Можуть вбити і навіть не помітити — журналістка-переселенка з Донецька про бойовиків

У черговому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною» ми поспілкувалися із журналісткою з Донецька Марією Прокопенко. У неї є угода із собою: вона повернеться туди лише тоді, коли зможе вільно носити там свій брелок із ключами

Ведучі

Валентина Троян

Можуть вбити і навіть не помітити — журналістка-переселенка з Донецька про бойовиків
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-kliuchi-2020-02-04_prokopenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-kliuchi-2020-02-04_prokopenko.mp3
Можуть вбити і навіть не помітити — журналістка-переселенка з Донецька про бойовиків
0:00
/
0:00
  • Марія Прокопенко — дончанка, журналістка.
  • У 2014 році закінчила Донецький національний університет за спеціальністю «журналістика». Того ж року через бойові дії цей виш евакуювали до Вінниці, де він працює і зараз та носить ім’я Василя Стуса.
  • Паралельно Марія була авторкою газети «День».
  • Нині Марія Прокопенко — редакторка онлайн журналу про Схід України Свої.City

«Мені певним чином пощастило із роботою. Можливо, мені було б страшно ходити на наш Євромайдан, але я приходила і як журналіст, і як громадянка, оскільки це збігалося із моєю громадянською позицією».

Марія уточнює: вона була не прихильницею Євромайдану, а, насамперед — людиною із проукраїнською позицією. Пояснюючи, чому не прийняла сторону Антимайдану, журналістка довго підбирає слова.

«По-перше, це відштовхнуло своєю неосвіченістю. «Влада хама», може так».

Зовсім інших людей Марина Прокопенко бачила на донецькому Євромайдані. Вона відчувала себе ближчою до них.

«На мітингах Євромайдану я бачила багато хороших освічених людей. Це освічені люди, громадські активісти, університетські викладачі, науковці, інтелектуальна еліта. Та просто мої друзі і знайомі».

Донецьк, бульвар Пушкіна, 9 лютого 2014 року, акція на кшталт піаніно Майдану

На початку мітинги Євромайдану були мирними — люди збиралися, співали пісні, ділилися думками щодо необхідності Євроінтеграції. Їхні опоненти ще зберігали здоровий глузд. Траплялося, самі гасили суперечки.

«Колись стояла поруч із жінкою (було відомо, що вона проукраїнська активістка), тоді проходив мітинг «Русской весны». До неї почали підходити якісь літні агресивні жінки, вони почали кричати «Бандерівка!» і так далі. І це виглядало так, ніби птахи налітали. Думаєш: «Ну, що там ті бабусі?». А потім вони підзивають якогось кремезного чоловіка. Але, що найкумедніше, цей чоловік виявився певним чином адекватнішим за цих бабусь, побачив, що нічого взяти із тої жінки, і наказав тим бабусям розійтись.

 Та чим ближче до «Русской весны», тим нетерпимішими ставали опоненти. Вони з’явилися ближче до кінця 2013-го.

«Під кінець року іноді жбурлялись яйцями і взагалі проявляли себе агресивно. Але спочатку вони просто стояли, могли щось коментувати. Потім вони почали діяти більш радикально, чіплятися до учасників мітингу.

Перший великий мітинг пройшов на піднесенні, розгортали великий прапор і все було круто, але, коли мітинг закінчився, то зрозуміли, що ми стоїмо в оточенні проросійських людей і прорватися доволі складно і навряд чи хтось захищатиме. Це був єдиний раз, коли я попросила колегу провести додому».

Одного разу Марія Прокопенко сама зазнала атаки проросійських активістів. Поранень не було, але одяг їй зіпсували. До речі, до міліції журналістка не зверталася. Каже, місцеві правоохоронці не викликали великого оптимізму.

«22 січня на День Злуки мене облили червоною фарбою із презервативу. Активісти якось розійшлися і залишилися журналісти. Це було не тому, що видання українське. Просто запас «снарядів» іншої сторони був невикористаний і вони почали жбурлятися у журналістів — у всіх поспіль. І в мене влучило. Я пам’ятаю, сховали куртку, щоб не привертати увагу і поїхали із колегою на таксі».

Першого березня 2014 року у Донецьку пройшов багатотисячний мітинг на підтримку бійців розформованого нині спецпідрозділу МВС «Беркут». Водночас, учасники мітингу висловили недовіру голові Донецької обласної державної адміністрації Андрію Шишацькому і оголосили своїм лідером командира «Народної оборони Донбасу» Павла Губарєва.

На флагштоці біля облдержадміністрації підняли триколор. Все це супроводжувалося сутичками.

Марія Прокопенко згадує: багато учасників Антимайдану відрізнялися від місцевих жителів. Це було очевидно.

«Вони з’явилися незрозуміло звідки і виглядали якось дивно. І ще, про що часто говорять, і так воно і було — приїздили люди з інших містечок».

Останній проукраїнський мітинг пройшов у Донецьку 28 квітня 2014 року.

Мітинг у Донецьку 28 квітня 2014 го

Всі установи були захоплені. Та люди не здавали позицій. Їх було кілька тисяч, невеликою ходою вони пройшли центральною вулицею міста та натрапили на величезний натовп прихильників так званої «Русской весны».

