І ось натовп йде: тріск скла, ламають парапет, летять шумові гранати — очевидець про захоплення Луганської облпрокуратури

Денис Киркач — луганчанин, колишній журналіст, нині — піарник.

Пропрацювавши близько 15 років в журналістиці, Денис встиг побувати новинарем, розслідувачем, займався авторськими програмами. На момент, коли у грудні 2013 року розпочалися мітинги, Денис працював журналістом на місцевому телеканалі «Ірта», був автором тревел-шоу «Мандрівник», їздив по області, розповідаючи про цікавинки регіону.

У березні 2014 року влаштувався на роботу у пресслужбу Луганської обласної прокуратури. Після захоплення прокуратури та до виїзду з міста працював фрілансером.

Вже після переїзду до Києва пішов із журналістики в піар. Денис брав участь у мітингах Луганського Євромайдану до того, як у Луганську розпочалася «Русская весна».

Також брав участь у Марші Миру, який 12 квітня 2014 року провели буддійські монахи.

«Була колона, яку вели буддійські монахи. Начебто такий сюр. Пам’ятаю, тоді побачив, вискочив з маршрутки — здається, 117-й маршрут. Приєднався і пройшов».

У березні 2014 року Денис почав влаштовуватися до пресслужби Луганської обласної прокуратури: пройшов конкурс, випробувальний термін. Його взяли у штат.

«На наступний день прокуратуру захоплюють. Мені просто пощастило, що пакет документів, включаючи мою трудову, я носив з собою. Я, як відчував, я не здав її в відділ кадрів. Інакше — пропала б моя трудова».

Будівлю Луганської обласної прокуратури представники так званого Народного ополчення захоплювали двічі: 29 квітня та сьомого травня.

Денис згадує, що було під час першого захоплення. Тоді вебкамери на вулицях Луганська ще працювали і вони з колегою побачили, що проросійські налаштовані жителі, захопивши будівлю облдержадміністрації, вирушили до прокуратури.

«Захоплення очікували. Приблизно за годину до того, як обурені громадяни у нас з’явилися, відпустили жінок-співробітниць. І ось натовп йде, ми з колегою вискакуємо з кабінету, а він був на першому поверсі і було все чути, що відбувалося на вході: тріск скла, ламали парапет, летять шумові гранати. Злякатися я тоді, чесно кажучи, не встиг. Ми біжимо до внутрішнього двору і я думаю, про те, що там глуха стіна. Ми вибігли в цей двір і тут як в кінокомедії, як в Монті Пайтон, біжить перший заступник губернатора Ірина Верігіна, Сергій Топтун і Артем Заїка — голова обласної «Свободи». Тримають сходи і біжать. Я думаю, як вони з’явилися? Тут же стіна. І тут … то вони намагалися нас врятувати, то чи … Не знаю, чесно кажучи. Спершись сходи. Верігіна, жінка, вона перша здійнялася, перемахнула через паркан, потім — хтось ще. Тут ставлю я ногу на сходи і чую: «Стояти, сука!» Спускаюся, а там вже молоді люди. У одного з них була сувенірна булава, як в кабінетах важливих начальників, дерев’яна, у когось травмат».

Дениса та його колегу досить швидко відпустили. Він пішов у центр — через Театральну площу.

«Запам’яталася жінка, яка озброїлася ручками для лопат — їх було кілька і вони були змотані скотчем. Проходжу повз облдержадміністрацію, сидить жінка років 50-60. Сидить на сходинках і кричить в мобільний: «Люся, облдержадміністрація наша! Йдемо міліцію брати!». На сходинки витягли колонку, звучить «ДДТ», пісня «Це все». Дійсно, «це все».

Після першого захоплення, прокуратурі вдалося відстояти свою будівлю і за кілька днів співробітники змогли повернутися до своїх кабінетів.

«Будівлю тоді пошарпали досить сильно — знесені двері, розбитий кавовий автомат».

Сьомого травня так зване ополчення вдруге прийшло захоплювати прокуратуру. Цього разу діяли, так би мовити, цивільно.

«На цей раз було «ніжне» захоплення – нас пропустили через металошукач, обшукали дуже тактовно і відпустили. Тим, хто був з будь-якими носіями пам’яті – починаючи від флешки і закінчуючи ноутбуками, не пощастило. Всі носії пам’яті довелося залишити. Як раз перед захопленням я побіг в «Абсолют» і взяв салат в пластиковому судочку. У мене як чуття було – я навіть це з пакета не діставав, відкрив і сиджу їм. Нас захоплюють, я беру цей пакет з судочками, виношу. Випустили. Я розумію, що, навряд чи я працювати тепер буду, сідаю на лавочку, продовжую іржати і з’їдаю свій обід».

