Бути геєм в Україні — це постійно отримувати погрози: коли ми побачимо зміни

В Україні ЛГБТК+ люди є невід’ємною частиною суспільства. Вони платять податки, волонтерять, зупиняють російську навалу в лавах ЗСУ та просто живуть. Тим не менш, проблеми цієї спільноти часто ігноруються. Напади на них трактуються як звичайне «хуліганство», а кривдники не часто отримують серйозних вироків. Які загрози це несе? Як це виправити?

Першим своєю історією поділився Костянтин Андріїв, проєктний менеджер благодійного фонду «Гендер Зед» і ведучий проєкту «Гей-новини». Це історія про прийняття себе, активізм і важливість підтримки спільноти.

Перші кроки до самоприйняття

Костянтин розповів, що усвідомив свою орієнтацію ще в підлітковому віці, проте приховував це до 16 років. Вирішальним моментом стало знайомство з відкритим геєм серед одногрупників в університеті.

«Його звали Женя. І, мабуть, я дивився на те, що він сміливий, що він переживає певні речі, і що бути відкритим геєм — це дуже важко. І в якийсь момент я зрозумів, що я також можу зробити камінг-аут, принаймні в оточенні моїх друзів, одногрупників та одногрупниць».

Цей крок привів його до організації «Гендер Зед», яка стала простором підтримки та натхнення. Там молодий активіст зрозумів, що не єдиний, хто стикається з викликами прийняття, і що подолання страху відкриває шлях до свободи.

«Ми грали в якісь настільні ігри, дивилися фільми, проводили максимально по різному час. І я зрозумів, що моя історія — це не унікальна історія, що є також люди в Запоріжжі у 2010 році, і вони мають свою історію. Але вони, принаймні перед собою, вже не бояться сказати, хто вони є».

Поступово Костянтин почав працювати у «Гендер Зед», координуючи заходи та програми, спрямовані на підтримку ЛГБТК+ спільноти. Одним із ключових проєктів стала програма «Гей-новини» — новинний формат, що руйнує стереотипи про ЛГБТ-людей.

«Ми розповідаємо про те, що відбувається в ЛГБТ-світі. Як ми це називаємо: формація новин, формація новинного випуску, де є ведучі, де є якісь сюжети. Мені завжди здавалося, що коли ми це зробили, що це був такий жарт. Але цей проєкт виходить вже більше року. До мене в Києві і в інших містах підходять люди і кажуть: «Дякую за те, що ви робите в гей-новинах». Я скидаю це своїм друзям або подругам, які намагаються прийняти себе, і їм це дуже допомагає».

Слухайте також: Гомофобія — це частина національної ідеї Росії, ми ж не хочемо бути такими — Інна Совсун

Важливість підтрики

Активіст звернув увагу на роль сім’ї у житті ЛГБТК+ людей. За його словами, багато батьків беруть активну участь у прайдах, підтримуючи своїх дітей.

«Подекуди батьки, які найгірше приймають своїх дітей певний час, після того, як вони розуміють, що вони робили щось не так, стають чи не найзапеклішими союзниками цих дітей. Є організація батьків ЛГБТ-дітей, ТЕРГО. Більшість — мами, але є і татусі, які об’єднані тим, що свого часу вони пережили цей дуже болісний процес прийняття своїх дітей».

Костянтин наголосив на обережності в питанні камінг-аутів. За його словами, суспільство все ще небезпечне для ЛГБТК+ людей, тому кожен має самостійно вирішувати, чи готовий до такого кроку.

«Насильно когось стимулювати і робити аутинг людям — тут я б дуже багато разів подумав. Власне аутинг — це розкриття сексуальної орієнтації людини без її відома кимось іншим. Кожен і кожна має прийти до певної точки, коли вона наважиться зробити камінг-аут. І якщо людина не прийде, це також окей, тому що робити чи не робити камінг-аут ми завжди приймаємо, судячи з того, в якому суспільстві ми живемо».

Костянтин також пригадав революційний крок Франції, яка першою у світі декриміналізувала гомосексуальність. І наголосив, що досягнення сучасності — це результат тривалого активізму. В Україні боротьба все ще триває, і прийняття закону про цивільні партнерства стало б значним кроком уперед.

«Багато країн вже мають повну шлюбну рівність, де люди однієї статі можуть одружуватися та мати дітей. Хтось із країн зараз йде до шляху цивільних партнерів, зокрема і Україна. Ми маємо законопроєкт 9103. Тому є певні загальні речі, які для кожної країни однакові. Це декриміналізація, шлюбна рівність. Певні речі залежать від розвитку країни».

Слухайте також: «У нас люди звикли до ракет, але в шоці, коли дівчата йдуть за руки»: історія двох блогерок

ЛГБТ рух в Україні: від тоталітаризму до сучасності

Стоунвольські бунти 1969 року в Нью-Йорку стали переломним моментом для світового ЛГБТ-руху. Їхній вплив часто порівнюють із падінням Бастилії для Французької революції. У той же час для українців цей етап боротьби за рівність залишився далеким і недосяжним через репресивний радянський режим.

Дзвенислава Щерба, дослідниця історії ЛГБТ, розповідає, що в Радянському Союзі гомосексуальність була криміналізована. Гомосексуальних чоловіків переслідували за Кримінальним кодексом, а лесбійок нерідко піддавали «каральній психіатрії».

«Загалом життя людей в тоталітарній країні було тяжким, якщо так можна сказати. Але з 91-го року дійсно почав зароджуватись український ЛГБТ-рух. Це був дуже поступовий процес. Не можна сказати, що ось у нас там розвалився Радянський Союз, і тут же наступного дня пішов прайд у Києві. Спочатку все починалося із субкультур, з того, що люди теж зустрічались, знайомились, спілкувалися».

Дослідниця лесбійської історії Катерина Фарбар розповідає, що будь-які соціальні зв’язки в цей час були можливі лише у приватних осередках або через таємні зустрічі у парках чи на так званих «плєшках» — специфічних місцях знайомств. У цей час в ЛГБТ спільноті надзвичайно сильним було засилля російської культури та форумів.

«Плєшки — це дуже цікавий феномен. Зараз його вже майже не зустрінеш, хоча, можливо, на Трухановому острові ще існує нудистський пляж, де такий феномен є. Плєшки виникли з потреби зустрічатися, знайомитися і шукати сексуальних партнерів. При тому, що не можна було це робити приватно в барах, клубах чи навіть у помешканнях.

Це могли бути місця в парку, на пляжі, на вулиці, у певних скверах. У Києві було кілька точок, наприклад, Шевченківський парк або 100-метрівка на Хрещатику, де геї просто прогулювалися і займалися так званим круізингом, шукаючи собі сексуальних партнерів».

Із розпадом Радянського Союзу у 1991 році Україна отримала шанс на демократичний розвиток, і це стало точкою відліку для ЛГБТ-спільноти. З кримінального кодексу зникла стаття, яка забороняла одностатеві стосунки, але суспільна стигма залишалася потужною.

«В Україні тільки з розпадом Радянського Союзу було прийнято новий кримінальний кодекс, де гомосексуальний акт не був криміналізований. І щойно з відлигою в Україну почали потрапляти джерела публікацій, де могли просто говорити чи описувати в формі якогось просвітництва про лесбійок чи геїв, за все це дуже чіплялися. Цього не було де взяти і як».

ЛГБТ-активізм у цей період був переважно непублічним і зосередженим на боротьбі з ВІЛ/СНІД. Катерина Фарбар розповідає, що доступ до інформації про ЛГБТ був надзвичайно обмеженим. Жінки брали знання зі статей у російських газетах або на форумах, а знайомства відбувалися через фан-клуби співачок, таких як Земфіра чи гурт «Ночные Снайперы».

«Як і в багатьох інших аспектах, російська культура домінувала в українському просторі. Ті ж форуми, які були дуже важливими для лесбійок, слугували платформою для знайомств, де вони часто зустрічалися з дівчатами з Москви чи Петербурга, зав’язували стосунки на відстані. Або ж музична культура, яка складала важливу частину ідентичності чи самоідентифікації лесбійок: це Земфіра чи «Ночные Снайперы». Фан-клуби цих виконавців мали свої форуми, на яких жінки знайомилися. Навіть слово «тєма» поширилося завдяки російській культурі. Вплив був досить значним».

Слухайте також: Батько казав, що якщо він дізнається, що я лесбійка, він мене вб’є — історія пансексуалки з родини священика

Видимість та активізм в Україні: війна і євроінтеграція

Революція Гідності у 2014 році стала каталізатором змін для ЛГБТ-руху в Україні. Прагнення до євроінтеграції сприяло ухваленню важливих законодавчих ініціатив.

«Що ми бачимо зі здобутків перед повномасштабною війною? Я от тут вирішила це трошки так роз’єднати. По-перше, це становлення видимого руху ЛГБТ-військових, які руйнують наратив про те, що ЛГБТ-людей нібито немає на війні. Російський наратив говорить, що ЛГБТ-люди не воюють, що вони там насолоджуються життям. І це ж теж спрямоване на те, щоб посилювати цю ненависть усередині суспільства, щоб поляризувати наше суспільство.

Ми бачимо в Україні, що ЛГБТ-військові стали видимими. Зараз багато людей знають про існування такого об’єднання. Про них пишуть медіа, вони об’єднують військових для спілкування та представлення своїх інтересів, якщо так можна сказати».

У цей період ЛГБТ-спільнота стала значно помітнішою. У регіонах України з’являлися прайд-рухи, які проводили мирні марші у Харкові, Запоріжжі та інших містах. Водночас активізувалася боротьба з російськими наративами, які продовжували зображати ЛГБТ як «загрозу традиційним цінностям».

«Багато де почали розвиватися прайд-рухи в інших містах. Наприклад, це Харків, Запоріжжя і, здається, Херсон. Тобто, в інших містах теж з’явилися організації, які почали проводити мирні зібрання. Мені здається, тут, перш за все, зросла видимість, що стало можливим під впливом євроінтеграційних процесів. Крім того, було реформовано поліцію, і безпека цих заходів значно покращилася порівняно з тим, що було раніше».

Повномасштабна війна у 2022 році кардинально змінила життя кожного українця. Для ЛГБТ-спільноти це стало новим викликом і шансом продемонструвати свою значущість. Дзвенислава Щерба зазначає, що у цей час зросла роль ЛГБТ-військових, які зруйнували міф про те, що ЛГБТ-люди не воюють.

«Якщо говорити про повномасштабну війну, то зрозуміло, що 24 лютого кожен українець і кожна українка прокинулися в абсолютно іншій реальності. ЛГБТ-люди так само стикалися і стикаються з тим самим, що й інші українці: обстріли, окупація міст, багато інших жахливих речей. Проте ми бачимо, що ЛГБТ-рух також консолідувався і почав працювати на допомогу. По-перше, це допомога всередині спільноти, а також підтримка інших вразливих груп, зокрема жінок із дітьми та людей старшого віку».

ЛГБТ-організації також активно долучилися до гуманітарної допомоги. Вони підтримували вразливі групи населення, включаючи жінок із дітьми, людей старшого віку та внутрішньо переміщених осіб.

«На мою думку, це також приклад того, як ЛГБТ-рух долучався до загального національного спротиву та допомоги. Наразі ми бачимо, що український ЛГБТ-рух був представлений і на іноземних маршах, де поєднували порядок денний, спрямований на захист прав ЛГБТ, із підтримкою України. Таким чином, стає більш видимим національний аспект та акцент на національній ідентичності».

Слухайте також: Трансгендерні та небінарні люди: виклики в Україні

Напади без належного розслідування

Попри активну участь ЛГБТК+ спільноти в національному спротиві та боротьбі за демократичні цінності, напади на ґрунті ненависті в Україні залишаються гострою проблемою. Як свідчать правозахисники, ці злочини скоюються незалежно від регіону, де перебувають жертви, а реакція правоохоронних органів часто залишається поверховою.

Костянтин Андріїв розповів про нещодавній випадок у Львові. На 18-річного хлопця, який повертався з музичного фестивалю, напала група молодиків. Їх розлютив одяг хлопця — футболка, яка частково відкривала живіт. Злочинці переслідували його до магазину, глузували з гомофобними висловами, а потім побили. Один із нападників навіть погрожував пістолетом.

Юнак зазнав серйозних травм, але йому вдалося дістатися потяга і повернутися додому, де він подав заяву до поліції. Втім, правоохоронці заявили, що інцидент буде кваліфіковано як «хуліганство». Це не перший випадок, коли злочини на ґрунті ненависті трактуються в рамках менш суворих статей, що перешкоджає досягненню справедливого покарання для нападників.

«Він просто мій герой. Він встиг навіть до потяга дістатися і поїхати. Приїхав у Тернопіль, пішов подавати заяву. Правоохоронці сказали йому, що він може не йти і не здавати побої, бо це все одно буде кваліфіковано як хуліганка. Чи будемо ми це фіксувати як побої, чи ні — це буде лише хуліганка. На жаль, таких випадків трапляється дуже багато».

Сам Костянтин також є жертвою нападу на ґрунті ненависті. У 2018 році під час акції «Веселковий флешмоб» у Запоріжжі, коли учасники випускали в небо різнокольорові кульки, невідомий чоловік кинув у натовп вибухові пристрої. Цей напад ледь не забрав життя матері та дитини, які прийшли підтримати акцію. Нападника затримали, але йому присудили лише покарання за хуліганство.

«Я досі бачу цю людину, нападника, він живе у своєму районі. Це було десь два місяці тому. Я сидів у кав’ярні, і він пройшов мимо, подивившись на мене. Він пам’ятав, що я був свідком у тій справі. І мені від цього некомфортно, тому що я розумію: люди, які отримують мінімальні штрафи за хуліганство, дуже ймовірно, що повторять ці злочини.

Суть злочину на ґрунті ненависті полягає в тому, що такі злочини дуже часто повторюються. Кримінальна психологія стверджує, що якщо у людини є певна ненависть до жінок, ромів, ЛГБТ-людей чи людей з інвалідністю, і вона отримує мінімальні штрафи, то її схильність до повторення таких злочинів набагато вища», — каже Андріїв.

Не лише члени ЛГБТК+ спільноти, а й їхні союзники страждають від нападів і погроз. Так, блогерка Катерина Маркова зазнала цькувань після того, як у відео підтримала свого дворічного сина, який сказав, що хоче бути дівчинкою. Маркова наголосила, що прийме свою дитину такою, якою вона є, що спричинило хвилю хейту і навіть погроз.

«Насправді психологія виховання стверджує, що для дітей 2–3 років у будь-якій статі це нормально, оскільки це може бути проявом того, як дитина досліджує світ. Їй цікаво дізнатися, що ж є у дівчат. Вона виставила цей рілс, де дитина говорить, і отримала безліч погроз: «Кого ж ти виховуєш? Що з нього виросте?» Їх не турбувало, що зараз цей хлопчик бігає за руку зі своєю новою подружкою, якій також два-три роки», — наголошує Андріїв.

Проблеми з розслідуваннями в Україні

Злочини на ґрунті ненависті в Україні погано розслідуються, і це підтверджують як правозахисники, так і жертви. За словами адвокатки Оксани Гузь, 161 стаття Кримінального кодексу, що описує злочини на ґрунті ненависті, рідко використовується. Частіше такі справи кваліфікують як хуліганство, що дозволяє нападникам уникати суворих покарань.

«Ми зрозуміли, що про 161-шу статтю Кримінального кодексу на той момент майже ніхто не знав. Лише одиниці про це говорили, зокрема обласні уповноважені, але фактично на місцях такі справи не розслідували. Що ми чули тоді? Що є більш звичні злочини, за які людина може отримати суворіше покарання. Що ми чуємо зараз? Те саме: є більш звичні злочини, за які передбачене суворіше покарання.

А що говорять потерпілі? Ті, хто вже звернулися та пояснили, чому на них напали. Вони кажуть: це сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, або щось подібне. Потерпілі заявляють: я не хочу, щоб кривдника засудили за статтею про хуліганство й дали реальне позбавлення волі. Я хочу, щоб це було покарання за реально скоєний злочин. Це для мене, як для потерпілого, є справедливою сатисфакцією», — зазначає Гузь.

У 2016 році норвезька поліція провела тренінги для українських правоохоронців, пояснюючи, що збільшення кількості заяв свідчить про зростання довіри суспільства до поліції. Втім, українські правоохоронці часто сприймають це як негативний результат, що стримує системні зміни.

«У 2016 році, коли ми провели цей цикл тренінгів, ми запросили норвезьку поліцію, у якої є департамент із розслідування злочинів на ґрунті ненависті. На той момент, якщо я не помиляюся, у цьому департаменті було лише п’ять осіб, і це не на всю країну. Коли вони розповідали нашій поліції, як працюють, то зазначили: «Коли ми почали працювати, кількість заяв від потерпілих зросла. Так, до суду доходить небагато справ, але це індикатор довіри суспільства та ефективної комунікації з потерпілими».

Наша поліція, у відповідь, здивовано говорила: «Як це може бути ефективно, якщо кількість злочинів збільшується? Це ж поганий результат». Норвежці пояснювали: «Ні, це свідчить про зростання довіри суспільства та поліпшення комунікації з потерпілими».

Це було своєрідне зіткнення двох підходів. Один — наша традиційна система, успадкована від міліції, із так званою «паличною системою». Інший — підхід, що базується на розумінні того, що для боротьби зі злочинами на ґрунті ненависті важливо не лише довести їх, а й побудувати довіру між суспільством і правоохоронцями».

Приклади таких справ численні. У 2020 році під час Маршу рівності на групу екоактивістів напали, звинувачуючи їх у гомосексуальності. Нападників затримали, але більшість із них досі не покарані. Інша справа — напад на будівлю організації «Інсайт», де проходив стендап вечір. Правоохоронці відновлювали розслідування кілька разів, але прогрес залишається мінімальним.

«Де зараз ця справа? Частину справи вдалося просунути: одного нападника встановили, оскільки він був у яскравій куртці та зізнався. Йому було простіше зізнатися, ніж діяти групою. Ця частина справи зараз у суді.

Ситуація повномасштабної війни підсвічує деякі дивні моменти. Нападник служив і продовжує службу, хоча вже не на передовій, а обидва потерпілі тепер у лавах Збройних сил України. Це означає, що розгляд справи може затягнутися на невизначений час.

Друга частина справи, яка стосується пошуку інших нападників, залишається в поліції. Їх ідентифікували, затримали та доставили до відділку, але потім відпустили. Ця частина справи перебуває на етапі досудового розслідування, яке періодично поновлюється».

Безкарність кривдників та упередження поліції

Оксана Гузь також вважає, що однією з ключових проблем є безкарність нападників. За її словами, нападники, які часто належать до ультраправих організацій, відкрито анонсують свої акції через публічні сторінки і навіть погрожують певним групам населення. Водночас багато з них залишаються без покарання. Вона наголошує, що саме ці організації, як, наприклад, «Традиція порядок» та «Карпатська січ», мають значний вплив на місцях, проте часто це не отримує належної уваги з боку держави. За словами Гузь, причина в тому, що «комусь нецікаво, невигідно, в першу чергу, скоріше за все, державі» активно боротися з такими групами, і тому питання безкарності залишається відкритим.

«Зрозуміло, що є люди, які стоять в цих організаціях. Чому їх не чіпають? Тут у мене виникає питання. Не чіпають, скоріше за все, тому що комусь це нецікаво, невигідно, в першу чергу — скоріше за все, державі. Чому? Мені важко відповісти. Чи могли б вони робити набагато більше зла? Могли. Тому для мене питання полягає в тому, що, скоріше за все, їх десь зупиняють. Чому зупиняють? Знову ж таки — гарне питання. Говорити про те, що вони мають великий вплив, я б так не сказала».

Навіть у правоохоронних органах іноді спостерігається трансфобія та гомофобія. Оксана Гузь вказала на випадки, коли під час розслідування злочинів, у яких постраждали ЛГБТК+ особи, поліція ставила акцент не на сам факт злочину, а на особисті питання щодо гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації потерпілих.

«Потрібно говорити загалом про рівність, про дискримінацію, про можливість різноманіття, про те, що коли ти виходиш з дому на роботу, одягнувши фуражку, кашкет чи ще щось, то все. Тобто ти працюєш незалежно від того, любиш ти людину чи ні.

Мене не треба любити на роботі. Я на роботі виконую свою функцію. І якщо я розумію, що мені щось заважає в спілкуванні з цією людиною, то є дві опції: або я вважаю себе професійно непридатною, або я намагаюся з цим розібратися. Адже у всіх людей є стереотипи в голові. І тут питання не в тому, щоб їх повикидати звідти. Тут питання в тому, щоб розуміти, що вони є, і в який момент вони можуть тобі заважати».

Одним з таких випадків став напад на трансгендерного активіста Сурікат Ері, які розповіли про досвід спілкування з поліцією. У їх випадку правоохоронці ставили питання, які не мали відношення до розслідування.

«З поліцією спілкування, скажімо так, неоднозначне. Я не знаю, наскільки я ризикую, повідомляючи деталі, але думаю, я точно можу сказати, що трансфобії з ними теж вистачає. У моєму випадку переважно трансфобії, оскільки у спілкуванні зі мною ледь не ключовим питанням було те, що ж у мене між ніг, хто я — хлопець чи дівчина, ніби це якось впливає на слідство».

За словами Ері, основним завданням кожного члена ЛГБТК+ спільноти, який стає жертвою злочину, є не боятися відстояти свої права. Незважаючи на складність ситуації, важливо не дозволяти порушувати особисті кордони і вимагати коректного відображення інформації у протоколах.

«Для тих людей, які в зоні ризику, тобто тих, на кого може бути скоєно напад, велика моя порада: поважайте себе, відстоюйте свої кордони і не ведіться. Ви нічого нікому не винні. Це не ок, якщо до вас здійснюють сексуальні домагання, якщо вас розпитують про ваші геніталії, якщо вказують деталі злочину не так, як вони є, або якщо не хочуть зазначати, що це злочин на ґрунті ненависті».

Як змінити ситуацію на краще

Одним із головних кроків, який може змінити ситуацію, є законопроєкт № 5488, який розробило Міністерство внутрішніх справ. Цей законопроєкт передбачає створення чіткої методології для розслідування злочинів на ґрунті ненависті та покарання для винних. Оксана Гузь зазначила, що ухвалення цього закону дозволить урегулювати багато питань, що виникають під час розслідувань таких злочинів, але наголосила на тому, що законодавчі зміни є лише першим кроком. Важливою складовою є належна практика, що дозволить ефективно застосовувати нові положення закону на практиці.

«Якщо ми розуміємо, що не працює 161-а стаття, не працюють інші підходи, нам обов’язково потрібно спробувати інший формат і подивитися, як він буде працювати. Казати, що якщо нам зараз проголосують закон 5488 і завтра, коли він набуде чинності, внесені зміни почнуть працювати — ні, не запрацює.

Щоб це працювало, потрібно знову ж таки мати відповідні протоколи, напрямки, методологію, а також напрацювання практики. Тому що те, що я бачу в нашій країні, те, що мені не подобається, — коли спільнота дотискає, і законодавець здається, на цьому його робота закінчується. Так бути не може».

Незважаючи на те, що цей законопроєкт знаходиться на розгляді Верховної Ради, надії правозахисників зростають, оскільки народні депутати демонструють більшу готовність ухвалити зміни. Народна депутатка Інна Совсун заявила, що шанси ухвалення законопроєкту № 5488 набагато вищі, ніж шанси на ухвалення законопроєкту про цивільні партнерства (№ 9103). За її словами, ухвалення цього законопроєкту — це не тільки питання прав людини, але й виконання зобов’язань України перед Європейським Союзом. Олена Шуляк, голова партії «Слуга народу», також наголосила, що ці законодавчі ініціативи є частиною зобов’язань України перед ЄС.

«Я дуже співчуваю нардепам, тому що страх перед словом «гендер» перекриває розуміння того, що у них також є гендер. Тобто у мене таке відчуття, що люди, які бояться цього слова. Я гіпотетично можу ще зрозуміти Раду церков — ну, з усією повагою, але у них також є гендер.

Проблеми зі Стамбульською конвенцією свого часу були чому? Там теж було слово «гендер», боже, правда? Дуже страшно. Стамбульська конвенція є, і нічого не сталося, тобто у нас не виросла кількість ЛГБТ-спільнот.

Дуже круті речі в Україні роблять тільки тоді, коли є тиск з боку міжнародних партнерів. Коли країні треба звітувати, ось тут ми починаємо робити все. Тому 5458, цивільні партнерства, можуть відбутися тільки завдяки впливу міжнародних партнерів», — говорить Оксана Гузь.

Після ухвалення цього законопроєкту активісти сподіваються, що з’явиться можливість належно оцінити масштаби нападів на ґрунті ненависті, які насправді є набагато більшими, ніж це відображає офіційна статистика. За словами правозахисників, багато людей або не звертаються до поліції, або не розуміють, що стали жертвами злочинів на ґрунті ненависті.

Чи готове суспільство до змін

Значна частина суспільства не розуміє, що таке дискримінація, і часто ставлення до ЛГБТК+ людей є результатом стереотипів і незнання. Як зазначив Костянтин Андріїв:

«Бути геєм в Україні, на моєму прикладі, — це отримувати погрози постійно в соціальних мережах через мою діяльність. Якщо я знайду кохану людину, з якою я хочу будувати стосунки, щоб ми були поруч завжди, — це про те, що ми не будемо мати тих самих прав, які має будь-яка інша гетеросексуальна людина в Україні».

Він також наголосив, що хоча багато хто з представників інших груп у суспільстві переконаний, що проблеми ЛГБТК+ людей не варто обговорювати через інші соціальні питання, важливо розуміти, що рівність прав — це право кожної людини. Відсутність рівних прав для ЛГБТК+ осіб призводить до їхньої маргіналізації.

«Це, власне, про те, що коли я виходжу на прайд або на якісь правозахисні акції, я постійно стикаюся зі зневажливим ставлення людей. Вони кажуть, що навіщо ми так багато говоримо про ЛГБТ-людей, адже в нас є проблеми матерів-одиначок. А навіщо ми говоримо про проблеми матерів-одиначок, якщо є ветерани? І це коло нескінченне. Ми не можемо говорити про те, що якась група людей має отримувати більше уваги, а якась менше».

Згідно з думкою Андріїва, соціальна видимість є важливим елементом у зміні ставлення до ЛГБТК+ спільноти. Кожна людина, яка відкрито заявляє про свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, допомагає зламати стереотипи.

«Я думаю, що ненависть виникає через незнання. І якщо ми будемо змінювати це незнання видимістю, люди будуть розуміти, що лесбійка може працювати в школі вчителькою, гей може бути мерчендайзером у супермаркеті, а трансгендерна людина може мати дітей і жити щасливе життя», — зазначив він.

Усе це допомагає змінити ставлення до ЛГБТК+ осіб і дає можливість зрозуміти, що їхня орієнтація або ідентичність не повинні бути підставою для дискримінації.

Слухайте також: «Суспільство повинно бачити, що ЛГБТК+ спільнота також воює»: історії двох військових

У підсумку, ухвалення законопроєкту № 5488 стане важливим кроком у боротьбі за рівні права для ЛГБТК+ осіб в Україні, але зміни в соціальному та правовому ставленні до цієї спільноти потребують часу. Активісти та правозахисники продовжують свою боротьбу, сподіваючись на підтримку суспільства та вплив міжнародних партнерів, що сприятиме створенню більш толерантного і захищеного середовища для всіх громадян України.