Витоки українського сексизму: коментують дослідниці

Андрій Кобалія: Сексизм в Україні має доволі глибоке історичне підґрунтя. Як різні історичні періоди, режими, соціальні політики формували український сексизм? Будемо говорити про зміни гендерних ролей, звичаї традиційного суспільства, міфи та стереотипи, будемо порівнювати образи на пропагандистських плакатах і реальність.

Почнемо цю розмову з теми традиційного суспільства дев’ятнадцятого століття, далі поглянемо на досвід перших десятиліть Радянського Союзу, а закінчимо повоєнною епохою та оглядом спадку  перших років незалежності. Першою гостею нашого випуску буде Оксана Кісь — громадська діячка, феміністка, кандидат історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України. З нею ми поговоримо про українську жінку у XIX столітті та вплив патріархальної свідомості.

Оксана Кісь: Коли говорити про традиційне українське суспільство, практично про будь-яке традиційне суспільство, то міфи про різні ритуали, звичаї, обряди, практики, норми — все це є проявами певного типу свідомості. В українському суспільстві XIX століття і в давніші часи, і тепер ми маємо справи з патріархатною свідомістю. Це свідомість, яка збудована на патріархальній ідеології, в межах якої одна частина людей вважається кращою за інших, вважається стандартом, нормою, взірцем. Такими людьми є чоловіки.

Люди наділені певними повноваженнями, владою, більшими правами і можливостями, ніж жінки; це було і в XIX столітті, це ми спостерігаємо тепер. Інша справа, що прояви патріархату змінились з того часу до тепер, але вони існували і набували різних форм. У XIX столітті одним з проявів таких гендерних нерівностей, які ми називаємо сексизмом або дискримінацією за ознакою статі можна, наприклад, вважати подвійні моральні стандарти, тобто, підвищені вимоги до моралі дівчини. Зокрема, це проявлялось у вимозі, щоб дівчина виходила заміж незайманою, цнотливою, на відміну від хлопця, до якого таких вимог не висували і ніяких перевірок не влаштовували.

Якщо траплялися випадки, що дівчина втратила цноту до шлюбу, то її чекали покарання, в той час як хлопця жодні такі санкції не очікували. Серед гуцулів ще в середині XX століття була така приказка: «Жінка най се не міщеє, де люди говорять». Мається на увазі, що люди — це чоловіки, а жінки це якісь другорядні істоти, яким не місце там де відбуваються серйозні чоловічі розмови, де приймаються рішення, де обговорюються якісь значущі справи і так далі.

Проявів сексизму або дискримінацією за ознакою статі  у XIX столітті й раніше було чимало, інша справа, що вони не трактувалися, власне, в такій дискримінаційній парадигмі, бо в такий спосіб про це тоді не мислили. Ми розуміємо, що ідею емансипації, ідеї, що пов’язані з безправністю жінки і потребою здобуття цих прав з’явилися у публічному просторі лише наприкінці XIX століття, та й те серед досвідчених суспільних верств, що пов’язані з феміністським рухом, суфражизмом.

І лише тоді про жінок як істот, як людей дискримінованих безправних почали говорити в межах цього поняття дискримінація і набуття прав. І вже пізніше, у XX столітті в контексті ідеї гендерної рівності , яка тепер є, здавалося б, панівною гендерною ідеєю. Хоча, очевидно, подолати патріархатні речі достатньо складно.

Андрій Кобалія: А якщо ми говоримо про XIX століття і місто? Які права мали жінки в містах? Можливо, право голосу чи про статус жінки, про її доступ до роботи, посад; яка взагалі була роль жінки в містах у XIX столітті? Можна порівняти Австро-Угорщину і Російську імперію.

Оксана Кісь: Треба розуміти, що навіть коли ми говоримо про міста, то маємо на увазі, що там жили представниці різних суспільних верст, різного етнічного походження, різної релігійної приналежності, і, залежно від того, у них, очевидно, були різні можливості в сенсі самореалізації.

У містах було багато жінок і дівчат, які походили з села і які йшли до міста наймичками працювати у заможних родинах, виконувати різні роботи по дому, це були дуже безправні жінки, які хоч і могли заробляти собі на життя, але їхній долі важко було позаздрити в тому сенсі, що вони нерідко наражалися на різні зловживання з боку їхніх господарів, праця була дуже важка і важко було збудувати сімейне життя.

Були жінки і серед робітниць, і це теж та верства, яка була сильно здискримінована від самого початку, бо ми знаємо. Що і від самого початку залучення жінок до промислового виробництва  і до тепер, зберігається розрив у зарплаті між чоловіками і жінками, праця оплачується не однаково.

І в умовах праці чоловіків і жінок спостерігалися відмінності. Дослідження на Заході показували. Що жінкам важче було об’єднуватися у профспілкові організації, аби спільно відстоювати свої інтереси з огляду на специфіку тих сфер зайнятості, в яких вони працювали.

Що стосується більш заможних верст, то в різні часи також складалася історія по-різному, тобто ми знаємо, що ще в княжі часи дочки княжі мали можливість здобувати освіту і займатись доброчинністю, засновувати школи та бібліотеки та різні – це одна історія, інша справа, що надто часто і в заможних родинах вважали, що жінці не потрібна освіта, щоб зреалізувати свій творчій чи інтелектуальний потенціал.

Як правило, освіту заможних жінками дворянського-шляхетського походження  давали радше для того, щоб вони були добрими матерями і виховательками для своїх дітей, щоб вони могли забезпечити гідний рівень освіти власних дітей вдома. Тобто, навіть маючи доступ до освіти зовсім не означав, що жінка мала шанси зреалізуватись як особистість поза межами дому і сім’ї.

Доступ до вищої освіти в сенсі перспектив подальшої професійної самореалізації в українських жінок з’явився значно пізніше, наприкінці XIX століття. І в цьому сенсі цікавою є праця Катерини Кобченко про жіночій університет Святої Ольги в Києві, про вищі жіночі курси, перший університет для жінок в Україні, де, власне, була перша генерація жінок, які дістали фахову освіту в різних галузях і змогли стати серйозними дослідницями в суспільних і природничих науках і показати себе.

Так само це стосується і творчості. Дуже часто жінки проявляли свій творчій потенціал, однак, визнання їх здобутків в сенсі виставок, професійних середовищ, як правило, не відбувався, бо все це відбувалось в межах дому і сім’ї за рідкісними винятками.

Маємо розуміти, що коли говоримо про XIX століття, то маємо справу з жіночою безправністю і це якраз і була причина піднесення руху, феміністських ідей, теорії і практики і боротьби за жіночі права. Серед перших закликів було право на освіту, право на професійну оплачувану працю і політичні права, участь у виборах.

Як ми знаємо, жінок не вважали повноцінними громадянами, і вони не брали участь у політичному житті на рівні виборчих процесів. І все це більш менш сталося на початку XX століття, особливо після Першої світової війни. У багатьох країнах світу, Україна не виняток, жінки здобули свої політичні права. Дослідження на Заході показують, що праця жінок завжди вважалася репродуктивною працею, працею відтворюючою, в якій нічого не створюється начебто, це обслуговуюча праця, рутинна праця. І така праця, яка начебто не приносить ніякого конкретного продукту в результаті, оплачувалась завжди дуже низько.

Треба розуміти, що сам процес індустріалізації призвів до того, що відбувся перерозподіл гендерних відносин у родинах. Якщо у традиційній українській селянській сім’ї, де було більш менш натуральне господарство, чоловічий і жіночий внесок у це господарство були взаємодоповнювальними і, фактично, повноцінно функціонувати це господарство без чоловічої чи жіночої праці не могло, тобто, так чи інакше була повага до жіночого внеску як необхідної складової, то в умовах індустріалізації, коли робітники працювали на підприємствах і переважно чоловіки працювали, а їхні дружини забезпечували побут, виховували дітей,  як це тепер називається — були домогосподарками.

Змінився, власне, гендерний баланс у родині, оскільки, фактично,  матеріального внеску жінка не приносила і відтворююча, обслуговуюча праця в родині знецінювалася. Чоловік вважався годувальником, який приносив платню, чия праця має конкретний матеріальний вимір, в той час як жіноча праця не мала ніякої ціни. І дотепер ми можемо на рівні стереотипів, повсякденних висловів це простежити: «Моя жінка сидить вдома» — і це слово «сидить» начебто означає, що вона нічого не робить, хоча зрозуміло, що без цієї відтворюючої, репродуктивної, обслуговуючої праці вдома, повноцінне відтворення робочої сили чоловіка практично не можливе, тому що це так само харчування повноцінне, це  належний побут, одяг, умови життя, і так далі, і так далі. І оцей серйозний злам, який відбувся в умовах індустріалізації відбувся не на користь жінок.

Андрій Кобалія: Це була Оксана Кісь, котра розповіла про життя української жінки ХІХ століття — в місті та селі. Продовжуємо розмову про історичні витоки сексизму в Україні темою кризового досвіду Другої світової війни. Як і кожна криза, вона містить у собі не тільки проблеми, але й можливості розвитку. Потужна хвиля жіночої емансипації піднялася саме після Другої світової. Далі говоримо з Катериною Кобченко — кандидаткою історичних наук — про українську жінку перед війною та в Другій світовій.

Катерина Кобченко: Говорячи про такий великий період, міжвоєнні роки, 1920-ті, 30-ті рр. і період Другої світової війни, треба дещо розрізняти процеси, які упродовж кожного з названих десятиліть відбувались, вони дещо різнилися, але тим не менш, спільним було те, що радянська влада, зміцнившись, почала проводити власну гендерну політику, можна сказати, експеримент у гендерній сфері, оголосивши одним із своїх завдань емансипацію жінки. Створення нової радянської жінки як, власне, повноправного члена суспільства.

Нова радянська людина в цілому і нова радянська жінка як представниця половини цього нового радянського людства. І проекти, особливо у 1920-ті роки, гендерних перетворень були доволі радикальними. Я не буду дуже довго про це говорити, вони відомі. Це спроби впровадження сексуальної свободи. Великого ефекту для суспільства в цілому це не мало, тому що такі радикальні течії стосувалися переважно молодшого покоління, захопленого революційною хвилею. А вже в 1930 ті роки відбувся певний консервативний поворот, але досить специфічний, тому що потрібно було з одного боку державі якось і контролювати сімейне життя, подружнє життя і взагалі суспільні ролі, участь жінок у виробництві, суспільних процесах.

Але все ж таки все це відбувалось під емансипаційними гаслами. На мою думку, потреби держави у тому, щоб використати жіночий ресурс, потенціал, трудовий потенціал жінки як члена родини суспільства, все це подавалося у емансипаційній обгортці. У тому що тільки радянська влада надала жінці права, право працювати на важких виробництвах і т.п.

Особливо сприйнятною, звичайно, була молодь до таких викликів. Вихована вже радянською владою, яка виросла у 1920, на початку 30х років, була захоплена і технічними новаціями, вступала у різні парамілітарні організації типу ТСОАВІАХІ́Му. Це Товариство сприяння протиповітряній та хімічній обороні та будівництва. Російською ОСОВИАХИМ.

Це допомога флоту, армії радянським МІ, при цій організації відкривались різного роду гуртки парамілітарного характеру і безпосередньо гуртки військових знань, кулеметні, стрілкові, парашутні і авіаційні. І деякі жінки сприйняли це емансипаційне гасло бути не гіршою за чоловіка, стати поряд з чоловіком, як чоловік, мати успіх у чоловічих професіях тому, звичайно, не всі, але такі пасіонарні жінки, яким це було цікаво.

Коли війна, власне, почалася, той факт, що оця радянська емансипація радянських десятиліть призвела до того, що справді значна частина жінок взяла в тих чи інших формах оборонної діяльності і безпосередньо в тиловій роботі, у Червоній армії, партизанських загонах, підпіллі українського спрямування, тобто активні форми боротьби і форми допомогу фронту і тилу.

Той факт, що багато жінок вже працювали на виробництві, вони просто продовжили це робити з подвоєною силою, хто в евакуації, якщо підприємство вдалося евакуювати. Вчені називають загальну цифру в 800 тисяч жінок, які пішли добровольцями у лави Червоної армії. Бо мобілізації для жінок як такої не було. Хіба що вона частково стосувалась медичних працівників, тоді жінок мобілізовували.

І ми знаємо, що жінки були присутні у всіх видав військ Червоної армії, були жінки танкістки, льотчиці.

Якщо вже говорити про героїв, то, звичайно, такі жінки були і тут не ставимо під сумнів ні їхні звитяги, ні самопожертву багатьох із них, але про ціну цього героїзму радянська влада дуже часто мовчала, не любила говорити, вона була місцями надзвичайно високо. Тому що треба розуміти, що навіть на побутовому рівні, почитаймо щоденники тих же льотчиць і танкісток, вся військова сфера була пристосована до чоловіків.

Навіть форми для жінок довгий час не було, чобіт відповідного розміру, вони ходили у величезних чоловічих чоботах. Якщо стрибати з парашуту, вони навіть падали із ніг інколи. Навіть починаючи із повсякдення військового, плюс психологічне ставлення до жінок, які побувала на війні, є чимало свідчень. Тут можна згадати нобелівську лауреатку Світлану Олексієвіч «У войны не женское лицо». Вона першою підняла це питання жіночої долі під часи війни, досвіду у тому числі героїчного. Вона якраз описує як сприймали жінок на війні, цей негативний образ ППЖ – походно-полевой жены. Навіть після війни ставлення з боку тих жінок, які не були комбатантками, не пройшли фронт, воно було негативне інколи, місцями закидали жінкам те, що вони спали з чоловіками їхніми, поки ті були на фронті. І підозрювали цих жінок у аморальній поведінці, оскільки вони були стільки років у чоловічому середовищі. Це один з факторів як сприймали цих жінок, хоча були й протилежні факти, було на війні утворені чимало сімей, були і випадки товариського ставлення. Тут не можна говорити однозначно, але завжди до жінок було особливе, прискіпливе ставлення.

Андрій Кобалія: Це була Катерина Кобченко та її оцінка жіночої ситуації в Україні зокрема та СРСР взагалі часів Другої світової.

Говорячи про історичне підґрунтя сексизму в Україні, обов’язково варто поговорити про жінку в часів кінця Радянського Союзу та початку української незалежності. Далі про це розкаже Лариса Кобелянська — експертка з гендерних питань, кандидата філософських наук.

Якщо ми говоримо про сучасну дискримінацію і зв’язок з Радянським Союзом, то як радянська гендерна політика після Другої світової і взагалі життя жінки після Другої світової і на початку української незалежності вплинуло на сьогоднішню жінку, на її статус, ставлення до неї?

Лариса Кобелянська: Маємо сказати, що в Радянському Союзі панував певний гендерний контракт поміж державою і жінкою, і він передбачав, що жінка водночас буде виконувати роль як робітниці, так і матері-господині. І ця подвійна роль жінки була регламентована дуже багатьма речами: це і заохочення, щоб жінка набувала освіту, влаштування жінок і навіть певні квоти.

Навіть, якщо говорити про таку дуже, я б сказала, за радянським часом елітарну сферу діяльності як комсомольська й партійна робота, то третина апарату й навіть керівних посад, але завжди не перші, а завжди другі ролі обіймали жінки. А держава, якщо говоримо про контракт, брала на себе функцію забезпечення або частини, або в деяких випадках майже повністю тієї соціальної сфери благ і послуг, які традиційно вироблялися в сім’ї: дитяче харчування, кухні швидкого приготування їжі і т. п. Популярними були спільні пральні.

Це робилося з метою висвободити жінку, але насправді не стільки висвободилася жінка, скільки в процесі перестав бути задіяним чоловік і це один з тих наслідків, що привів до того, що, фактично, жінка розглядалась як така собі машина по відтворенню життя з одного боку і по створенню побутового простору, зручного і комфортного, з іншого. Але ніхто не відміняє її зобов’язання отримати 20-25 років трудового стажу, відпрацювати, заробити пенсію і т. п.

Тим більше, якщо говорити про післявоєнну демографічну політику того часу, то, звичайно, вона була досить складною, багато чоловіків не повернулося. Держава взяла на себе функцію «Вселенського батька» і таким чином компенсувала розрив у кількості чоловічого населення і заборона на аборти, яка була до 1955 року.

Фактично, багато жінок були одиначками. І держава на це дивилась поблажливо, не зважаючи на те, що в суспільній свідомості це, все ж, придавалося осуду через те, що відтворення населення було дуже актуальною задачею. Звичайно, така патріархатна система, яка заклалася після війни, вона наклала свій відбиток і на вже подальші роки (1960-ті, 1970-ті рр. і так далі). Якщо говорити про 1950-ті, які були вже не воєнними, але були ще досить і досить складними, але вже почали утворюватися певні стереотипи щодо жінок і оці стереотипи, коли ми їх досліджували, ми навіть виявляли оті типові образи, які вимальовувалися.

Наприклад, образ 1960-х — Гурченко, коли в кінці 1950-х виходить фільм «Карнавальна ніч» і образом десятиліття стає гарна, талановита, обдарована, молода щаслива жінка. В той час, коли реальність була абсолютно іншою, реальність це комуналки, черги, відсутність якісного чи будь-якого одягу, косметики. Тобто, всього того, з чого складався набір складових малювання цього образу.

Все ж таки, жінка не може бути керівником. Жінка керівник як можливість з’являється вже в 1970-х. Наведу алегоричну паралель, фільм «Москва сльозам не вірить» – жінка, яка сама себе зробила, яка з лімітчиць, приїхавши до Москви, змогла стати там керівником підприємства. Вже такий от культ самодостатніх жінок з’являється трохи пізніше. Залежність залишається. Хочу сказати, що в 1954 році відновлене спільне навчання хлопчиків і дівчат — це було дуже важливим фактом, як і той, що в 1955 відмінили заборону абортів, а в 1956 створюється комітет радянських жінок.

І сімдесяті роки, і наступні восьмидесяті потрібно вирізняти з точки зору пропагандистської моделі, яка створювалася навколо і образу жінки. Що породило масу стереотипів, які не просто ще не можна здолати, а вони ще існуватимуть кілька поколінь.

Вона створила і моделі, які, на жаль, і на сьогодні ще є діючими. Крім того, маємо визнати і нікого не вводити в оману, що була велика різниця між тим образом жінки, який створювався і тими функціями, які на неї покладалися, можливостями реалізувати ці функції і втілити їх у реальному житті.

Якщо ми говоримо про кінець 1970-х, 1980-ті рр., коли культивувався культ жіночності, то підтримувати його було неможливо, бо ні легка промисловість, ні наявні матеріальні ресурси цих жінок і сім’ї не дозволяли їм зв’язати ті светри, які «Бурда» пропонувала.

У 1977 році Радянський Союз гарантує конституційно рівність цивільних і політичних прав жінок і чоловіків. А вже в 1978 році нібито у підтримку цієї рівності виносить заборону на ряд професій для жінок. І от протягом кількох десятиліть це сприймається позитивно, нібито держава охороняє жінку. Її репродуктивне здоров’я, охороняє її материнство і  так далі, обмежуючи її участь у шкідливому виробництві, але насправді це обмеження можливостей, тому що у багатьох випадках іншого варіанту як йти на дуже важку роботу, аби прогодувати дітей у жінки просто не було.

Подумаймо лише про ті маленькі шахтарські містечка, якщо в шахті гинув чоловік, то жінка з дітьми просто не мала інших варіантів. І за радянські часи, я стверджую це офіційно, бо сама це бачила, жінки в шахтах працювали. Хто б не говорив про те, що це було заборонено і неможливо в принципі, це було неможливо в принципі, але існувало в практиці. І, звичайно, подвійний стандарт, який існував у суспільстві: з одного боку винесення на фасад усієї системи турботу про жінку, матір, трудівницю, комсомолку і красуню, насправді перетворювався на подвійне і потрійне навантаження на жінок. Тому що, аби бути красунею, комсомолкою і активісткою і т. п., жінці треба було надзвичайно багато зусиль докласти.

З набуттям незалежності і розпадом СРСР світ перевернувся не лише в усвідомлення своїх геополітичних ролей, своєї історичності, коренів, пошук національної ідентичності і т.п., а і з точки зору отого налагодженого, з точки зору тієї усталеності, яка була. Ті стереотипи, які складалися протягом десятиліть до 90х років, ось тут вони і вибухнули. З одного боку чітке розділення між функціями жінки і чоловіка, нібито ставили чоловіка в розряд вищий ніж жінки, соціально він був більш затребуваний і оплачувався вище. Але коли грянуло масове безробіття. То саме чоловіки постраждали більше за все.

Знаєте, що висміювалося у 1970-ті, 1980-ті рр. найбільше? Чоловік у капелюсі, який в авосці несе курку. Це ж тільки для журналу «Крокодил» так би мовити персонаж. В реальному житті такий чоловік право на життя практично не мав. Чоловік з дитячим возиком, чоловік з господарськими сумками, це було дуже нетипово і відсутньо у нашому буденному житті.

Всі стереотипи, які є в нашому суспільстві знівідкуди не взялися. Всі ті ролі, які приписані чи притаманні, нав’язані жінці — вони всі мають історичне пояснення і підґрунтя. Тому й сьогодні маємо розуміти, що роль жінок є надзвичайно складною і сьогодні.

Андрій Кобалія: Це була Лариса Кобелянська, котра розповіла про жіночу ситуацію в пізньому СРСР та на початках української незалежності.

Патріархальний лад в Україні має глибокі витоки. Низка нинішніх проблем вкорінені в історичний досвід і пам’ять. Але є й непояснювані речі. Наприклад, сьогодні жінки і досі заробляють менше за чоловіків — в середньому різниця в оплаті складає 30%. Також доволі мало жінок залучені до політичної роботи: в поточному скликанні парламенту жінок лише 11% — і, уявіть, це більше, ніж було будь-коли в історії незалежної України. Жінок-кандидаток на місцевих виборах мало підтримали партії, не надавши належних ресурсів. Нерідко жінка має потрійне навантаження — робота, сім’я, громадське життя.

На жаль, багато з цих проблеми є невирішеними, жінки й досі, що правда, у менш брутальних формах зазнають дискримінації у всіх сферах життя

  За фінансової підтримки Уряду Швеції.