Передчуття не підвело. Більше Денис не вийшов на роботу до прокуратури. Тим часом на підступах до Луганська вже точилися бої і ставало очевидним: скоро вони дістануться і обласного центру.

«Почались вибухи в Станиці. Я жив на сході і відмінно чув, що відбувається в Станиці Луганській і відчував, що ось-ось все це почнеться в Луганську. Другого червня був штурм прикордонної застави. Як відчувалось».

Наприкінці червня Денис Киркач поїхав із дому. Звичайно, що не назавжди, а на кілька тижнів. На той момент він почав співпрацювати з виданням, яке запропонувало йому поїхати у відрядження. Денис погодився.

«Це було спонтанно. Зібрався, взяв квитки, необхідний мінімум речей. До Луганська більше не повернувся».

Потяг відправлявся після двадцять другої, а отже Денис ризикував натрапити на патрулі, які б затримали його як порушника комендантської години.

«Тоді вже діяла комендантська година. Мене мучили сумніви — комендантська година, чи не виникне питань через те, що їдемо після одинадцяти. Викликав таксі, їду. Проїжджаємо з таксистом повз СБУ і таксист так філософськи запитує: «А як ви думаєте, коли це закінчиться?» Відповісти було нічого. Ми подивилися один на одного, знизали плечима. Він довіз мене до залізничного вокзалу.

Я тоді ідейний був патріот. Я вивозив синьо-жовту стрічку з луганського Євромайдану. Під’їжджаючи до залізничного вокзалу думав: викинути / не викидати. Якщо ж обшукають — буде капець. Але тоді рука здригнулася — в кишені залишив. І довгий час в Києві я на рюкзаку її тягав.

Я очікував, що буде наплив людей, але на тому поїзді такої маси, такої кількості людей не було. Поїзд прийшов із затримкою на годину з невеликим. Мені випала класична боковушка в плацкарті біля туалету — нижня полиця. Тільки поїзд рушив — ліг і заснув».

Вивезти багато речей Денисові не вдалося, та і не планував він цього робити. За півтора року до війни він купив квартиру і відтоді постійно щось у ній вдосконалював.

«Ремонт у квартирі тривав і були куплені батареї, але не поставлені. Тобто збирався ставити батареї в зал і батарея залишилася. Ось, що пам’ятне. З собою її не відвіз».

2018 року Денис вже як київський поет луганського походження приїхав на літературну толоку у Сєвєродонецьку. Там читав свої вірші. Це був його перший візит на Луганщину після того, як він покинув її у червні 2014 року.

«Тоді, правда, тьохнуло. Особливо, коли під’їхав до Кремінної. Мене єдиного вивели з автобуса на блокпості, тому як у мене єдиного була луганська прописка. Чи то по «Миротворцю», то чи не знаю по чому мене перевіряли».

Кілька років тому Денис представляв Луганський регіон на Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ у Чернівцях. Читав свої вірші, стоячи на одній сцені із Юрієм Іздриком, Сергієм Жаданом та іншими корифеями сучасної літератури. Серед прочитаного і цей, в якому описав свої враження під час виїзду з Луганська.

«Він від’їжджав, нічне мовчало місто

Лиш миготіли очі ліхтарів.

Та інтернет плітками гомонів,

Подробиці малюючи барвисто.

З’являлись в місті перші барикади

Та на будинках інші прапори

Кого не бачиш ти з вікна згори,

Писав на стінах заклики вбивати.

Порушник комендантської години

Повз блокпости його везло таксі

В той час, коли заснули геть усі

Він роздивлявся вулиць павутину.

Він думав повернутись незабаром

До міста, до нормального життя

Та бреше зазвичай передчуття

Ти не побачиш світлий день крізь хмари.

Втім, повний місяць світить урочисто

Та до перону подали плацкарт

Від’їзд сприймався як невдалий жарт

Він від’їжджав – із ним прощалось місто».

Повертатись у Луганськ Денис не збирається. Каже, вже відчуває себе киянином луганського походження. Але приїхати та пройтися знайомими вуличками не проти – тим більше він і досі бачить їх уві снах.

«До початку коронавірусу запланував візит до татуювальника – хотів серед моїх значних татуювань все-таки набити «мужика з факелом» і підписати цитатою Гребенщикова «Щоб стояти, я повинен триматися коренів». Буде класне тату, але вже після карантину».