Будинок розбили в 2015-му, але ключ я ніколи не викину. Це ключ від спогадів — журналістка

166

У рубриці «Ключ, який завжди зі мною» Валентини Троян розмова з журналісткою Мариною Курапцевою та її історія про дім, від якого, на жаль, залишився лише ключ

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Марина Курапцева

Будинок розбили в 2015-му, але ключ я ніколи не викину. Це ключ від спогадів — журналістка
https://static.hromadske.radio/2019/02/Klyuchy_Kurapceva.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/02/Klyuchy_Kurapceva.mp3
Будинок розбили в 2015-му, але ключ я ніколи не викину. Це ключ від спогадів — журналістка
0:00
/
0:00

Марина Курапцева — журналістка, родом із Єнакієво Донецької області. За п’ять років до початку війни переїхала до Дзержинська (нині — місто Торецьк) Донецької області.

Там працювала на радіостанції та в газетах.

Зараз пише для сайту телерадіокомпанії «Чорноморська», «Донецкие новости», «Свои.City». Вступила до громадської організації «Альянс за громадянські права».

У 2014 році разом із родиною переїхала у Львівську область, а згодом — у Київську.

 

Будинок розбили, в 2015-му році. Тому туди можна, власне кажучи … Я так підозрюю, туди зайшли вже всі, кому не лінь, без ключів. Ну а ключ ніколи я не викину. Він лежатиме, бо це — ключ від спогадів.

Коли я переїхала через життєві обставини в Торецьк, то всі ці п’ять років щотижня приїжджала додому. І вихідні я проводила вдома.

Ну, будинок … Будинок — це все. Будинок — це місце сили, будинок — це місце захищеності. У нас був дуже хороший будинок, в ньому завжди була дуже хороша атмосфера.

Треба розуміти, що моя сім’я перебувала там постійно. У підвалі. Страшне це літо 2014-го року, коли я дзвонила туди, й не знала: чому мовчать телефони? І чому голос мені говорить, що «абонент поза зоною досяжності». Чи то відповісти вже нікому, чи просто немає зв’язку.

Мій тато вилазив на дах і тільки так ловив сигнал.

За п’ять років конфлікту частина переселенців залишила думку повернутися додому. Але не всі готові зачинити двері в минуле і мають свої аргументи, чому цього робити не можна.

Забути будинок — це викинути шматок життя. Ну ось, наприклад, я була одружена. Розлучилася. Заміжня була якийсь час. Тобто, в цей час я була і щаслива, і нещаслива: але це шматок життя. Я, припустимо, розлучилася, то, значить, повинна забути? Порвати всі фотографії, вбити всі спогади? І так кожен раз, коли ми стикаємося з труднощами, ми, виходить, щось повинні забувати. Але я не думаю, що це так.

Спогади про будинок, на жаль, затьмарені війною.

Марина Курапцева вирішила їхати до родини в Єнакієво. В умовах бойових дій знайти водія, який ризикнув би їхати на велику відстань, було складно. Але можливо.

Я побачила порожнечу. Я побачила трьох-чотирьох людей і я не впізнала своє місто.

І ось коли я переступила поріг будинку, відкрила хвіртку, увійшла й до мене  загавкав мій собака Таймир, я зрозуміла, що все. Як це не жахливо звучить, я зрозуміла: якщо щось почнеться, мені буде не так страшно, як тоді, коли я була на самоті, бачила людей, які кудись біжать і кричать.

І ось так до 21-го липня, коли був звільнений Торецьк, я провела цей час в Єнакієвому, зі своєю сім’єю. Тому що я зрозуміла, що є дуже сильні люди. Моя подруга, наприклад, коли йшов бій за Торецьк, а він йшов майже весь день, то вона в цей час займалася закрутками. Огірки з помідорами закривала. Ось так позбавлялася від цього страху. Вона заперечувала цю реальність, в якій її можуть зрівняти із землею.

Я, на жаль, до таких людей не належу. Я стресостійка в інших моментах, але війна — це найжахливіше, що може бути, під час обстрілу я втрачаю і контроль, і пам’ять, і розум.

Слухайте розмову в доданому звуковому файлі.

За підтримки:


Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці Фонду імені Роберта Боша та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Зміст матеріалів програми не обов’язково відображає точки зору Фонду імені Роберта Боша, Чорноморського фонду регіонального співробітництва або їхніх партнерів.