Громадське радіо
Марина Курапцева — журналістка, родом із Єнакієво Донецької області. За п’ять років до початку війни переїхала до Дзержинська (нині — місто Торецьк) Донецької області.
Там працювала на радіостанції та в газетах.
Зараз пише для сайту телерадіокомпанії «Чорноморська», «Донецкие новости», «Свои.City». Вступила до громадської організації «Альянс за громадянські права».
У 2014 році разом із родиною переїхала у Львівську область, а згодом — у Київську.
Будинок розбили, в 2015-му році. Тому туди можна, власне кажучи … Я так підозрюю, туди зайшли вже всі, кому не лінь, без ключів. Ну а ключ ніколи я не викину. Він лежатиме, бо це — ключ від спогадів.
Коли я переїхала через життєві обставини в Торецьк, то всі ці п’ять років щотижня приїжджала додому. І вихідні я проводила вдома.
Ну, будинок … Будинок — це все. Будинок — це місце сили, будинок — це місце захищеності. У нас був дуже хороший будинок, в ньому завжди була дуже хороша атмосфера.
Треба розуміти, що моя сім’я перебувала там постійно. У підвалі. Страшне це літо 2014-го року, коли я дзвонила туди, й не знала: чому мовчать телефони? І чому голос мені говорить, що «абонент поза зоною досяжності». Чи то відповісти вже нікому, чи просто немає зв’язку.
Мій тато вилазив на дах і тільки так ловив сигнал.
За п’ять років конфлікту частина переселенців залишила думку повернутися додому. Але не всі готові зачинити двері в минуле і мають свої аргументи, чому цього робити не можна.
Забути будинок — це викинути шматок життя. Ну ось, наприклад, я була одружена. Розлучилася. Заміжня була якийсь час. Тобто, в цей час я була і щаслива, і нещаслива: але це шматок життя. Я, припустимо, розлучилася, то, значить, повинна забути? Порвати всі фотографії, вбити всі спогади? І так кожен раз, коли ми стикаємося з труднощами, ми, виходить, щось повинні забувати. Але я не думаю, що це так.
Спогади про будинок, на жаль, затьмарені війною.
Марина Курапцева вирішила їхати до родини в Єнакієво. В умовах бойових дій знайти водія, який ризикнув би їхати на велику відстань, було складно. Але можливо.
Я побачила порожнечу. Я побачила трьох-чотирьох людей і я не впізнала своє місто.
І ось коли я переступила поріг будинку, відкрила хвіртку, увійшла й до мене загавкав мій собака Таймир, я зрозуміла, що все. Як це не жахливо звучить, я зрозуміла: якщо щось почнеться, мені буде не так страшно, як тоді, коли я була на самоті, бачила людей, які кудись біжать і кричать.
І ось так до 21-го липня, коли був звільнений Торецьк, я провела цей час в Єнакієвому, зі своєю сім’єю. Тому що я зрозуміла, що є дуже сильні люди. Моя подруга, наприклад, коли йшов бій за Торецьк, а він йшов майже весь день, то вона в цей час займалася закрутками. Огірки з помідорами закривала. Ось так позбавлялася від цього страху. Вона заперечувала цю реальність, в якій її можуть зрівняти із землею.
Я, на жаль, до таких людей не належу. Я стресостійка в інших моментах, але війна — це найжахливіше, що може бути, під час обстрілу я втрачаю і контроль, і пам’ять, і розум.
Слухайте розмову в доданому звуковому файлі.