І він сказав: «Називайте нас окупантами» — журналістка з Криму про початок захоплення півострова

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенки з Криму Вікторії Єрмолаєвої

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Вікторія Єрмолаєва

І він сказав: «Називайте нас окупантами» — журналістка з Криму про початок захоплення півострова
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-klyuch-20-09-08_yermolaeva.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-klyuch-20-09-08_yermolaeva.mp3
І він сказав: «Називайте нас окупантами» — журналістка з Криму про початок захоплення півострова
0:00
/
0:00

Вікторія Єрмолаєва, 27 років — журналістка, переселенка з Керчі. До окупації працювала у виданні Kerch.fm — була журналісткою стрічки та кореспонденткою. Коли у Києві почався Євромайдан, Вікторія кілька разів їздила до столиці й звідси привозила матеріали для свого ЗМІ. За її словами, вона підтримала Євромайдан, за що і зазнала погроз та на собі відчула переслідування опонентів:

«Це були анонімні погрози. Це були погрози, які надходили на електронні скриньки, у коментарі на нашому сайті під публікаціями, які я писала. А особисто я не отримувала погроз від якихось людей. Це пов’язано із тим, що мало хто хотів тоді публічно говорити про свою позицію, тому що ніхто не знав чим все закінчиться. Я говорила публічно».

У колективі Вікторії майже всі підтримували Євромайдан і виступали проти тієї системи, яка міцно вкорінилася за роки правління Партії регіонів:

«І ми намагалися робити антикорупційні розслідування. З нами намагалися боротися різними методами. Одне на інше наклалося. Зрештою, ми стали «ворогами народу» у місті».

Відкрито керчани не підтримали Євромайдан. Один раз пройшов мітинг та й він був нечисленним:

«На Євромайдан, який у Керчі був кілька годин в один день вийшло, може, людей 50. Тобто, це мізерна кількість людей. Але набагато більше людей підтримували, просто вони боялися вийти на вулиці».

Та з початком окупації у Керчі розпочалися проросійські мітинги. Проходили вони часто і за більшої кількості людей. Частину з них привозили з Росії, вони і  влаштовували акції протесту. У натовпі були і спеціальні люди для провокацій, згадує журналістка:

«Був випадок, коли моя колега Ірина Сєдова виступала на мітингу з українським прапором на плечах. Її закидали яйцями. Подібні речі ставалися доволі регулярно. Якщо хтось на цьому мітингу намагався протистояти цим людям, то могли і побити. Були випадки, коли людей били прямо на вулиці. Переслідували українських активістів.

Жителі Керчі були першими, хто побачив так званих «зелених чоловічків» Адже саму у цьому місці — порт, через який Росія і переправляла на півострів своїх окупантів.

«Отже, можна казати, що окупація розпочалася саме з Керчі. Коли ми побачили на вулицях міста колони військової техніки (не просто військові машини, а й РСЗВ «Град»), ми зрозуміли, що почалася окупація міста».

Та не всі жителі півострова сприйняли лютневі події як окупацію. Підтвердженням тому є купа світлин, де місцеві фотографуються із так званими «зеленими чоловічками» та зустрічають їх із квітами:

«Те, що можна було побачити на вулицях, було постановкою. Це було так, як Росія хотіла, щоби ми це бачили. Росія хотіла, щоби світ це бачив. Росія хотіла, щоби стояли бабусі, дідусі, якісь містяни, тримали квіти і зустрічали російських військових, як рятівників. І у Росії це вийшло. Цей сценарій спрацював. На паромній переправі, у інших місцях Керчі можна було побачити людей, які з квітами зустрічали російських військових. Більшість містян залишалася вдома і спостерігала через вікно за тим, що відбувається і чим воно все закінчиться».

Вікторія згадує, що до окупації уявити потужні протести у місті складно. З 1998 року міським головою Керчі був Олег Осадчий. Людина авторитарна, тому місцеві жителі побоювалися протестувати. 

Але і сам Осадчий не дуже розумів, що треба робити. На одному з мітингів, наприклад, вимагав не чіпати український прапор.

«Він спочатку, коли не розумів, до чого все йде, захищав український прапор. Стояв біля міськради та кричав на активістів, які хотіли замінити український прапор на триколор. Це було вдень. Але вже вночі прапор тихесенько замінили на триколор. Це вже було з його дозволу, я так думаю», — розповідає Вікторія.

У червні 2014-го Осадчий написав заяву про складання повноважень. А у 2015-му окупанти відкрили проти нього справу щодо перевищення владних повноважень. Осадчого оштрафували на 200 тисяч рублів. Потім окупаційний Верховний Суд Криму пом’якшив покарання до 150 тисяч рублів.

Із березня цього року Олег Осадчий очолює музей-заповідник у Феодосії.

Вікторія згадує: за 23 роки, скільки жила у Керчі, вона жодного разу не чула від людей про бажання зробити Крим російським. Але вони легко зголосилися на це після багаторічної оброки проросійських пропагандистів:

«Відповідно, коли Росія показала, що вона може захопити півострів, є люди, які сиділи, тому що вони декілька років підряд, а той й більше, може, 5 років, чули про те, як Росія рятує світ і яка Україна погана».

Свій перший досвід спілкування з окупантом Вікторія називає анекдотичним. Але, до того, він ще й показовий.

«Я приїхала у військову частину, яку почали окуповувати. По периметру цієї військової частини стояла військова техніка, у ямах лежали російські військові з автоматами, які були наведені на українську частину. І український комбат сказав мені, що вони вирішили грати з ними в футбол. Такий ось матч. Не знаю, як  зараз оцінити таке рішення командира. Але тоді сказали: «Приїжджайте, подивитесь, познімаєте». Я приїхала на це поле біля української військової частини і, звісно, побачила команду українських військових, яка грала у футбол проти команди російських військових окупантів. Один з них стояв і просто дивився. Я вирішила до нього підійти, до російського військового, у якого ще не було розпізнавального знаку. Він був у зеленій формі, але було зрозуміло, що це – немісцева людина. За його зовнішністю, за його акцентом. І я кажу: «А як правильно вас назвати у моїй статті?» Він довго на мене дивився, намагався сфокусуватися, згадати правильне слово. І він каже так дослівно: «Називайте нас оккупанты… Нет-нет, не оккупанты…самообороновцы».

Навесні 2014 року Вікторія Єрмолаєва виїхала до Києва. Тут долучилася до розвитку Громадського радіо, чим займається і досі. Згодом, стала редакторкою сайту «Повага». Востаннє додому вона їздила у 2015-році за сімейними обставинами.

«Із побутових причин мені потрібно було поїхати туди. Я провела там близько трьох днів і поїхала. Із того, що запам’яталося дуже сильно, це те, що ти виїжджаєш зі своєї країни, умовно, але, з іншого боку, і не виїжджаєш з неї. Але після КПВВ, мабуть, кожні триста метрів білборди з Путіним, триколори, георгіївські стрічки на плакатах, історії про перемогу та й таке. І це резонувало. Я ходила містом. Нічого особливого на той момент у місті не змінилося, окрім того, що всюди славили Росію з кожного кутку».

Вікторія без проблем покинула півострів. Але відтоді жодного разу не була вдома. Каже, має певну інформацію, що через її діяльність цього робити не варто.

Ключі від квартири вона зберігає і згадує, як нещодавно усвідомила, що це не просто річ з минулого життя.

«У мене є маленька дитина. Яка саме зараз у такому віці, коли дуже цікаво залізти у всі шухлядки, повідчиняти якісь коробочки. Нещодавно вона залізла у шафу і дістала ці ключі. Я насправді не бачила і не тримала їх у руках дуже давно. Ми з чоловіком переїжджали і я бокс із цими ключами перекладала і все — я їх не витягувала. А вона їх витягла і почала гратися. Я побачила цей брелок, цю зв’язку і я відчула у цей момент дуже сильну ностальгію і сум за домом. Я думаю, якби ці ключі мені на очі не натрапили, то я б, мабуть, і не згадувала б того, що почала згадувати у той день. Я точно знаю, що мій настрій відповідав цьому стану. Майже весь день. Тобто, здавалося б, це просто ключі. А вийшло, що набагато більше».

Попри те, що тема Криму зникає не тільки з міжнародного порядку денного, а й українського, Вікторія впевнена, що її дитина побачить Крим і знатиме про події 2014-го не з сумнівних підручників, а від неї — як очевидиці.

«Я думаю, що вона поїде туди. У будь-якому разі. Там залишилися наші родичі, які зараз із тих, чи інших причин не можуть приїхати до нас. Мені здається, що моя дитина, по-перше, захоче побачити не тільки їх, а й свою маленьку батьківщину, звідки родом її батьки. Можливо, в умовах українського Криму, можливо, за інших умов, я думаю, моя дочка побачить Крим. 

Мені важливо, щоб знали історію. Можливо, не так важливо, щоб вона бачила своїми очима, але дуже важливо, щоб вона знала, що саме відбувалося. І, якщо вона колись почує альтернативну точку зору, нав’язану російською пропагандою, вона має знати, що все було ось так, як я їй розповідаю».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS