прав і можливостей осіб, які належать до ромської національної меншини, в українському суспільстві на період до 2030 року, зокрема передбачає вирішення проблем у сфері освіти, зайнятості. Ця робота не стала на паузу із початком повномасштабного вторгнення, проте проблем залишається дуже багато. Розповідає Володимир Кондур, начальник відділу з питань захисту прав осіб з числа ромської національної спільноти Департаменту моніторингу додержання рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів Офіса Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
«Останні дані дослідження були у 2018 році. Коронавірус, війна, дай Боже, щоб воно залишилось хоча б на тій статистиці, що була до повномасштабного вторгнення. Кожен п’ятий не має освіти, не може читати та писати українською. Йдеться не про дітей, а про доросле населення. З дітьми більш-менш нормально, бо вони мають можливість навчатися.
Але тут треба зауважити щодо якості навчання. Я сказав би, що якість дистанційної освіти не є позитивною. Не всі діти мають доступ до інтернету, не всі мають ті ж ноутбуки або ґаджети. Вчителі намагаються щось їм передавати, якщо дитина перебуває в селі чи місті, і не може з якихось причин в школу ходити. Буває таке, що додому приходять вчителі.
Але от у тих, хто за кордоном, ситуація з дистанційкою може бути складнішою. Були випадки, коли телефонували й скаржились на те, що не можуть дитину з Німеччини зареєструвати до школи в Одесі, куди вона ходила до війни. Тобто є складні питання», — зауважує Володимир Кондур.
Читайте також: Як подолати мову ворожнечі щодо ромської спільноти
Низький рівень працевлаштування ромів в Україні залишається серйозною соціальною проблемою. Часто громади не розуміють потреб і потенціалу ромського населення, що призводить до упередженого ставлення та обмежених можливостей для інтеграції на ринку праці. Водночас самі роми нерідко зіштовхуються з браком інформації про свої трудові права, освітні програми чи можливості професійного розвитку, що ще більше ускладнює ситуацію.
«На сьогодні є більшість умов, які надають можливість ромам влаштувати свої потреби. Але ось як це буває на регіональному рівні: в органах місцевого самоврядування люди не дуже розуміють Ромську стратегію і як її треба реалізовувати.
Роми, на жаль, не розуміють, як вони можуть реалізовувати свої права. Вони не знають, як можна прийти в адміністрацію і вимагати, щоб їм надали якусь послугу. І от в цьому більше проблем, тому що можливості є, але більшість просто не знає, як ними користуватись», — розповідає експерт.
За словами Володимира Кондура, десятки тисяч ромів в Україні досі не мають документів, що офіційно підтверджують їхню особу, і це суттєво обмежує доступ до освіти, медицини та роботи. Самі роми часто не усвідомлюють важливості документування чи не знають, як оформити документи. Така ситуація створює замкнене коло соціального виключення, яке важко розірвати без державної підтримки та просвітницьких програм у громадах.
«Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини спільно з Радою Європи та з Фондом «Чіріклі» робили програму щодо документування ромів. Це одне з великих таких проблемних питань, яке треба реалізовувати. Остання статистика свідчить, що десь 30 тисяч ромів не мають документів: паспортів, свідоцтв про народження. Є цифра ще більша — десь 80 тисяч ромів, які не мають документів. Але у нас немає конкретних офіційних даних.
Можна взяти за приклад Мукачево, Закарпатської області, де живуть роми у поселенні. За неофіційними даними, десь близько трьох тисяч людей не мають або документів на будинки, або паспортів, або свідоцтв про народження на дітей. Тобто це різні документи. І от з ними треба було працювати.
Знову ж таки, стратегія державна надає можливість, органи влади готові працювати. Але якщо ми спускаємось на регіональний рівень, то ми бачимо, що представники влади не розуміють. Ми просили, щоб їх пропускали без черг через те, що в багатьох діти, сезонні роботи, їх треба було привозити туди. Ми, громадські медіатори, розуміли, що їм треба більше уваги приділяти. Чому? Тому що люди розуміють, що у них немає документів, але як це робити й куди йти, який пакет документів збирати, вони не знають» — говорить Володимир Кондур.
Проблему частково могли б вирішити виїзди державних служб безпосередньо до ромських поселень. Це спростило б доступ до оформлення паспортів, свідоцтв про народження та інших необхідних документів. Такий підхід допоміг би подолати бюрократичні бар’єри, зменшити недовіру до державних інституцій і сприяв би поступовій соціальній інтеграції ромів.
«Ми дуже просили Державну міграційну службу, щоб вони їхали туди, де проживають роми. Це така специфіка взагалі роботи з ромами: коли ти побудуєш довіру, то вони вже почнуть самі потім приходити в адміністрацію, в ЦНАПи тощо.
ДМС мала такий алгоритм, щоб виїжджати, але, на жаль, цього не відбулося. Основну роботу виконували ромські медіатори й громадська організація Neeka допомагала дуже добре, бо там адвокати досвідчені. Є багато нюансів, коли треба саме в регіон виїжджати, і в такому режимі працювати, щоб все це мало якийсь позитивний результат», — каже фахівець
Читайте також: Як кодифікація мови та підготовка кадрів допоможуть зберегти ромську в Україні
Далеко не всі ромські діти вчаться. Частина з них навчається у звичайних закладах, а частина у спеціальних ромських класах чи школах. Проте навіть там часто виникають проблеми з відвідуваністю, адже діти пропускають заняття. У результаті багато ромських дітей не отримують базової освіти, що ускладнює їхнє подальше працевлаштування та соціальну інтеграцію. Чому складається така ситуація, розповідає завідувачка відділу навчання мов національних меншин та зарубіжної літератури Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України Наталія Богданець-Білоскаленко.
«Минулого року ми були на Закарпатті. Відвідували школи в Ужгороді, в Мукачеві, в Берегові, у Підвиноградові, і багато моментів для себе з’ясували. Дві школи в Ужгороді були винятково ромськими. Це сегрегаційні школи №14 та №13, в них навчалися тільки діти ромської спільноти. Близько 300 дітей — в одній, та 300 — в іншій.
В усіх школах, які ми відвідували, існувала проблема з відвідуваністю дітей. Причини: міграція за кордон, бо через війну дуже багато ромських родин виїхали; неусвідомлення батьками важливості отримання освіти, залучення дітей до хатніх, сезонних, сільськогосподарських робіт; ранні шлюби. Ви знаєте, що деякі роми в 12 років одружуються», — каже завідувачка відділу навчання мов національних меншин та зарубіжної літератури Інституту педагогіки НАПН України.
У деяких школах серед ромських учнів немає дівчат, адже родини не дозволяють їм відвідувати заняття. Часто це пов’язано з традиційними уявленнями про роль жінки в родині та ранніми шлюбами.
«У Мукачеві та Ужгороді школи відвідують діти як дівчатка, так і хлопчики. Можемо сказати лише, що різною мірою. А ось в Підвиноградові навчаються лише хлопчики, дівчаток не пускають. Тому потрібно працювати із ромськими лідерами, доносити до них, що дівчатам також важлива освіта», — зауважує експертка.
Проте є і позитивні зрушення: дедалі більше ромських дітей регулярно відвідують школу та сумлінно навчаються, розповідає Наталія Богданець-Білоскаленко. Вони демонструють хороші результати, беруть участь у шкільних заходах і поступово руйнують стереотипи щодо своєї громади.
«Коли я їхала вперше в ромську школу, то мені було дуже цікаво, що я там побачу. Ви знаєте, мені дуже сподобалось. Заклади гарно оснащені, кабінети оформлені відповідно до вимог Нової української школи, яскраві. Дітям проводять різні заходи, позашкільні гуртки, музичні, хореографічні, і не тільки. Це нас вразило.
Діти чемні, вітаються. На подвір’ї у школі №14 є пам’ятник Голокосту ромам, а також колесо ромське з прапора. За допомогою QR-код можна одразу побачити, чому присвячений цей пам’ятник, яку подію він відображає. Це досить сучасно.
Діти забезпечені підручниками, зошитами. Єдина проблема, що підручники можуть не видавати в деяких школах додому. Це пояснюють тим, що от видали книжку, а бабуся взяла та грубу ним розпалила. А школі треба звітувати за кількість підручників», — розповідає Наталія Богданець-Білоскаленко.
У ромських школах діти, як і всі інші учні, навчаються за програмою Нової української школи, яка спрямована на розвиток здібностей і творчого мислення. Водночас є свої особливості. Навчальний процес потребує врахування культури, традицій та способу життя ромських родин. Коли школа поважає і підтримує культурну ідентичність дітей, це допомагає зміцнювати довіру, підвищує мотивацію до навчання й сприяє кращій інтеграції ромських учнів у суспільство.
«Не всі діти доходять до 9 класу, або після 9 класу вступають в професійно-технічні училища. Зокрема, у цій школі №14 мене так вразило, що директорка дістала нам теку, а в неї є дані, куди діти пішли після завершення 9 класів. Тобто вся інформація, всі довідки про вступ в інші освітні заклади.
І там дуже багато дітей вступили після 9 класу в професійно-технічні заклади освіти. Як правило, на швачок, слюсарські спеціальності. Деякі навіть мали стипендії в коледжах, тобто досягали гарного рівня освіти. Мені видається, що це все йде із родини. Коли батьки усвідомлюють, тоді й навчання дітей гарне.
Ми ще були в Підвиноградівській школі, де поруч є відоме мобільне поселення. Там є початкова школа сегрегаційна, в окремому класі навчаються ромські діти. Але тут виникає питання: чи доречні ці сегрегаційні класи, чи ні. Вчителі кажуть, що це добре, бо спочатку діти звикають до свого колективу, а вже потім розходяться по класах і починають знайомитися, звикати до інших дітей, співпрацювати з іншими. Тобто інтегруються в суспільство, скажімо так.
У цьому класі з дітьми працює один і той самий учитель протягом 20 років. Це чоловік, який добре знає звички ромів та чимало ромської лексики, інколи може простими реченнями з ними спілкуватись, знає їхні особливості й потреби. Це дуже важливо. Єдине, що з-поміж цих здобувачів освіти, немає дівчаток, одні хлопчики. А вже коли переходять у середню школу, у п’ятий клас, то роблять це разом з усіма дітьми», — каже Наталія Богданець-Білоскаленко.
Читайте також: Борчині за права та носійки традицій: як живуть сучасні ромські жінки
У ромських школах можна зустріти багато старанних дітей, які щиро цікавляться навчанням і прагнуть розвиватися. Вони із захопленням розповідають про свої улюблені предмети. Їхня відкритість і бажання вчитися дають надію, що нове покоління ромів матиме більше можливостей і впевненості у власних силах.
«Ми заходили на уроки, щоб поспостерігати. Діти такі там старанні. Ми зайшли в пʼятий клас. Поспілкувались з хлопчиком. Їх в родині семеро. Усі навчаються грати на музичних інструментах. Він грає на скрипці та ще на кількох інструментах. Я була дуже подивована. Хлопчик сказав, що їхній тато приділяє велику увагу їхній освіті, і музичній зокрема.
Я попросила прочитати мені текст у підручнику. Це була якраз українська література, і там було розгорнуто на міфах. Він прочитав про Дажбога. Зрозуміло, що текст складний. Я сама розумію, як важко дитині збагнуть цей текст, бо мені науковиці це легше зробити. Я його спитала, що він зрозумів із прочитаного. Думаю собі, бідна дитина. Але тут питання не до дитини, а до упорядників підручників і експертів, які випускають у світ ці підручники. Він відповів мені, що прочитав про Дажбога. Я попросила його не хвилюватись і розповіла, хто такий Дажбог.
Ви б бачили ці охайні зошити таких старанних дітей. Жодної хиби, жодної помилочки, так гарно виписано каліграфічно. Коли ми були в сегрегаційних школах №13 та №14, то я зробила світлини з дітьми і їхніми зошитами. Такі вони старанні, і театралізована діяльність у них є, і пишуть дуже охайно.
Але є проблеми. Директори зазначали, що малозабезпечені батьки не можуть зошити придбати. Тоді школа шукає грантову підтримку, або якісь благодійні фонди, щоб купити таким дітям зошити», — говорить експертка.
Діти відкриті, легко йдуть на контакт і радіють увазі дорослих. Вони охоче беруть участь у спільних іграх та розмовах, проявляють ініціативу й допитливість.
«Ми були ще в берегівській гімназії «Опре Рома» (уперед, роми — ред.). У мене перша освіта — вчитель початкових класів, а ще я непосидюча. У дітей було змагання на уроці фізкультури, то я приєдналась до них, стрибала і бігала з ними. Їм це теж було дивно, але вони мене прийняли як свою товаришку.
Ще одна проблема, що в школах немає спортивних залів та майданчиків. Вони отак на подвір’ї займаються. Треба залучати адміністрацію та державу, щоб все ж таки вони звернули увагу на ці освітні заклади й профінансували їм спортивні майданчики й фізкультурний зал. Це, до речі, проблема в усіх школах», — зауважує Наталія Богданець-Білоскаленко.
Читайте та слухайте також: Ромський джаз, високі паски та гостинність: у чому унікальність культури ромів
Та не всі ромські діти відвідують школу навіть у тих громадах, де створені належні умови для навчання. Часто причиною є недовіра до освітньої системи, низька мотивація батьків або побоювання дискримінації.
«Це складне питання, яке дуже багато років вирішується. Зараз до питання ромської освіти та збереження ромської мови держава підійшла прицільно. Тут потрібна золота середина, щоб врахувати інтереси усіх. Важливо, щоб ромські лідери розуміли, що діти мають ходити до школи.
Є надто бідні роми, але вони також мають здобути освіту. Держава буде простягати зі свого боку руку таким громадам, зокрема ромам. Але треба діалог з ромськими лідерами та взаєморозуміння. Потрібно вміло створити оцей місточок порозуміння, щоб вони всі мали паспорти. Роми слухають своїх лідерів. Якщо сказав лідер, що треба ходити до школи, то вони будуть ходити. Але знову ж таки, треба забезпечити бідних дітей.
І також ще одна проблема, що деяким дітям важко дістатися до школи. Коли розливаються води на Закарпатті, то діти не можуть перебратися на інший бік річки, щоб піти до навчального закладу.
Також має бути усвідомлення самими батьками відповідальності щодо здобуття освіти, бо діти приходять здебільшого непідготовленими до школи», — каже Наталія Богданець-Білоскаленко.
Без системної просвітницької роботи та підтримки з боку держави й громадських організацій змінити цю ситуацію складно. Потрібне системне вирішення на рівні батьків, ромських лідерів і держави.
«Складно, тому що це інша культура. Хоч вони інтегровані в українське суспільство, але у них є своя культура. Різні регіони мають свої особливості та відмінності. Треба це все врахувати й вести діалог на рівні держави.
От ми були в мукачівській школі, де директорка дуже добре співпрацює з ромами. Вони навіть збори батьківські проводять в мобільному поселенні, де розповідають, що потрібно і що не так. Тому директори десь от виходять на цей зв’язок, намагаються. Це нас вразило. Але мені видається, що має більше відбуватись розмов із ромськими лідерами з боку державних установ», — вважає експертка.
У громадах варто активно працювати з батьками та молоддю, заохочуючи їх також продовжувати навчання у професійно-технічних і вищих навчальних закладах. Це відкриває шлях до здобуття фаху та стабільної роботи в майбутньому. Наразі ж лише небагатьом ромам вдається здобути вищу освіту, тож підтримка таких ініціатив має велике значення.
«До дев’ятого класу не всі доходять, не всі випускаються, тобто не всі мають навіть атестат за дев’ять класів. Але частина вступає до професійно-технічних закладів освіти. Вчаться на малярів, швачок. Очевидно, що це з тих родин, які усвідомлюють потребу в освіті.
Маленький відсоток вступають в університети. Коли ми буваємо на ромських зібраннях, то помічаємо активістів серед молоді. Це хлопці та дівчата, які є магістрами. Вони дуже освічені, вільно володіють англійською мовою. Здобувають освіту і за кордоном. Але це поодинокі випадки. Хотілося, щоб їх було більше.
Ще одна така проблема — це ранні шлюби. Тут ми повертаємось до того, що це не усвідомлюють батьки. Їм треба пояснювати. Ми з вами це спостерігаємо, що вони абсолютно не в тих умовах. Коли приїжджають роми із Закарпаття в Київ, то ми бачимо, в яких вони живуть умовах у мобільних поселеннях.
І хто їм буде про це говорити? Хто їм буде доносити? Звичайно, вони виховані та зростають не в тому середовищі. Вони не ходять у дошкільні заклади. Знову ж таки, це мають усвідомлювати батьки, що діти завжди мають бути чистими, хай як-небудь одягнені, але вони мають ходити до дитячого садка», — зауважує Наталія Богданець-Білоскаленко.
Читайте також: Крізь століття гонінь та дискримінацій: як збереглась ромська ідентичність
Наразі ситуація з освітою та працевлаштуванням представників ромських громад в Україні поступово змінюється, хоча попереду ще багато викликів. Усе більше ромських дітей продовжують навчання після школи, вступають до коледжів і університетів, здобувають професії, що відкривають для них нові можливості. Важливу роль у цьому відіграють ромські громадські організації, які мотивують молодь, надають фінансову й менторську підтримку, а також працюють над подоланням упереджень і зміцненням довіри між громадами.
«Я більше спілкуюсь з ромами, входжу глибше в ромську тематику та їхні проблеми, бо вже 4-5 років цим займаюсь. Ми писали для них букварі. До речі, підручники — це така нагальна проблема, як і вчителі, які б володіли ромською мовою, їхньою культурою та особливостями.
Мені видається, що роми відчувають, що іншого шляху, як здобути освіти й мати щось, немає. Не всі, звісно, усвідомлюють, але коло таких збільшується. Більше ромів осідають, мало вже мігрують. Хоча з великою війною багато ромів переїхали за кордон», — каже Наталія Богданець-Білоскаленко.
Велика війна та інші гуманітарні проблеми не дають вирішити ситуацію так швидко, як цього хотілося б. Адже долається не лише соціальна, а й глибока психологічна прірва, створена поколіннями виключення та недовіри. Багато ромських сімей досі живуть із відчуттям відчуженості, тому шлях до повної інтеграції потребує часу, підтримки та взаєморозуміння з обох сторін. Тим часом дітям, незалежно від походження, потрібні рівні можливості, спокій і мир, щоб вони могли навчатися, розвиватися та відчувати себе частиною суспільства.
Подкаст створено за фінансової підтримки Європейського Союзу та Ради Європи. Його зміст є виключною відповідальністю авторів. Погляди, висловлені в цьому подкасті, жодним чином не можуть тлумачитися як такі, що відображають офіційну думку Європейського Союзу чи Ради Європи.