Перед початком останнього проукраїнського мітингу в Донецьку, 28 квітня 2014 року

Супротивники були озброєні битками, держаками від лопат, палицями, пляшками. Чимало проукраїнських активістів зазнали серйозних травм.

Побитий учасник проукраїнського мітингу 28 квітня 2014 року, Донецьк, вулиця Артема

Раніше, шостого квітня, прихильники так званих «республік» захопили облдержадміністрацію. Але все-таки, представники донецького Євромайдану були впевнені: ситуацію врегулюють.

«ОДА захопили шостого квітня, але це тоді було якось дивно. Я навіть заходила всередину після того. Здавалось, що цих людей було легко вигнати звідти. Вони не сприймались як якісь реально озброєні бойовики, які можуть захопити ціле місто. Тим більше, перед ОДА було якесь «шапіто», але вже за сто метрів гуляли мами і все це якось не сприймалося».

Донецька ОДА у день остаточного захоплення «ДНР», 6 квітня 2014 року

Навчання в університеті добігало кінця. Роботи як такої для Марії не було. Тобто вона так само залишалася співробітницею газети «День», але виконувати редакційні завдання було небезпечно. Саме те, що Марія мала роботу у всеукраїнському виданні, і визначило подальший курс — переїзд до столиці.

«Я поїхала наприкінці червня 2014 року. Пам’ятаю момент, коли я чітко усвідомила, що вже погано. Перше, це коли захопили «Ізоляцію». Я дуже любила цей центр, і там ще у квітні проходив український літературний фестиваль. Були різні події, я часто туди приїздила. Мені було дивно — невже і до неї дісталося. Культурний центр на околиці міста…Справді, це був такий сигнал…А інший випадок був більш банальний…Приблизно у той самий час я поїхала до торгового центру «Донецьк-сіті». Це був будній день. Я зрозуміла, що там майже не було людей. Тобто, навіть не щоб всі кудись поїхали, просто, напевно, тоді людям не дуже гулялося».

1 травня 2014 року, площа Леніна, мітинг прибічників русского мира

До Києва Марія поїхала наприкінці червня. Каже: останні моменти у Донецьку майже не пам’ятає — потяг, приїзд на вокзал… але деякі епізоди закарбувалися у пам’яті.

«Останній мій яскравий спогад про Донецьк — коли напередодні ми із колегою були на площі Леніна і там були якісь проросійські…Я навіть не можу сказати чи то був мітинг, чи якісь збори. І я виходжу з площі Леніна, а там стоять по периметру люди з автоматами. Я проходжу повз них близько. Це мені запам’яталося — ці люди з автоматами.

І ще у мене був такий яскравий спогад про 9 травня 2014-го року. До Донецька тоді мав приїздити із гастролями Раду Поклітару. У мене був на 9 травня квиток на «Лебедине озеро» Київ Модерн балету. Я думала, що, може вже і не буде концерту, якщо такі події. Але він був. І це було так дивно, бо навколо таке відбувалося і тут цей балет».

По приїзду до столиці Марія потрапила у дуже стресову ситуацію. Вона не могла знайти свій паспорт. Це і у мирний час неприємна ситуація, яка віщує тривалі походи коридорами чиновників, а для переселенця — біда у квадраті. Бо ті коридори вже захоплені бойовиками, а механізм відновлення документів для переселенців на той момент ще не розробили.

«У мене якраз була нова валіза і це була її перша подорож. Коли я приїхала у Київ, була кумедна історія — я одразу помітила, що загубила паспорт. Тоді був мій перший візит до правоохоронних органів — я писала заяву про втрату паспорта. А через кілька днів виявилося (і це було таке осяяння серед ночі), що у новій валізі була глибока кишеня, про яку я не знала і паспорт провалився туди. Тому я знайшла паспорт, забрала заяву і все закінчилося добре».

У столиці Марія Прокопенко усвідомила: до Донецька не повертатиметься. Вона знала про полонених, викрадених та закатованих. Та найбільше вражало, як вражені російською пропагандою люди не цінують власного життя.

«Я бачила, як діють ці люди, і як вони не цінують не те що життя інших людей, а й своє життя. Просто образливо, що можуть вбити і не помітити, ніби просто так – випадково.

Ключі зберігаю. Причому, я ще у 2014-му році повісила на них брелок від волонтерів. Це звичайний брелок. На ньому написано «Слава Україні!» синьо-жовтим. І, я так думала, що коли із таким брелком можна буде спокійно ходити у Донецьку, тоді я повернусь туди, але насправді ці ключі вже не мають сенсу, тому що, за певних обставин, ми поміняли двері у квартирі. Але я їх зберігаю. Вони все одно мені дорогі.

Фото: Марія Прокопенко

Про можливий візит до Донецька Марія Прокопенко відповідає стримано. І, ймовірно, чесно насамперед перед собою.

«Я не бачу себе, що я живу в Донецьку. Тобто, коли буде можна, я, звісно, приїду, але там, напевно, мене особливо ніхто не чекає. Тому що, та частина життя закінчилася. І якось так склалося (навіть не спеціально), але рідні і навіть друзі, з якими я спілкуюся, якось всі виїхали і все вже закінчилося».