Донецьк повернеться і я у нього повернуся — там мій дім — переселенка Діана Берг

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія дизайнерки із Донецька Діани Берг.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Діана Берг

Донецьк повернеться і я у нього повернуся — там мій дім — переселенка Діана Берг
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-klyuch-20-05-05_berg.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-klyuch-20-05-05_berg.mp3
Донецьк повернеться і я у нього повернуся — там мій дім — переселенка Діана Берг
0:00
/
0:00

Діана Берг — дончанка, дизайнерка. На момент 2013 року викладала дизайн та була дизайнеркою-фрілансеркою.

Ні політичною, ні громадською діяльністю не займалася. Каже, була «пасивісткою та не відчувала власної причетності до політичних процесів».

Утім, на початку березня 2014 року Діана Берг стала співорганізаторкою проукраїнських мітингів у Донецьку. Нині Діана Берг живе у Маріуполі. Її знають, як мисткиню та засновницю «Платформи ТЮ».

«Під час Майдану ми з моєю дівчиною переживали віддалено, дивилися телевізор, хотіли бути причетними до того, що відбувається, до змін, але не настільки, щоб поїхати до Києва. Але, на початку березня, коли у Донецьку самопроголошений губернатор з’явився (Павло Губарєв — ред.), стало зрозуміло, що в Донецьку починається щось не дуже гарне. Євромайдан був всю зиму у Донецьку, але саме як відповідь на самопровозгашенного губернатора, який різко з’явився в Донецьку, протягом перших днів ніякої протестної акції не було, а ми дуже сподівалися на них — хотіли вийти і приєднатися. Але їх не було. Тому ми створили свою».


4 березня 2014 року у Донецьку біля Свято-Преображенського собору зібралося близько двох тисяч людей. Серед них — друзі, знайомі Діани. Головний меседж цих людей  — «Донецьк — це Україна». Такі мітинги у місті тривали до 28 квітня.

Приблизно так про акцію розповіли українські медіа. А ось — деталі від Діани Берг:

«І менти, які нібито повинні були нас захищати, починають їм допомагати віддають свої щити і так далі. Нас стали переслідувати вже серйозно, потрапили до лікарні дуже багато людей і кількість наших опонентів проросійських дуже сильно зросла тих, озброєних, хто міг підійти і просто нас вбити. І вони хотіли це зробити. Тому 28 квітня він був останнім».

За оцінками Діани, тоді у противагу прокраїнським активістам вийшли до 2000 їхніх опонентів. Вони наздогнали колону та побили людей.

«Тому що у наших опонентів, як ми їх тоді шанобливо називали, з’явилася зброя. Тобто, з плином часу, кожен наш мітинг ставав все більш ризикованим. Було протистояння з боку проросійських. Якщо перший (мітинг — ред.) був безкровний, під час другого  почали нападати. 5 березня намагалися напасти, але ультраси нас захищали, трохи постраждали, але не було смертей. 13 березня була величезна кількість крові, були смерті. Тобто, кожен раз наші опоненти, знову ж таки, назву їх так, але насправді це моторошна маса людей, які на початку були озброєні якимись палицями, потім яйця кидали, потім димовухи, потім це був газ, потім їм дали холодну зброю. Діма Чернявський, власне, … від удару ножем помер. З часом вони склади зброї почали захоплювати, у них з’явилася зброя. Все страшніше і страшніше було виходити».

На мітинги опонентів Діана не ходила. У цілому не вважає, що такі дії були б безглуздими, але вона швидко стала впізнаваною. Її появу на своєму заході антимайданівці могли сприйняти як провокацію: 

«Я б з антропологічної метою, дослідницькою, хотіла б туди потрапити, але, на жаль, тоді я була публічною особою. Тому що я була однією з ініціаторок цього руху.

Тобто, я не могла піти під ОДА, розуміючи, що там висять мої портрети, на «дошці пошани», із закликом убити і покарати. Я потім зрозуміла, що, напевно, було б краще, якби я менше світила обличчям і могла б піти послухати, що відбувається, але ні — я не могла цього зробити, мені треба було пересуватися дуже обережно містом».

Мітинги «За єдину Україну» та «Русская весна» проходили майже одночасно та один навпроти одного. Для стримування протистоянь між ними стояв кордон правоохоронців, і, як виявилося не дуже щільний.

«Але, одного разу прорвався «чувак». Сказав: «Здрастуйте! Я з того боку, можна я виступлю?» Ми спочатку не зрозуміли, як так взагалі сталося, але дали йому слово на сцені. І він з мікрофоном звернувся через кордон міліції до тих, своїм нібито, які стояли і закидали нас яйцями, димовухами. І він звернувся до них з мікрофоном: «Хлопці, брати, чекайте, тут нормальні люди, вони ж не призивають ні до чого. Давайте, може бути, ми помиримося? » Це був дивний і позитивний на той момент, як мені здалося, був прорив. Але ні. Його так само закидали яйцями під триколором і стали димовухи ще сильніше кидати. Це не спрацювало, на жаль. Але, мені здалося, що це був щирий душевний порив у людини. Але, на жаль, це був одиничний випадок.

Можна було спілкуватися на особистому рівні з опонентами, але, оскільки це все був сценарій, зрежисований задовго, і ми мали справу не просто з нашими донеччанами з іншою точкою зору. На жаль, ні».

На початку березня 2014 року Донецьком почала ширитися інформація, що у місті з’явилося багато вочевидь немісцевих людей. Підтвердилася ця інформація 9 березня. До речі, цього ж дня у Луганську проросійські налаштовані громадяни напали на місцевих жителів, які пришли у центр відзначити день народження Тараса Шевченка. 

Нападники були під російськими прапорами.

«9 березня біля нас зірвалася акція до Дня народження Шевченка. Її сміли до початку сміли сцену і ми її скасували. І почався перший погром міста. Тобто, вони 9 березня пішли вулицею Артема, центральними вулицями і почали натовпом трощити.

Очевидно стало, що це не місцеві, коли … .У нас було спортивне кафе прямо у центрі і вони цей прапор ФК «Шахтар» зняли (вони знімали українські прапори, здирали і так далі) здерли з кафе і розтоптали і спалили і роздерли. Тобто, це стовідсотковий маркер, що це не донеччани».

Через свою громадську позицію Діана Берг постійно отримувала погрози. Каже, спочатку зберігала скріншоти, але потім перестала це робити.

«Відкриваєш соцмережа, а там 128 нових повідомлень. Відкриваєш, а там: ах ти сука, бандерівка, тварюка! Ну, тобто ….

Це були в основному незнайомі мені люди, але я знаю пару людей, вони були близькими, друзями, які перейшли на той бік, але вони ніколи до погроз не скочувалися.

В основному це були невідомі мені досі люди. Вони потім знайшли моїх батьків, погрожували їм. Знайшли мою адресу. І не тільки мою. Насправді нас було 10 людей в оргкомітеті руху «Донецьк це Україна» і багато хто одержував ці погрози».

Від погроз посіпаки росіян перейшли до діла. Містом почали поширюватися плакати із зображенням Діани та її однодумців із закликами вбивати.

Після останнього маршу, коли хтось прослуховував «Zello», почули наказ бойовика, йти додому до Діани Берг з «коктейлями Молотова» та вбивати її. Тоді матір Діани вмовила її покинути місто на тиждень, сподіваючись, що до того часу у Донецьку відновиться українська влада.

Діана та дехто з її однодумців виїхала із Донецька.

«Зібрали речі дуже швидко. У рюкзаки покидали на пару днів одягу, гроші, кеди, шорти. Ми поїхали на машині в Одесу, але не на своїй. Думали, тиждень у друзів побути. Мені потрібно було виїхати з Донецька, тому що дуже серйозні погрози почалися. Один наш друг поїхав за день до цього він постраждав на марші і ми відправили його до Києва. Другий ще через день, а я з Катею поїхала в Одесу. На той момент ще не було ні постів, ні «ДНР» не проголосили  нічого цього поки не було. У принципі, виїхати можна було і ми сподівалися, що повернемося через тиждень, але …»

Але повернутися Діана з дівчиною вже не змогли. Бо ситуація навпаки погіршилася. За два тижні бойовики провели так званий «референдум», а біля Слов’янська вже точилися бої.

«Якщо мені по Донецькій області потрібно (проїхати — ред.),  я під’їжджаю до дороги у районі Мар’їнки і знак «Донецьк … щось там» двозначне число. Тобто, не 150, не 120 кілометрів, а ось якесь таке число типу 50 або 30 я маю на увазі на покажчиках і мені здається, що я навіть бачу донецькі терикони там, у районі Мар’їнки. Напевно там найближче».

На запитання, «Що для тебе Донецьк: дім чи лише точка на карті?» Діана Берг відповідає:

«Це не точка це відрізок на моєму життєвому шляху. Це не точка. Це точно не точка. Це процес був. Це була історія, але вона не закінчена і я, по-моєму, змирилася з тим, що кінець цієї історії ми будемо дописувати пізніше».

Як символ про ту частину життя Діана Берг зберігає своє ключі.

«Безумовно, звичайно. Ключі у мене від свого, від маминого будинку є. Зберігаю. Звичайно, це — символ. Коли мені привозили мої речі, коли почалося розуміння, що ми не повернемося найближчим часом. Що стосується ключів, то це символ для мене. Я їх іноді дістаю, дивлюся».

Зараз Діана живе у Маріуполі. Каже, до війни намагалася об’їжджати це місто. Натомість тепер впевнено називає його своїм домом. Другим домом.

«Я б, напевно, питання так не ставила проміняти … У Маріуполі, виходить, я не переселенка. Ми ж вимушені, недоселенці якісь. Мені довелося бути в Маріуполі. Мені довелося його полюбити  я його не любила до цього. Я завжди його об’їжджала, коли їхала на море. Так, зараз мені тут комфортно, тому що він схожий на Донецьк. Тому я його не буду міняти це буде ще один мій дім. Якщо Донецьк повернеться, я в нього, звичайно ж, повернуся там мій дім. Я відкрию ключами двері, я зайду додому, але Маріуполь завжди буде тепер моїм теж».