Було літо, чудова погода. Виходиш з дитиною на двір і чуєш, як вибухає зброя — переселенка з Луганська

• Ольга Семенюк — адвокатка, переселенка з Луганщини. До війни жила фактично на два міста: Луганськ та Брянку.
• Нині із родиною живе у Черкасах, займається адвокатською практикою, проводить тренінги для адвокатів.
• Коли 2014-го року у Луганську почалися мітинги Євромайдану та Антимайдану, Ольга не брала у них участь — вона була вагітна.

Згадує: турботи були інші. Натомість вона бачила, що відбувалося на таких заходах, оскільки жила у центрі міста.

«Так сталося, що у грудні 2013 року я мала їхати до Києва по роботі. Я ніяк не могла цю поїздку відкласти. Коли я їхала до Києва, то сказала чоловікові: «Давай, сходимо, подивимося на Майдан». Він, зрозуміло, подумав, що  я трохи навіжена, але ми пішли, і я бачила цих людей, і я бачила їхні очі, які горіли, які вірили у свої ідеї. На жаль, на той час я нічим не могла допомогти, оскільки я була не у стані для цього, але я бачила, що відбуваються дійсно історичні події, що будуть зміни у державі, але я не очікувала, наскільки все це буде серйозно».

Ольга повернулася до Луганська. Та помітила таку деталь: якщо у столиці люди жили ідеями Майдану, то у Луганську знайомі Ольги не розуміли значущість цих подій і не уважно слідкували за подіями.

«І лише десь у лютому, коли розпочались події у Луганську, суспільство змінилось — я бачила, як змінилися погляди моїх друзів, знайомих, коли вони дійсно почали слідкувати за подіями, які розгорталися у Києві».

Про настрої у Брянці Ольга дізнавалася, коли приїздила на роботу. Напередодні вони із чоловіком купили квартиру в обласному центрі і переїхали жити туди. Але ж її офіс залишився у Брянці і вона їздила туди щодня, долаючи п’ятдесят кілометрів.

«Взагалі — повний пасив. У Луганську було пасивне ставлення, а у Брянці люди новин майже не дивилися і жодних хвилювань не було. Не було прихильників ані однієї сторони, ані іншої. Тобто, люди пасивно вели своє звичне життя».

У червні 2014 року, згадує Ольга, коли у неї вже була дитина, вони з чоловіком залишалися у місті. Ольга ще не боялася гуляти вулицями із маленькою дитиною. Та вона помічала, що місто порожніє, з’явилися люди зв зброєю.

«Добре пам’ятаю, як зайшла до «Абсолюту», який навпроти стадіону, у центрі, і декілька чоловіків зайшли з автоматами. Після цього я перестала ходити у магазини і стала просити про це свого чоловіка».

Починаючи із червня 2015 року, на околицях Луганська почалися бої, згодом українська армія зайшла до міста. Ольга згадує: п’ятого чи шостого чоловік подзвонив та наказав збирати речі першої потреби. Це не стало чимось непередбачуваним — вони вже давно говорили про ймовірність евакуації.

«Ми до цих подій частенько спостерігали постріли вночі. Було дуже чутно, коли захопили Луганські військкомат, СБУ. Все це було чутно з нашої квартири, недалеко. Також було чути завод «столєтка», я навіть не знаю, як він правильно називається. Там частенько спрацьовувала сирена, яка попереджала, що будуть літаки літати і що буде якась повітряна атака. Тобто у місті вже відбувалися активні бойові дії. Також тоді я почула про «Град», який, на жаль, не опади, а який, на жаль, зброя.

Родина Семенюків вирішила їхати до Ольжиних батьків у Брянку. По-перше, не було зрозуміло, як розгортатимуться бої за Луганськ. По-друге, квартира Ольги була на третьому поверсі багатоповерхівки, а у батьків у Брянці – свій будинок із нормальним підвалом.

Того дня Ольга востаннє бачила свою Луганську квартиру.

«Коли я приїхала у Брянку, я побачила багато людей зі зброєю, я бачила, як змінився настрій людей, і я зрозуміла, що пасивна Брянка також стала досить небезпечною. І тому навіть той період, коли я знаходилася у батьків, я намагалася не виходити за межі свого дому, оскільки розуміла, що це може бути небезпечно».

Після закриття шахт у Брянці та у навколишніх містах багато місцевих чоловіків поїхали на заробітки до Росії. Тому що ближче. Жінки тим часом залишалися вдома і дуже зраділи можливим змінам територіального устрою України. Наслухавшись пропаганди про так зване повернення Криму, місцеві подумали, що й у них зараз будуть російські пенсії, зарплати – так Ольга розмірковує над тим, чому Брянка не підтримала ідеї Євромайдану, натомість підхопила «русскую весну».

«Люди тривалий час їздили до Росії і вважали, що будуть жити, як у Росії, що зарплати будуть які у Москві у лікарів, у вчителів. На той час, мені здавалося, що люди вже сиділи і чекали, а коли ж російська влада зайде до міста і вчителька буде отримувати ту заробітну плату, яку отримує вчителька у Москві. Я бачила, коли проводився так званий «референдум», люди йшли, стояли у чергах, щоб віддати свій голос, бо думали, що за тиждень чи два ми будемо вже у Росії.

Підтримали від’єднання від України багато місцевих. Але не всі. Про них Ольга говорить окремо.

«Таких людей було багато. Хтось просто казав — ми за Україну. А були і ті, хто активно пропагандував, які писали пости на «Односкласниках», які відверто казали про це. Але це було досить небезпечно. Я вважаю, що це були сміливі люди».

Тим часом українська армія звільнила Слов’янськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Люди завмерли в очікуванні звільнення Луганська. Натомість Ольга Семенюк дивилася на ситуацію під іншим кутом. І її прогнози були дедалі песимістичнішими.

«Я як адвокат розуміла: навіть якщо українська армія зайде у місто і не чіпатиме цивільних, ми все одно не будемо захищеними, оскільки місцеві можуть також якось зашкодити цивільним».

Як приклад Ольга згадує штурм Луганського прикордонного загону 2 червня 2014 року. Тоді до домівок тих луганчан, які живуть біля загону, прийшли інші — зі зброєю у руках і вишвирювали людей з домівок лише тому, що з їхніх вікон зручніше стріляти по прикордонниках.

«Людей випихували, займали бойові позиції у цих квартирах. Тобто, по-перше, було небезпечно, що можуть зайти місцеві бандити і використати квартиру як бойову точку, а, по-друге, у місті вже почалися захоплення житлових будинків, квартир — для власних потреб. Люди, які отримали у руки зброю. Я знаю про ці випадки, коли людей виселяли, щоб забрати цей будинок, або пограбувати його.

23 липня 2014 року родина Ольги Семенюк була змушена поїхати і з Брянки. На той час українська армія дісталася Попасної, далі мали звільнити Первомайськ, Кіровськ, Стаханов. Як знаємо, цього не сталося. Коли ті, хто підтримував територіальну цілісність України, розуміли це,  шукали шляхи для евакуації. Та й саме тоді точилися бої між Попасною та Первомайськом. Вибухи та постріли доносилися і до Брянки.

«Це було літо, чудова погода. Виходиш з дитиною на двір і чуєш, як вибухає зброя і як відбуваються ці страшні події.

На душі було хвилювання. Ніхто не розумів, наскільки це серйозно, ніхто не думав, що все це затягнеться, але небезпека дуже-дуже хвилювала і пригнічувала».

Виїхати з міста на підконтрольну Україні територію виявилось непросто – безпосередньо до Брянки українська армія так і не дійшла. Але місто стало частиною анклаву, на околицях якого точилися бої, а шляхи були перерізані.

«І одного дня, 23 числа, зателефонувала знайома і сказала, щоб швиденько збирали речі, виїжджайте — дали «зелений» коридор, потрібно їхати на Дебальцеве і там зможете виїхати.

За пів години зібрала речі дитини, для себе взяла найнеобхідніше (та й речей тих було не багато — все залишилося у Луганську) і разом з чоловіком на авто вирушили на Дебальцеве.

Поки їхали до Дебальцевого, бачили багато людей зі зброєю. Мабуть, того дня для нас була вдача — не було активних бойових дій. Але поки ми їхали, бачили багато людей зі зброєю, а далі нам сказали їхати полем».

Дороги були перекриті, частина мостів — підірвані. Тому виходу у родини не було — поїхали полем навпростець.

«Ми їдемо-їдемо і з однієї лісополоси просто-таки виїжджає техніка, багато людей зі зброєю, танки, «Гради» і жодного розпізнавального знаку — хто це. Я навіть не розуміла, хто це і чого вони зараз захочуть.

Зупинили автомобіль, ми вийшли, дитина сидить. Ми навіть не могли запитати: ви хто, яка сторона?

І вони почали питати чоловіка — хто він, звідки, перевіряти документи, попросили зняти футболку. На всіх блокпостах постійно просили зняти футболку для того, щоб подивитися, чи є сліди від зброї, дивилися уважно плечі, щоб нічого не було. 

Подивилися документи і відпускають. І в той момент ми запитали: а ви хто? І нам сказали – українська армія.

І той момент був моментом щастя. Бо ми зрозуміли: все — ми виїхали, ось українська армія. Далі все буде добре».

Ольга з чоловіком прямували до столиці. Дорогою заїхали до Слов’янська. Згадує: була вражена тим, що від одного із пам’ятних до неї місць не лишилося й сліду.

«Слов’янськ був у жахливому стані. Він був зруйнований. Я добре пам’ятаю ту заправку, де ми постійно зупинялися та заправлялися та їхали далі. Її вже не існувало, її повністю зруйнували. І так багато-багато місць».

Нині Ольга з родиною живе у Черкасах. Згадує: перші два роки була впевнена — щойно місто звільнять, вона повернеться додому. Але зараз настрій дещо змінився. За шість років місцеві отруїлися російською пропагандою і має пройти багато часу, щоб змінився їхній світогляд, говорить Ольга.

«Як тільки звільнять ту частину, я обов’язково поїду туди. Обов’язково поїду, щоб побачитися зі своєю родиною. Я поїду, щоб зайти до своєї оселі і я поїду туди, щоб показати своїм дітям — зараз у мене вже дві доньки — щоб показати старшій донці, де вона народилася. Їй зараз шість років. Вона все розуміє, вона знає, що вона народилася у Луганську — я про це їй розповідала. Вона мене питає: «Ми колись поїдемо туди? Ти покажеш, де ти жила, де я народилася?» Я кажу: «Так, я чекаю цього дня і ми обов’язково поїдемо туди».