Коли військові іноземної держави на вулицях твого міста, відчуття, що тебе переслідують, постійне — переселенка з Криму про окупацію

Альона Луньова — юристка, у 2013 році жила у Сімферополі, працювала у мережі правових приймалень. До того вже тривалий час працювала у правозахисному секторі.

У 2014 році переїхала на підконтрольну уряду територію. Нині живе у Києві, працює у громадській організації Центр прав людини «Zmina». Спеціалізується на захисті прав людей, які постраждали внаслідок збройного конфлікту та окупації.

«У 2013 році, коли розпочався Євромайдан, наша приймальня у повному складі підтримувала ці нечисленні збори, але у 2014 році, коли фактично почалася окупація, а до того дуже сильний рух Антимайдану, члени нашої приймальні були фактично мішенями для Антимайдану. Голову організації Сашу Дворецьку назвали зрадницею Криму. На неї фактично оголосили полювання. Ще одна наша юристка отримувала повідомлення, що все це — соросівська проамериканська діяльність. Уже ставало небезпечно».

За словами Альони Луньової, особисто вона не отримувала відкритих погроз, але відчуття небезпеки не полишало її від самого початку окупації.

«Коли перебуваєш у ситуації, коли озброєні військові іноземної держави постійно на вулицях твого міста, ти не можеш почуватись у безпеці, це неможливо. Тому, попри те, що прямих погроз я не отримувала, бути  у Криму у той час було просто фізично дуже важко через постійне відчуття ніби тебе переслідують».

Альона згадує, як вперше зблизька побачила окупантів.

«26 лютого я була на мітингу, який відбувався перед Верховною Радою Криму. Наступного дня я їхала у Київ на День народження подруги і дізналася про те, що будівлю захопили. Коли я повернулася наступного дня, вже були ці військові. Вони були біля військових частин, але дуже близько я їх побачила 10 березня, коли ми з колежанкою, київською журналісткою, поїхали у Севастополь до заблокованого штабу військово-морських сил України. Там був заблокований мій друг, там ми дуже близько побачили російських військових і вперше побачили снайперів. На будівлях навколо штабу на дахах будівель були снайпери. Це було дуже страшно».

На початку 2014 року, коли стало зрозуміло, що відбувається окупація, Альона разом із колегами підтримували військових у частинах, проводили акції та мітинги, оскільки приймальні на той час фактично не працювали.

Вона зауважує: підтримка українських військових була непублічною.

«Блокували військові частини. І моя персональна роль була у тому, що я підтримувала зв’язок із тими, хто чергує ночами у цих військових частинах. Ми переписувалися, спілкувалися, збирали якісь потреби, організовували стріми, стрімерів направляли. І ночами при переїзді у таксі відчувалася така небезпека».

Ще у 2013 році питання приєднання Криму до Росії не порушували, згадує Альона. Та й на виборах проросійські сили отримали жалюгідний результат. 

«Мені здається, не існувало у суспільстві такого сценарію. Тобто, коли ми говоримо про якісь опції, то це означає, що ці опції існують. Ось про «приєднання» Криму, «повернення» до РФ не йшлося. Я не пам’ятаю такого. Партія Аксьонова «Русское единство» на виборах до Верховної Ради Криму, мені здається, навіть не подолала двовідсотковий бар’єр, або подолала, але близько до двох відсотків. Тому, я не думаю, що ті погляди превалювали і взагалі існували у публічному просторі і обговорювалося як політичне рішення для Криму».

Натомість Росія постійно була присутня у культурному просторі півострова, впроваджуючи свої ініціативи, згадує Альона Луньова. Російські культурні центри були створені по всьому Криму.

Активно пропагандистська машина запрацювала на початку 2014-го.

«У центрі Сімферополя є будівля кінотеатру — один із символів Криму. На центральній розв’язці був великий екран, який транслював відео пропагандистського характеру зі значком «СтопМайдан». Там події, які відбувалися на Майдані, перекручувалися, транслювалися як насильство, як державний заколот і вони дуже однозначно подавалися як те, що це інспірували американці. Це крутилося у громадських місцях і у громадському транспорті. І це доволі заряджало, я б сказала. Там не було нічого про приєднання до Росії, але це створювало таку атмосферу, що «ми не можемо більше жити із тими, які такий заколот роблять у Києві». Плюс потім і фраза Фаріон (Ірина Фаріон — українська політична діячка, депутатка Верховної Ради від ВО «Свобода» у 2012-2014 р.р. — ред.) про недоукраїнців і тих, хто не вчить українську мову, яка просто підірвала інформаційний простір Криму, тому що тоді з’явилися перші обережні фрази про те, що нам «не по пути».

Утім, навіть, коли вже почалися серйозні розмови про референдум, Альона не вірила, що РФ прийме півострів до свого складу. Вже ж був прецедент із Придністров’ям. Ближче до так званого референдуму почали з’являтися листівки про те, як добре буде у Росії, і як погано залишатися в Україні.

«Ми шукали активістів, яких викрадали. Якось я прийшла додому і мені батько сказав, що напевно, Альоно, тобі пора їхати. Це була десь друга половина березня. 19 чи 20 березня 2014 року.

Коли я виїжджала, мені було страшно, тому що ми провели акцію, де були журналісти і де були силовики. І, коли я вперше виїжджала після акції, я просто придбала квиток і поїхала до Києва, до подруги. Я сіла у поїзд. Він був напівпорожнім після станції Джанкой. А це велика станція перед виїздом з території півострова. Після Джанкою зайшли люди у формі, в «пікселі», але це були не військові, а якісь люди зі зброєю. Зброя була автоматичною, були ножі. Я дуже добре запам’ятала ніж. Я спала на верхній полиці, мене розбудили. Чоловік сказав, що я маю показати документи. Я була, чесно кажучи, перелякана, тому що це була озброєна людина, яка вимагала документи. Я показала документи і він пішов».

Але це був не єдиний випадок, коли озброєні люди проводили в Альони незаконний обшук. Схожа ситуація була і раніше, коли її після подорожі зустрічала сестра із чоловіком. На пероні до них  причепилися люди, які називали себе самообороною Криму.

«На вокзалі її чоловік взяв мою сумку, у той самий момент до нього підійшла так звана «самооборона». Це були чоловіки, у яких були битки і червоні пов’язки. Вони підійшли до нього, почали допитуватися, просили документи, просили відкрити валізу. Він запитав у них, чому вони вимагають документи, просив представитися. Вони його оточили і я подумала, що вони його зараз заберуть і незрозуміло, що буде. Сестра відверто нервувала через те, що відбувалося. Я влізла в цю купу людей, почала заспокійливо говорити, що це мене зустрічали, мовляв ось, будь ласка, подивіться сумку, відпустіть його, у нього вагітна дружина. Прийшов їхній старший і чоловіка моєї сестри відпустили. Ми залишились із нею на пероні і пішли до зупинки. Вони чіплялися саме до чоловіків чи до когось підозрілого, але тоді підозрілим виявився місцевий чоловік моєї дружини». 

За порадою батька Альона виїхала з півострова, але за тиждень повернулася, щоб зібрати решту речей. Каже, 1 квітня 2014 року був останній день, коли вона була вдома. 

«Я взагалі би ніколи не поїхала звідти, якби не ситуація. Я ніколи не планувала їхати, бо мені завжди здавалося, що, якщо ти вважаєш себе крутим класним експертом, то працюй там, де твій дім, допомагай місцевим громадам. Тим більше про повернення додому навіть зараз, майже кожного дня я чую від свого сина, який дуже хоче повернутися і який сприймає Крим як частину себе, постійно мені каже, що потрібно повертатися додому. Йому було три з половиною, коли ми поїхали. Зараз йому вже дев’ять. Тоді було важко пояснити, чому ми їдемо, а зараз ми періодично говоримо про те, чому поїхали, чому не можемо повернутися. Я йому все пояснюю».

Ключі від дому залишила сестрі, всі ці роки Альона не втрачає надії на повернення додому. Але не заперечує — на повернення Криму можуть знадобитися десятиліття.

«Мені мама нещодавно привезла мій дитячий альбом. Там мої найранніші фотографії, а ще у мене є декілька речей з дому: вази і, головне, картина, яку мені дарували на 25-річчя. Ми замовляли її у місцевого художника.

Коли деокупують, ми ж повернемося. У мене є такий настрій. Питання у тому, що я не впевнена, що ми деокупуємо Крим найближчим часом, але настрій і готовність повертатися у мене є».