Батько казав, що якщо він дізнається, що я лесбійка, він мене вб'є — історія пансексуалки з родини священика

З Катрін Новаш, яка ідентифікує себе як пансексуалка, ми обговорили її шлях до прийняття себе в консервативному середовищі, зокрема, її досвід у родині священника Української Православної Церкви Московського Патріархату.

Відкриття сексуальної орієнтації та пансексуальної ідентичності

Катрін розповіла, що наразі ідентифікує себе як пансексуалку. Вона може закохуватися в людей незалежно від їхньої статі чи гендерної ідентичності.

«Зараз я, скоріше, ідентифікую себе як пансексуальна людина. У першу чергу, через те, що я зрозуміла, що стать людини, або те, як людина себе ідентифікує, для мене не має великого значення. Я можу закохуватися як в жінок, так і в чоловіків, так і в людей, які ідентифікують себе як трансгендерні персони, наприклад».

У підлітковому віці дівчина ідентифікувала себе як лесбійку.

«Мені здається що це сталося там приблизно років десь в 11-13. Це такий дуже дивний вік, коли ти ще ніби не підлітка, але вже щось якісь проблиски самосвідомості починають з’являтися. Мені дуже подобалася дівчина з мого двору, і в нас з нею були якісь такі вайби, бо ми ходили трошки, ніби цілувалися чи обіймалися», — ділиться Катрін.

Вплив релігійного виховання та гомофобні погляди в сім’ї

Сім’я Катрін дотримується консервативних православних переконань, які особливо негативно ставляться до гомосексуальних стосунків. За словами Катрін, у їхньому колі вважалося, що «вбивцю можна пробачити, але гомосексуальну людину — ні». Таке ставлення, на її думку, стало причиною численних конфліктів у родині.

«Мій батько священник православний. У московському патріархаті гомосексуальні відносини вважаються гіршими, ніж вбивство, наприклад. Тобто в моїй сім’ї була навіть така фраза, що вбивцю можна простити, гомосексуальну людину простити не можна. Це про те, що вони не готові приймати людей іншими, про те, що люди мають бути такими, як заведено, як по шаблону умовно якомусь».

Перші відкриті стосунки з однокласницею привели до протистояння з матір’ю, яка, дізнавшись про роман доньки, засудила її та відмовилася сприймати її ідентичність. Катрін згадує, як мати плакала і відмовилася продовжувати діалог на цю тему, що остаточно зруйнувало їхні стосунки.

«Коли ми вже розійшлися, в мене було розбите серце, я там дуже багато плакала, і батьки розуміли, що щось відбувається не так. Мама все ж вирішила зі мною поговорити про це і дізнатися, що ж таке. Я їй сказала, що взагалі я була закохана, ми розійшлися. Мама не підтримала мене. Вона почала плакати, закрилася в кімнаті і сказала про те, що вона взагалі не хоче про це знати, що це жахливо, це гріх, я взагалі не маю це відчувати. І що вона розповість батьку, а батько мав щось вирішити з цим питанням, не знаю, що вона мала на увазі».

Особливо складними стали відносини Катрін з батьком, який прямо заявив, що він би не прийняв доньку як лесбійку.

«І, власне, після цього відносини в сім’ї дуже сильно погіршилися, до мене погіршилося ставлення. Батько колись казав, що якщо він дізнається, що я лесбійка, він мене вб’є», — згадує Катрін слова батька.

Такі різкі заяви з боку найближчих людей змусили її дистанціюватися від родини, а з батьком спілкування припинилося зовсім. Хоча Катрін іноді підтримує зв’язок з матір’ю, їхнє спілкування носить виключно формальний характер.

«За всі ці роки ми майже не спілкуємося. З батьком взагалі не спілкуюся, з мамою ми намагаємося іноді спілкуватися більш так формально. Це відносини, де я приймаю те, що вона не приймає мене, а вона не приймає мене просто так».

Попри те, що Катрін отримала підтримку від своїх однокласників, котрі навіть у підлітковому віці не цуралися її через орієнтацію, ситуація вдома показала їй, наскільки болісною може бути відсутність прийняття з боку родини. Вона вірить, що кожна дитина заслуговує на підтримку своїх близьких, незалежно від орієнтації чи гендерної ідентичності.

«Мені здається, що батьки не мають так ставитися до своїх дітей», — стверджує Катрін.

Відчуття провини та російська пропаганда через релігію

За словами Катрін, з дитинства вона чула від близьких, що «гомосексуальні люди горітимуть у пеклі» та що «їх потрібно вбивати». Вона вважає, що церква не лише пропагує гомофобію, але й використовує почуття провини для контролю над людьми.

«Це відчуття провини, як на мене, нашаровується за рахунок того, що є певний гріх. Цей гріх може бути валідований церквою. Наприклад, якщо ти там брешеш, ти приходиш, говориш про це священнику, і він відпускає тобі твій гріх. Так, сповідаєшся, і все прощено. Церква, як на мене, дає індульгенцію на ненависть. І якщо ти ненавидиш людей, яких церква дозволяє тобі ненавидити, то ти, як би, приймаєшся в це ком’юніті як свій», — розмірковує Катрін.

Катрін згадує, що в її родині і в православній громаді УПЦ Московського патріархату всі ідеї щодо прийняття ЛГБТК+ людей приписували «впливу Заходу». Ненависть до ЛГБТК+ осіб була представлена як спосіб захисту традиційних цінностей та ідентичності.

«Так само транслювалася ідея про те, що Росія має бути попереду всієї планети, ми маємо рухатися за Росією, тому що Росія – наш духовний провідник. Якщо відбудеться якийсь там апокаліпсис як у Іоана Богослова, то буде врятована тільки Росія, тому що Росія в нас тоді була в сім’ї ключовим гравцем. Вона мала визначати, по куди ми рухаємося», — зазначає Катрін, пояснюючи, як такі ідеї транслюються через церкву, посилюючи залежність від проросійської ідеології.

Історична спадщина та приклади толерантності в українській культурі

Катрін підкреслює, що українська культура має приклади прийняття різноманіття. Вона згадує, що у традиціях є приклади, де чоловіки перевдягалися в жіночий одяг або проявляли гендерну гнучкість, і такі явища були невід’ємною частиною культурного коду України.

«При цьому, якщо ми будемо копати трошки глибше в українську культуру саме, то в нас є дуже багато прикладів і трансгендерних людей, і як це вписано було в культурний код, і як чоловіки перевдягалися, наприклад, в жіночий одяг. І дуже багато в українській культурі є прикладів того, як це було на протязі нашої історії», — каже Катрін, вважаючи, що українська церква повинна осмислити своє ставлення до ненависті та пропагувати прийняття.

Катрін наголошує, що ненависть до інших часто перетворюється на ширшу внутрішню агресію, яка поширюється і на інші групи — жінок, людей з іншою зовнішністю або ідентичністю. Така нетерпимість, на її думку, стає ланцюговою реакцією, що загрожує стабільності суспільства. Вона закликає до розвитку альтруїстичних цінностей:

«Якщо людина потім не відчуває виходу цієї ненависті, це буде дуже сильно, мені здається, накаляти суспільну ситуацію в країні, а ми маємо шерити альтруїстичні цінності, любов один до одного, доброту, щирість. І мені здається, що на цьому потрібно будувати сильну країну».

УПЦ(МП) формує образ ворога з ЛГБТ

Катрін пригадує, що в її домі вчили приймати на віру все, що скаже церква, не піддаючи сумнівам жодних догм, зокрема й про роль Росії як духовного провідника. Це унеможливлювало питання про альтернативні морально-етичні погляди.

«Не можна було казати про те, що в Росії щось може бути не так. Не можна було сумніватися в цих догмах. І оце основна проблема, яка загалом є. Тому що ти маєш сумніватися в тому, що відбувається. Ти маєш задавати собі питання. Навіть якщо ти в церковному ком’юніті, ти маєш питати в себе, а чому так, а не по-інакшому» — ділиться Катрін.

Відсутність можливості критично мислити й ставити запитання про релігійні настанови, за її словами, була однією з головних проблем виховання, яка заохочувала вузькі погляди на світ.

Дівчина порівнює свій досвід з розповідями друзів, що належать до католицької віри. За її словами, католицькі священники у своїх проповідях підкреслюють важливість толерантного ставлення до людей, незалежно від їхньої орієнтації, залишаючи осуд Богу.

«Я розумію, що так роблять не всі, і що це може бути якась часткова історія, що можуть бути і такі ситуації, і інші. Але ідея була в тому, що католицькі пастори говорили про те, що не в нашій владі засуджувати людей за те, якими вони є. Тобто це буде робити Бог. В нас немає на це ніякого морального права».

Натомість УПЦ(МП), за словами Катрін, діє навпаки, створюючи зовнішнього ворога та орієнтуючи свою громаду проти «інакших».

«В УПЦ(МП) тут навпаки. Ідея в тому, що потрібно створити зовнішнього ворога, на якого можна буде орієнтуватися, на якого можна буде сказати, я не такий, як вони, я кращий. І це трошечки допомагає справлятися з відчуттям провини через те, що ти грішний. Але ти не настільки грішний, як, наприклад, гомосексуальні люди, тому що ось вони точно будуть горіти в пеклі», — розмірковує Катрін.

На її думку, якщо б церква більше пропагувала альтруїстичні цінності, підтримуючи ідею турботи про ближнього, ставлення до «інакших» людей змінилося б на краще.

Вона звертає увагу на важливу роль церкви як об’єднуючого інституту, що підтримує духовність і співчуття у суспільстві. За її словами, якщо громада збиратиметься в церкві не для засудження, а для підтримки один одного, релігія стане міцною опорою суспільного життя.

«Якщо церква буде брати на себе ось цю роль, говорить тобі, турбуватися про свого ближнього, турбуватися про людей, які навколо. Думати, якби трошки емпатію тобі розвивати, взагалі, а не ненависть. Відношення до інших людей, які інші, які відрізняються від тебе, буде кардинально змінене».

Гомофобія в тоталітарних суспільствах

Аналітикиня Дзвенислава Щерба пояснює, що гомофобія — це характерний інструмент будь-якого тоталітарного суспільства. Її прояви були помітні у Радянському Союзі, Третьому Рейху, а також присутні в сучасних авторитарних країнах, таких як Китай і Північна Корея. За її словами, Росія використовує гомофобію, щоб наводити суспільний страх і нетерпимість, тим самим створюючи «образ чужого», який асоціюється із «загрозою» західних цінностей.

«У Росії чітко створюється образ чужого, який асоціюється з ЛГБТ людьми, яких, у свою чергу, асоціюють з такими собі агентами західних цінностей, які несуть загрозу. Ну і, власне, так це працює. Тобто, мені здається, що це просто особливість тоталітарного суспільства. Ну і Росія дуже гарно це використовує».

Значний сплеск гомофобних настроїв у російській пропаганді стався після Євромайдану. Дзвенислава Щерба нагадує про агітаційні плакати у Києві та метро, які демонізували одностатеві шлюби та пов’язували ЛГБТ-спільноту з європейським впливом. Такі кампанії мали на меті грати на стереотипах про ЛГБТ, щоб посилити недовіру і страх до європейських цінностей, прищеплюючи думку, що Захід несе загрозу.

«Думаю, що ми пам’ятаємо всі ще плакати по Києву, усі. Я досі пам’ятаю, коли їхала в метро, бачила, дуже цікаво виглядало. Це було створено спеціально для того, щоб максимально демонізувати опонента, щоб грати саме на стереотипах про ЛГБТ людей».

До Революції Гідності в Україні також спостерігалися спроби прийняти закони, спрямовані на обмеження ЛГБТ-руху. У Росії ж законодавче переслідування ЛГБТ-активізму почалося ще в 2012 році.

«Тоді якраз допомогло те, що розпочався Євромайдан, бо цей же закон прийняли в першому читанні. Це такий, мені здається, інструмент ціннісного поділу, тобто на умовно Захід, який асоціюють з правами людини, з різноманіттям. І, власне, Росію, де є оце уявлення про так звані традиційні цінності, які фактично є просто обмеженням людини, і її розгляду як такого собі гвинтика державної системи».

Проросійська пропаганда та гомофобія

Щерба також нагадує, що Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) часто просувала проросійську позицію. Вона виступала проти євроінтеграції та незалежності України. Ситуація набула особливого загострення після Євромайдану, коли антизахідні настрої, підтримувані УПЦ МП, були спрямовані проти західних «цінностей», зокрема і проти ЛГБТ-спільноти.

«Часто якраз церква Московського патріархату, вона використовувала з Росією як такий інструмент впливу на місцях проти євроінтеграції. Проти України як незалежної держави тобто наприклад навіть пам’ятаю коли почались ці обшуки, були ж випадки коли знаходили літературу, де говорилося що немає України, є там таке собі братство славян, і тому подібне».

Ще однією темною стороною релігійного впливу на ЛГБТ у країні є так звана конверсійна терапія. Часто вона пропонується релігійними організаціями, що позиціонують її як «лікування».

«Це тема, яка в нас залишається в тіні, тому що часто люди, які пройшли через неї, вони зазнають травм, як для свого ментального здоров’я, так і іноді, на жаль, і фізичного. І часто люди не говорять про це. В Україні, на жаль, немає прямо статистики конверсійної терапії, тому що часто вона не називається. Тобто, наприклад, якщо ми подивимося на медичну класифікацію хвороб, то немає в принципі ніде діагнозу гомосексуальність, наприклад».

Важливість підтримки

Катрін наголошує, що людям з ЛГБТК+ спільноти надзвичайно важливо мати друзів, які можуть їх зрозуміти та підтримати.

«Дуже важливо мати спільне коло друзів, які тебе підтримають, людей, які розділяють з тобою певні цінності. Для мене це ком’юніті (церква — ред.) не підходить, тому що мої цінності трошки інші. Мені хочеться ширити більше рівноправні цінності, наприклад, які побудовані на повазі один до одного».

Дівчина закликає до того щоб українці розуміли що люди є різними і це нормально, цього не варто цуратися.

«Всі люди дуже різні і що ми маємо поважати їхню різність, вивчати цю різність».