Фото: Фейсбук-сторінка Михайла Батрака
Михайло Батрак — кримчанин, 34 роки. До окупації працював менеджером із продажів, громадською діяльністю зайнявся, коли почався Євромайдан у Києві. Михайло їздив і до столиці, брав участь у заходах, які організовував кримський осередок Євромайдану.
«Давалася взнаки якась несправедливість з боку тодішнього керівництва України стосовно українського суспільства, яке було налаштоване на євроінтеграцію. І обіцянки керівництва країни, президента, прем’єр-міністра були, що країна підписуватиме угоду з ЄС про інтеграцію. Аж ось без діалогу з суспільством керівництво країни вирішило одноосібно розпорядитися. І тоді відчувався момент наближення жорсткої диктатури, коли з суспільством ніхто не радиться, а рішення приймають кілька осіб незалежно від думки суспільства. Це і підштовхнуло мене брати участь в Евромайдане».
Підручник з історії України Олександра Гисема, надрукований у 2016 році містить такий рядок: «У всіх областях, крім Донецької та Криму, проходили мітинги на підтримку Євромайдану». Ми не будемо зараз з’ясовувати, кому саме було вигідно спотворити нову історію України, про це активно писали журналісти одразу, щойно кейс набув розголосу. Але ми можемо послухати живого свідка та учасника Євромайдану у Криму Михайла Батрака.
«Я не знаю, що таке багато і що таке мало. Не знаю, з чим порівнювати, але люди були. Звичайно, на акції виходила не така велика кількість людей, як у Києві, але все-таки нас було достатньо. Крім того, акції підтримували не тільки безспосередньо виходячи на вулиці. Були і такі люди, які з якоїсь причини не могли з’являтися на телебаченні і в ЗМІ, вони підтримували заочно.
Не скажу, що їх була більшість у Криму, але цей рух був помітним. Ще помітнішим він став після того, як російські війська зайняли територію Кримського півострова. Тоді навіть люди, які не підтримували євроінтеграцію, шлях України до Європейського Союзу, теж вийшли на акції протесту. Тому що Російська Федерація на той момент окупувала Кримський півострів, саме з цим вони були не згодні».
У ніч з 27 на 28 лютого 2014 року російські окупаційні війська захопили приміщення Верховної Ради Криму, потім захопили аеропорт. А з 28 лютого окупанти вільно гуляли Сімферополем, згадує Михайло Батрак.
На озброєних людях не було розпізнавальних знаків, але вони пересувалися на машинах, які виїздили із військових частин Російської Федерації.
«Тоді ми не вірили, що окупувати Крим — це остаточне рішення Росії. Ми вже знали, що це російські військові, це було зрозуміло, але також думали, що, можливо, це і наші місцеві допомагають місцевій владі утриматися».
Згадуючи лютневі події 2014-го у Криму, Михайло Батрак говорить: фактично півострів окупували у ніч на 28 лютого, а ось усвідомлення цього факту прийшло пізніше.
«Вже напевно після 16 березня, коли вони провели так званий «референдум» на території окупованого півострова. Тоді так зване кримське новопризначене керівництво поїхало до Москви і підписувало угоду про приєднання Кримського півострова до Російської Федерації».
До 16 березня противники окупації виходили на акції протесту. З кожною акцією учасників ставало дедалі менше, люди залишали Крим. А 16 березня, згадує Михайло, разом з однодумцями вони влаштували своєрідний день тиші.
«І 16 березня ми вирішили не робити нічого і оголосити, скажімо, днем тиші. Не те, щоб змирилися, але вирішили не брати участь у тому, що відбувається ні з одного, ні з іншого боку. Я не пам’ятаю, чим було викликане таке рішення, але 16 березня ми вже нічого не робили».
Компанія, де працював Михайло, закрила філію на початку окупації. Частина колег переїхала працювати на материкову Україну. Масово почали залишати півострів видання, які не підтримували окупацію. Хтось сам ухвалював таке рішення, у когось не було іншого вибору.
Михайло залишився. Насамперед почав активну громадську діяльність, а згодом вже співпрацював із засобами масової інформації, які надавали майданчик для неупереджених розмов про Крим.
«Утворився інформаційний вакуум, ми вирішили його заповнити. Щось знімали, писали як блогери. Потім були українські редакції, з якими ми працювали. Якось так поступово ми стали журналістами. Працював як журналіст, висвітлював переслідування активістів на території Кримського півострова. Працював як правозахисник, передавав інформацію правозахисних організацій до Києва».
Михайло Батрак — один з тих, хто створював Український культурний центр у Криму. Фактично, це об’єднання людей, які не підтримали окупацію півострова та намагалися зберегти українську культуру на півострові.
«І тоді почалися затримання. Перше моє затримання було у 2016 році, коли був День вишиванки. Ми поїхали фотографуватися біля стели в Армянську неподалік від КПВВ між Кримом та Херсонською областю. Тоді нас затримали співробітники так званих правоохоронних органів. Протримали години три у себе на дільниці. Проводили роз’яснювальну бесіду, говорили, що проводити проукраїнську діяльність на території Кримського півострова не бажано та тому подібне».
Ввічливі зелені чоловічки спілкувалися ввічливо і навіть ввічливо погрожували, іронізує Михайло.
«Не в агресивній формі вони погрожували, що ми мусимо залишити свої відбитки пальців, хоча це незаконно. Говорили, що діють виключно в наших інтересах, тому що, борони Боже, завтра наше тіло знайдуть без голови, тоді без відбитків пальців ніхто не зможе його впізнати».
Уже тоді російські силовики на окупованому півострові почали вистежувати проукраїнських активістів. Зокрема, тоді, у День вишиванки, коли Михайло із друзями приїхав до Армянська, на них вже чекали так звані поліцейські. Тоді чоловік збагнув, що потрібно приділяти увагу й особистій безпеці.
Михайло Батрак згадує, як після акції до Дня народження Тараса Шевченка російські силовики затримали трьох людей. Затримали за українську символіку. За версією так званих правоохоронців, у Криму вона заборонена. Затриманих оштрафували на десять тисяч рублів.
«Так, були прапори українські. Вони на суді аргументували це тим, що українські прапори не повинні були бути на масовому заході. Там були дуже дивні формулювання — не юридичні, а ідеологічні.
У співробітників «правоохоронних» органів, можливо, був наказ затримати трьох осіб. Вони затримували, а потім придумували, що ж записати.
І там був взагалі абсурд. На рівні тверджень про те, що Тарас Григорович Шевченко не український поет, а є російський. Тому що тоді була Російська імперія. Було таке формулювання в самій фабулі».
До речі, Український культурний центр організатори принципово не реєстрували за російським законодавством. Тривалий час у них взагалі не було власного приміщення. Для проведення заходів вони його орендували. Потім небайдужі кримчани дали гроші на оренду офісу, де Український культурний центр проіснував близько півтора року. Там же створили бібліотеку української літератури.
«Приходили не правоохоронні органи, а люди, пов’язані з так званими правоохоронними органами, силовими структурами. Нібито посидіти і послухати. Реальних погроз, спроб захопити це приміщення або якихось офіційних перевірок не було.
Як ми потім вже дізналися, до нас приходили учасники так званої української громади Криму. Це проросійська організація, організована молодіжним крилом партії «Єдина Росія» для створення вигляду, картинки того, що у Криму все добре. Керівниця цієї організації приходила до нас нібито послухати лекції, але ми не знаємо для чого це було насправді».
За словами Михайла, перші два роки в окупації він майже ніде не працював. Жив за гроші, зароблені ще до окупації та трохи підробляв фрілансом.
Окупований півострів Михайло покинув наприкінці серпня 2018 року. Не може назвати конкретної причини, чому був змушений зробити це. Скоріше, це сукупність факторів.
«У російському пропагандистському ресурсі вийшла стаття про нас. Про те, що агенти західного впливу працюють на території Кримського півострова. Через тиждень після цього був обшук у моєї колеги Ольги Павленко. Я приїхав висвітлювати цей обшук, був там.
Коли вийшов адвокат, ми у нього поцікавилися, що взагалі відбувається. І він розповів нам, що є постанова на обшук. Нібито в цій постанові ціла група людей, не тільки Ольга Павленко. Я зіставив все і вирішив, що залишу територію кримського півострова цієї ночі. Прийшов додому, зібрав речі. До світанку я вже, вийшов з дому, сів на автобус і приїхав до Херсона з двома сумками».
Тоді, каже Михайло, він вирішив, що виїжджає на невизначений термін. Необхідність постійно дбати про безпеку, ризик будь-якої миті бути затриманим виснажували та спустошували.
«Я втомився жити у режимі, коли ти постійно прокидаєшся вночі, чуючи шум машин під вікном. У такому режимі жити стало некомфортно. Відчуваючи загрозу і дискомфорт, я вирішив зібрати речі і поїхати на невизначений час. Потім, звичайно, родичі підвезли мені інші речі. Я виїхав з однією валізою і з одним рюкзаком».
Ключі від кримської квартири Михайло не брав з собою. Каже, щоб не везти із собою зайвий вантаж.
«Якщо я приїду, мені ключі винесуть. Просто вирішив не брати. Тут немає нічого прагматичного, ідеологічного. Просто не взяв. Навіть не знаю, чому».
Тож про дім Михайлу нагадують не ключі, а інша річ. Вона пережила з ним переїзд на другу орендовану квартиру, але у повсякденному життя він нею не користується.
«Та сумка, з якої я виїхав. Я її досі жодного разу нікуди не брав. Я з нею просто переїхав з однієї квартири на іншу. Коли мені треба буде кудись їхати, я її ніколи не буду брати з собою. Адже саме з нею я виїхав з Криму. Вона стоїть у мене в шафі. З нею я виїхав з Криму, з нею я, напевно, і поїду назад».
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS