Коли немає нагадувань про те життя, то у цьому — легше — переселенка з Краснодону Яніна Смелянська

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенки з Краснодону (Сорокиного) Яніни Смелянської

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Яніна Смелянська

Коли немає нагадувань про те життя, то у цьому — легше — переселенка з Краснодону Яніна Смелянська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-07-21_Smelyanska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-07-21_Smelyanska.mp3
Коли немає нагадувань про те життя, то у цьому — легше — переселенка з Краснодону Яніна Смелянська
0:00
/
0:00

До війни місто Краснодон Луганської області було осередком патріотичного виховання молоді. Тут і музей «Молодої гвардії», і шурф, який із часів Другої світової був місцем поховання підпільників. Був і Палац Культури «Молода гвардія», учасники якого влаштовували театральні постановки у своєму місті та їздили із виступами до Росії. Відтак саме сюди обласне керівництво привозило почесні закордонні делегації, часто бували тут і політики з Росії. 

Краснодончанка Яніна Смелянська працювала методистом методкабінету у районній державній адміністрації, а ще раніше — журналісткою газети, яку видавала та сама райдержадміністрація. 

Згадуючи події 2013-го-2014-го років Яніна називає й іншу, мабуть, найголовнішу причину, чому Євромайдан у її місті був неможливий.

Річ у тім, що Сорокине (так Краснодон перейменували у рамках декомунізації) завжди було орієнтоване на Росію, бо поруч кордон. Чимало краснодонців за великими покупками їздили до Російської Федерації. Тож коли постало питання вибору — він був очевидним, пояснює Яніна:

«У нас про Євромайдан і не йшлося. Якщо і були якісь активісти, то це ти та я, та він з тобою. Решта — прихильники Російської Федерації, «русского мира» і «давайте ж приходьте швидше, брати наші». Якщо взяти той же Луганськ, що за сорок кілометрів від нашого Краснодона, протистояння хоч якесь було, то у Краснодоні  болото. Грузьке-драглисте болото».

Навесні 2014 року Яніна Смелянська була членкинею окружної комісії на президентських виборах. Щодо них мала багато сподівань. А точніше на те, що після них у її місті знову запанує мир. Утім, їхня комісія стала першою, яку розбили бойовики даючи зрозуміти — виборів українського президента на підконтрольній їм території не буде.

«Особисто моя війна розпочалася 6 травня, коли було чергове засідання окружної комісії. Ми всі прийшли, тому що терміни «піджимали» у нас же формування ділянок. Ми планували просидіти до ранку зі списками. Почалося засідання комісії близько 12.00, а близько 14.00 прийшли «товарищи». Поки що вони були без автоматів, але войовничо налаштовані. Там був Олег Тарасюк, який очолював всю цю зграю-шарайку і його прихильники», — говорить жінка.

Згаданий Яніною Олег Тарасюк — депутат Краснодонської міськради від Партії регіонів. Він наказав заблокувати членів виборчої комісії у приміщенні. Бойовики висунули ультиматум: або члени комісії расходяться і ні про які вибори вже не згадують, або ж пишуть заяву про те, що будуть  організовувати так званий «референдум».

Зрештою бойовики пішли, а виборча комісія продовжила роботу. Увечері більша частина розійшлася по домівках, а Яніна і ще троє людей залишились:

«Годині о десятій вечора я закрила приміщення Будинок культури. Хтось відкрив двері їх впустили. Цього разу їх було 10, вони були з автоматами і у масках. Їх було більше, вони нас побили. Нас з Ірою обличчям у підлогу. Приставили автоматників, які нас охороняли, а голову комісії, Вадима його витягли у сусіднє приміщення і побили. Наскільки працює людська пам’ять … Пройшло майже сім років, а я досі чую, як ламаються його кістки, як летять його зуби в підлогу. Ми з Ірою думали, що його вб’ють».

Яніна вже не пам’ятає, скільки тривало їхнє затримання. Тоді ж побили голову комісії Вадима Кугая. Зрештою, у них викрали деякі документи та вкотре наказали припинити підготовку до виборів президента України. Яніна та її подруга Ірина відвезли побитого очільника комісії додому, а самі поїхали до поліції:

«Почали вимагати, щоб у нас прийняли заяву про злочин. Нас послали на три веселі букви. Ми не до кінця розуміли, що відбувається і наскільки для нас це небезпечно. Ми видзвонили начальника міліції. О другій годині ночі. Він приїхав, злий як собака, і сказав: «Дівчата, швидко пішли додому до чоловіків спати, нічого не буде, пішли геть». У мене був товариш у СБУ, у Києві. Я вийшла, набрала його. Кажу: що відбувається, чому у нас така ситуація у світі, у країні, спаси-допоможи. Не знаю, чи було якесь доручення зверху чи не було, але начальник нашої міліції прийняв заяву, щоб ми зникли з його життя о другій годині ночі. В результаті у нас прийняли заяву і через пару днів ми з Ірою приходили і брали витяг з ЕРДР, про те, що заява внесли до реєстру».

За кілька днів Яніна з колегою по комісії повернулися до Будинку культури, забрали ксерокопії документів та знищили їх. До приміщення їх більше не пустили. Тим часом місцевий осередок Партії регіонів на повну готувався до так званого референдуму. Яніна побачила це на власні очі, коли прийшла шукати правди — вона прагнула пояснень, на якій підставі їм заборонили готуватися до виборів президента України. Але, щойно жінка переступила поріг осередку, усі відповіді стали очевидними:

«Заступниця голови цього осередку: «Ось, ти молода, дитинко. Давай, збирайся, їдь в Росію, якщо треба, я допоможу». Коротше, кажу, все зрозуміло, я грюкнула дверима і пішла. На якийсь час я зрозуміла, що життєва несправедливість є і ми удвох з Ірою її не переможемо».

Звісно, що окружна виборча комісія більше не збиралася. І було очевидним, що виборів не буде. Але бойовики не вгамувалися. До неповнолітньої доньки Яніни у школу почали приходити незнайомці. Вони розпитували, де дівчинка живе зі своєю мамою. Водночас сама Яніна, ходила на роботу і спостерігала, як змінювався настрій у колективі:

«Голова районної ради — Олександр Кравцов. У нього була активна проросійська позиція. Був у нас і Докучаєв Юрій Олексійович, але він задовго до всіх цих подій чи то він звільнився, то чи його звільнили. А, він пішов на лікарняний і все більше не з’являвся. Став замість нього Сергій Іванович Черепахін. Його позицію не можу коментувати вона мені була незрозуміла».

Ще невеликий проміжок часу Яніна працювала у райдержадміністрації. Але потім на кордоні сформувався Ізваринський котел і потрібно було евакуйовувати родину. 

«Безпосередньо те, що відбувалося на Ізвариному, я тільки чула. Коли йшли бої, у мене фотографії зі стін у квартирі попадали. Було дуже гучно і страшно. Було переміщення техніки: і важка, і танчики … Зброю розвантажували ящиками у колишньому приміщенні Нацбанку, біля Центрального ринку. Його просто оточили. Не ополченці з місцевих це сто зі ста, це видно. Плюс російська форма, я вже розуміла, як вона виглядає. Там розвантажували ящики зі зброєю. Їжаку зрозуміло, що це  зброя. І там же вони потім формували списки добровольців, які будуть готові взяти зброю і встати на захист … Та-дам! Батьківщини …», — розповідає Яніна.

Бій за пункт пропуску «Ізварине» відбувся 20 червня 2014 року. Бойовики відкрили вогонь із гранатометів та кулеметів. Прикордонники відступили. Через загрозу життя персонал відходив на територію Росії через пункт пропуску «Донецьк». Тоді дістали поранення вісім бійців. 

«У нас був маленький двоповерховий дерев’яний будинок. Коли воно все шарашить, будинок ходором ходив. Дитина, який бігає і питає: «А що це?» Періодично ми спускалися у підвал, який вельми умовно міг бути якимось укриттям. Мені було страшно реально тільки за дитину», — згадує Яна.

22 червня вона з чоловіком вирішували, куди поїхати на час боїв: на мирну територію України чи до Росії:

«Мене лякала сама думка, що це буде Росія, що мені доведеться віддати свій паспорт і отримати незрозуміло який папірець. Батьки мого першого чоловіка родом з Росії, їм туди було ближче, у батька якісь родичі залишилися ось поїхали. І мене накрила паніка. Мене розбила скажена, дика паніка. Я покивав головою так, ок. На ранок, 23 числа вони повинні були за нами заїхати і ми повинні були їхати туди.

Я всю ніч не спала, плакала. Я не могла зрозуміти, що відбувається, куди треба їхати. У мене нова квартира, улюблена — я її тільки відремонтувала. І за ніч я прийняла рішення, що я поїду в Україну».

Зранку Яніна зібрала речі свої та дитини, а також сусідської дівчинки, чия матір попросила Яніну вивезти дитину з окупованої території. За планом, гуртом вони мали виїхати спочатку до Старобільська, а звідти знайомий обіцяв відправити їх до Одеси, перечекати, коли все закінчиться і можна буде повернутися додому:

«Приїхали ми у Луганськ. Це був один із останніх поїздів, московський, на якому я з дітьми могла дістатися до Старобільська. Місць як місць, зрозуміло, що вже не було. Ми їхали навіть не у тамбурі, а там, де зчіплюють між собою вагони. Всі ці люди, які ломляться у поїзд, падають, крик якийсь, просто сюр …»

Людина, до якої Яніна їхала у Старобільськ, — боєць добровольчого батальйону «Айдар» Юрій Гуков. Приїхавши до міста, жінка намагалася йому додзвонитися, але марно — телефон не відповідав. Яніна подумала, що він на стрільбах, тож вирішила почекати. Та й зрештою, запасного варіанту у неї не було:

«Сутеніло. Юра на зв’язок не виходить. У мене купальник, рушник, спортивний костюм і двоє дітей ми ж в Одесу їдемо. Якісь жебрацькі запаси грошей, тому що банкомати все відключили, виплату зарплат призупинили. Ми з малими поблукали Старобільськом це місто, де я була перший раз. Я не знала, ні де готель, ні де поїсти. Я домашня квіточка, яку викинули незрозуміло куди. Темніє, Юра на зв’язок не виходить. Зайшли ми у якусь кафешку, поїли. Стояла людина у військовій формі, я підійшла і запитала, де ж батальйон «Айдар». Він каже: «Дитинко, ти у своєму розумі? Іди звідси».

На одну ніч Яніна зупинилась у готелі. Юрій Гуков так і не вийшов на зв’язок. Яніна подзвонила його товаришу, той переслав їй грошей та сказав їхати до Житомира. Їхали із пересадками: спочатку до Харкова, а потім — до Києва.

«Для мене це вже було кругосвітньою подорожжю. Для мене Суходільськ закордон, у якому я ніколи не була. Товариш нас зустрів десь о четвертій ранку, привіз до себе додому. Каже: «Тільки обережно по дому ходіть тут всюди люди сплять». Вранці прокинулися і зрозуміли, що в будинку вже 17 людей. Крім нас. Це теж все переселенці: хто з Луганська, хто з Алчевська. Всіх рятував цей товариш».

Потім Яніна разом із дітьми переїхала до табору у Коростишеві, який приймав переселенців. Водночас вона намагалася на всіх рівнях трубити про зникнення добровольця та журналіста Юрія Гукова:

«На зв’язок вийшов Мельничук (Сергій Мельничук — колишній командир батальйону «Айдар» — ред.). І сказав про те, що Юра у полоні в батальйоні, що нібито він намагався вбити когось, полоненого, про якесь викрадення зброї, якась божевільна історія. Він повідомив, що Юру готують до розстрілу. Начебто так просто людину розстріляти… Що тут такого».

Юрія Гукова не розстріляли. Завдяки колективній підтримці та розголосу — зрештою відпустили. Він приїхав до Коростишева. Разом почали шукати роботу і незабаром їх запросили до Харківської правозахисної групи (ХПГ — ред.).

«Якщо говорити конкретно про мене, незалежно від ситуації у нашій країні, то мені ця ситуація пішла на користь, тому що, коли я жила у Краснодоні, не знаю наскільки мене люди зрозуміють, але у мене весь час було відчуття, що я у гостях і колись поїду додому і все буде добре. Якщо об’єктивно, то завдяки ХПГ я отримала хороший поштовх у житті, розуміння себе і прийняття себе. Раніше здавалося, що я займаюся чимось не тим робота в райдержадміністрації мене більше напружувала, ніж радувала», — говорить журналістка.

Яніна пояснює — до війни не знала про існування Харківської правозахисної групи. Але завдяки, у тому числі, і колегам по ХПГ, журналістка відчула сімейний затишок у чужому для себе місті:

«Усі ці військові прикрощі та сум: кинутий будинок, залишені рідні, скрашувала робота».

Робота, каже Яніна, дуже сильно допомагала. Тим більше, у Харківській правозахисній групі вона брала участь у моніторингу ситуації на сході України та написанні звітів про порушення прав людини на цій території. Каже, це давало відчуття того, що вона на своїй ділянці правозахисного фронту, бореться за свободу свого краю. Але додому хотілося дуже сильно. І у 2016 році Яніна поїхала у Краснодон. На похорон тітки:

«Я їздила на похорон одним днем. Тобто туди я приїхала, тітку поховали. А на наступний день я поїхала. У день, коли я поїхала, прийшли до моєї бабусі, питали, що й до чого, приїжджала/не приїжджала. Бабуся моя сказала, що не знає мене, що вона «з бандерівцями не спілкується».

Нині Яніна Смелянська живе у Харкові, працює у гуманітарній місії «Проліска». Свою квартиру у Краснодоні продала, бо не відчуває його своїм містом. Натомість тоненькі, ледь помітні, ниточки зв’язку із малою батьківщиною жінка ще не втратила. Наприклад, ключі від деяких дверей Яніна продовжує зберігати, хоч і впевнена, що вони не знадобляться:

«Від бабусиної хати у мене лежить. Навіть не від будинку, а від хвіртки. Я не знаю, чому не викинула. Емоційно напевно, так легше. Хоча, навіщо за собою тягати, якщо є розуміння того, що я там не з’явлюся ніколи, а, якщо з’явлюся, то мені буде там нічого не цікаво. Залишився ключ від мого гаража. Від квартири я віддала, а від гаража чомусь залишила, десь валяється… Я сама у собі прийняла рішення про те, що це все потрібно забити максимально глибше і не копатися, бо, чим більше копаєшся і ностальгуєш, тим паршивіше на душі стає. А коли немає нагадувань про те життя, то у цьому житті легше».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS