Ще сто і більше років тому українська література досліджувала теми сексуальності, гейства, лесбійства, поліаморії та фемінізму. Знаходимо їх у текстах Агатангела Кримського, Ольги Кобилянської, В. Домонтовича та інших. Ця традиція була обірвана під час тривалого перебуванням у складі Радянського Союзу, де за гомосексуальність переслідували й ув’язнювали, але після відновлення незалежності ситуація змінилася знову.
Першою про квірність в українській літературі заговорила Соломія Павличко у 1990-х — час, коли ці студії лише починали свій розвиток на Заході. Для консервативного суспільства України, яка щойно відновила незалежність, праці діячки були прогресивними, а часто й скандальними. Як говорить літературознавиця й літкритикиня Ірина Ніколайчук, якщо свого часу Леся Українка принесла в українську літературу європейський вимір естетики та образності, то Соломія Павличко — європейські методи дослідження та переоцінку цінностей:
«Дискурс модернізму в українській літературі» — це ключова праця, magnum opus Соломії Павличко 1996 року. Тут вона робить доволі широкий екскурс в українську класику під новим кутом. Вона накладає на це методології квір, гендер, сексуальність, структуралізм, постструктуралізм — всі ці речі, якими радянське літературознавство боялося оперувати».
Ірина Ніколайчук наголошує, що тексти Соломії Павличко були не суто-академічними працями, а якісним та доступним літературознавством. Критикиня говорить, що у наш час медіа, соцмереж та публічних виступів Павличко могла б стати зіркою не лише українського, але й європейського рівня. Але вона загинула наприкінці 1999 року, тож сьогодні нам залишається перевідкривати й перепрочитувати праці, які залишила по собі діячка.
У центрі однієї з найбільш запеклих дискусій щодо квірності в українській класиці опинився Агатангел Кримський — український історик, філолог, сходознавець та письменник. Ірина Ніколайчук зауважує, що постать Кримського залишається визнаною й епохальною, але при цьому — малодослідженою. Найвідоміший та найбільш обговорюваний його текст — роман «Андрій Лаговський». Сам Агатангел Кримський заперечував автобіографічність роману, але пов’язано це радше із законами Російської Імперії, де людям загрожувало ув’язнення чи смерть навіть за підозру в гомосексуальності.
Соломія Павличко стверджувала, що «Андрій Лаговський» передає почуття й переживання самого автора. Такої ж думки дотримується й Ірина Ніколайчук:
«Це автобіографічний модерніський текст. Тут ти розумієш, як працює все те, що написано в підручниках: індивідуалізм, рефлексивність, заглиблення в почуття, самодослідження героя та самодослідження автора через героя».
Літературознавиця додає, що «Андрій Лаговський» побудований на класичному сюжеті, притаманному європейській літературі від сентименталістів до романтиків: образ молодого хлопця, який вирушає в інтелектуальну та реальну подорож, щоб зрозуміти, ким він є. Ірина Ніколайчук зауважує, що у романі не проговорюється напряму кохання одного чоловіка до іншого, натомість є багато посилань, зокрема, на античні Грецію та Рим і тогочасні гомосексуальні контексти.
«Попри те, що ми не можемо говорити тут про пряму констатацію, ми маємо квірність, яка виростає з величезного культурного бекграунду Агатангела Кримського. Він — такий-собі Фауст, який начитався величезної кількості книжок, але не розчарувався, а подумав, що він може із цим зробити, як він може за допомогою наявних у нього інструментів препарувати самого себе. Тому це болючий текст, про що говорить і Леся Українка, коли читає його», — каже Ірина Ніколайчук.
При цьому, вона зауважує, що люди, які вирішать прочитати «Андрія Лаговського» після клікбейтних відео про «перший український квір-роман», можливо, будуть розчаровані, адже у тексті відсутні, наприклад, описи гейського сексу, а почуття героїв передаються більш завуальовано. Літературознавиця додає, що причина цього — не лише обмеження тогочасного імперського режиму, а й особливості модернізму, зосередженого не на констатації, а рефлексії й заглибленні.
Досі можна почути закиди, мовляв, фемінізм — нав’язана нам Заходом тенденція, що ніколи не була притаманна українському суспільству. Ірина Ніколайчук пояснює, що такі тези не мають нічого спільного з дійсністю. Так, у 1884 році в Україні була офіційно заснована перша жіноча організація. У 1887-му виходить жіночий альманах «Перший вінок». У ті ж роки перша хвиля фемінізму розгортається у Західній Європі.
«У останні дві декади ХІХ століття у нас є жінки, які не бояться називати себе феміністками, які перекладають Джона Стюарта Мілля (британський філософ, теоретик протофемінізму ХІХ століття — ред.), які говорять про те, що жінкам треба дати більше прав і більше можливостей, щоб вийти за межі наявної моделі. Це те саме, що говорять західні феміністки, чого вони домагаються», — говорить літературознавиця.
Крім того, історикиня Марта Богачевська-Хом’як, яка досліджує період постання жіночих рухів та організацій в Україні, стверджує, що фемінізм став однією з підвалин для формування української національної ідеї.
На зламі ХІХ та ХХ століть митці та мисткині починають цікавитися традиційною народною культурою. Вони вирушали в експедиції українськими селами у пошуках матеріалу для творчості. Літературознавиця Тетяна Петренко пояснює, що в українському суспільстві й культурі часто спостерігається поєднання язичницьких та християнських традицій, а особливо помітно це у більш відокремлених від довколишнього світу осередках, як-от у Карпатах. Так, серед гуцулів була поширена поліаморія, прояви якої ми бачимо, зокрема, на сторінках «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського. Там дружина головного героя Палагна заводить стосунки із іншим чоловіком — мольфаром Юрою.
«Вона не розглядає це як зраду, вона не буде ховатися перед своїм чоловіком. І там теж є момент, де автор проговорює запитання, навіщо бути тільки з одним чоловіком», — говорить Тетяна Петренко.
На її думку, Коцюбинський доволі вільно писав про це ще й тому, що приїжджав у Карпати лише як турист та описував тамтешню культуру як екзотичну для нього. Тому, каже літеартурознавиця, для неї ціннішим є роман «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Дониківа — текст, написаний гуцулом про його рідний край. Тут теж з’являється думка, що не варто пов’язувати своє життя лише з однією людиною.
«У цьому тексті теж описуються сцени, де у жінки може бути коханець, і це цілком окей. Ревнощів там немає, вони до цього якось відкритіше ставляться.
Складно сказати, чи ці традиції збереглися сьогодні: для цього треба їхати, спілкуватися з місцевими людьми й пересвідчуватися. Але у художніх текстах цей момент присутній, він проговорюється, близький до сучасної поліаморії», — каже Тетяна Петренко.
Фольклорист Захар Давиденко говорить, що на наявність одностатевих стосунків серед українців та українок вказують самі закони Російської імперії та СРСР, які передбачали покарання за гомосексуальність. Адже якби не було таких випадків — не було б і відповідних статей. При цьому, в українському фольклорі знайти прямі згадки про ЛГБТІК-спільноту майже не вдається. Натомість теж можна зустріти згадки, що вказують на поліаморію.
«Якщо звертатися до якихось жартівливих чи сороміцьких текстів, які присутні у фольклорі, то там часто з’являються згадки про кількох партнерів. Наприклад, є приспівка: «Чого мені журитися, чого мені вельми? Що два в хаті, два в кімнаті, чотири за дверми». Але це теж не говорить про те, що вона одночасно займалася сексом з чотирма чоловіками чи була з ними у стосунках, це про те, що у неї багато залицяльників. Далі ми можемо будувати припущення, але вони не мають достатньої академічної бази, щоб їх підтвердити», — говорить Захар Давиденко.
За його словами, проблема також полягає у тому, що тему недостатньо довго й глибоко досліджують. Якщо, скажімо, про насильство чоловіків над жінками зібрано багато згадок та свідчень, то про квірність — ні. Йдеться і про особові справи й документи, в яких є інформація щодо порушення законів про «мужеложство». Фольклорист зауважує, в Україні досі дуже мало фахівців, які б працювали із цими темами:
«Це досі табуйована тема, тому що традиційне суспільство, чоловік і жінка, баланс і всяке таке. Дуже багато гомофобних поглядів усе одно залишається, але спільнота все одно змінюється, тому я думаю, що це питання часу, і рано чи пізно з’явиться нова когорта дослідників, які підуть в архіви й подивляться, кого за що саджали».
Із квірними практиками перегукуються деякі язичницькі традиції, що й далі супроводжують, наприклад, Маланку або весілля. Чоловіки часто переодягаються у жіночі образи, роблять їм макіяж, запихають під одяг кулі, що імітують жіночі груди.
«Науковці пишуть, що трохи давніше такі кросдресингові практики були притаманні для обрядів, пов’язаних із родючістю. Коли люди закликали добрий врожай на майбутній рік, то теж переодягалися між собою. Звісно, із приходом християнства це маргіналізувалося й перетворилося на більш комічну функцію, але ми розуміємо, що коріння це значно глибше, і можна його трактувати по-різному», — говорить Захар Давиденко.
За його словами, різноманітні обрядові дійства загалом могли бути нагодою для молоді вивільнити свою енергію, зокрема сексуальну, без наслідків і відповідальності за це. Адже поза такими святкуваннями їхнє життя було зарегульоване та прагматичне.
Повністю випуск дивіться на нашому YouTube-каналі
Команда проєкту:
Ана Море — авторка ідеї, ведуча
Аліна Шевченко — операторка, монтажерка
Влад Бундаш — продюсер
Крістіна Інієу — YouTube-редакторка
Анастасія Рибакова — авторка візуального оформлення
Олександр Мусевич — автор музичного оформлення
Ліна Мачульська — digital-просування
Сніжана Бовкун — SMM
Михайло Тюнькін — текстова версія