«На роботу я ходила повз частину МНС, там до останнього висів жовто-блакитний прапор» — переселенка з Луганська

У черговому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною» про життя переселенців, ми розповідаємо історію луганчанки Валентини Афанасьєвої.

Ведучі

Валентина Троян

«На роботу я ходила повз частину МНС, там до останнього висів жовто-блакитний прапор» — переселенка з Луганська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-klyuch-20-03-31_afanasyeva.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-klyuch-20-03-31_afanasyeva.mp3
«На роботу я ходила повз частину МНС, там до останнього висів жовто-блакитний прапор» — переселенка з Луганська
0:00
/
0:00
  • «На роботу я ходила повз частину МНС, там до останнього висів жовто-блакитний прапор» — переселенка з Луганська

  • Валентина Афанасьєва — луганчанка, переселенка.

  • У 2013-2014 роках працювала дизайнером у комп’ютерній ігровій індустрії.

  • Каже: на початку не мала чіткої позиції щодо подій, які розгорнулися у місті та країні.

  • Щоб більше розібратися у ситуації, Валентина ходила на мітинги луганського Євромайдану.

На мітингах прихильників так званої “Русской весны” Валентина теж була. Але у складі загону швидкого реагування “Червоного Хреста”. До нього вона приєдналася як волонтерка 16 березня 2014 року.

«Ми чергували загоном і там, і там. Я могла спостерігати, як відбуваються ці мітинги, на яку аудиторію працюють ці люди. До того, як я стала працювати в ігровій індустрії, я працювала у журналах та рекламі і мені було зрозуміло — до якої аудиторії та як звертаються речники цих подій, скажімо так».

Загін швидкого реагування “Червоного Хреста” чергував на багатьох мітингах. Зокрема, і того дня, коли агресивно налаштовані люди захопили будівлю луганського облуправління СБУ та звели там барикади.

«Причому, вони як цікаво зробили. Вони ніби побули на мітингу під ОДА і начебто стали розходитися. Але мені люди розповідали, як рухається, зокрема, проукраїнська велика хода – ми дуже боялися, що будуть зіткнення і доведеться там працювати. Але були люди, які мені розповіли, що “товариші” із прорадянського мітингу не розійшлися, а пішли дворами до СБУ. І ми, спираючись на цю інформацію, нашим загоном теж підійшли до СБУ і побачили, що вони дійсно теж туди підійшли, щоб захопити будівлю».

Валентина каже: записатися до загону швидкого реагування “Червоного Хреста” її підштовхнуло хобі. Вона із тих, хто постійно має бути, як-то кажуть, “при ділі”.
Активно грала у страйкбол, була командиром команди.

«У нас був такий принцип, що ми мали вміти надавати першу допомогу. Це такий напрямок, який змушує знати, як поводитися у певних ситуаціях. І, коли все це почалось. Після 9 березня я приїхала до свого стоматолога, який був активним учасником луганського Євромайдану, а він був із синцем під оком. Він розповів мені, що сталося 9 березня і розповів про цей загін швидкого реагування, що збирають людей, щоб надавати допомогу».

Нагадаємо, що 9 березня 2014 року у центрі Луганська один навпроти одного проходили два мітинги: Євромайдану та “Русской весны”. Згодом до других з іншої частини міста прийшла підмога і разом кількатисячний натовп буквально змів людей, які біля пам’ятника Тарасові Шевченку святкували День народження Кобзаря.

Валентина ж прийшла за вказаною адресою та отримала настанови від Червоного Хреста“. Одна з головних засад організації — нейтральність.

«Мені у той час ось цей принцип нейтральності був якимось щитом. Але, як виявилося, це нереально».

До загону входили різні люди: медики, і не медики. Загалом — до десяти людей. Оскільки це волонтерство, то чергували, коли була така можливість.

«Під СБУ ми і до ночі стояли. Не всі могли приїхати у центр і там знаходитися. По-різному… Після першого мітингу, наприклад, у нас одна дівчинка перестала виходити на події — у неї нервовий зрив був після всього цього».

Реакція на представників загону швидкого реагування була різною. Комусь присутність цих людей поруч дарувала спокій, а когось навпаки — волонтери дратували.

«Нам передавали звернення до нас: «А що ви там взагалі робите, що ви там винюхуєте?Вас там взагалі не хочуть бачити. Хто ви такі? Вам Київ допомагає». Так, були такі моменти».

Валентина пояснює: роботу загону ніхто не контролював. Куди їхати і коли волонтери вирішували самі. Жодних гарантій безпеки їм ніхто не надавав. На рівні з усіма учасниками подій вони могли отримати поранення.

Найважчим був день, коли водночас бойовики захопили телебачення, суд та облуправління МВС. Волонтери мали бути присутніми на кожній точці.

«І ось, коли МВС захоплювали, там же вони вже бігали із гранатами, зі зброєю. Це був такий день, коли майже 12 годин навіть до туалету не було можливості потрапити. Бігали якісь люди. Якась бабка підбігла до нас і кричить: “У мене очі у диму!” От що ти там робиш? Дим він лише під воротами — там, де вони кидають, щоб захопити будівлю, проникнути на територію. Було неприємно, тому що вже було видно людей зі зброєю, які, наприклад, ховалися за машинами».

Третього червня 2014 року Валентина мала їхати на страйкбольну подію до Києва. Квитки були куплені заздалегідь. Жінка вирішила не відмовлятися від поїздки.

Варто зазначити, що друге червня для Луганська став “чорним” днем. Зранку бойовики почали штурм Луганського прикордонного загону, який був розташований у спальному густонаселеному районі. А близько 15.00 відбувся обстріл будівлі облдержадміністрації. Достеменно не відомо, хто і з чого вів вогонь. Бойовики активно просувають версію авіаудару українським літаком. На підконтрольній Україні території згадувати ці події рідко згадують.

Тоді вісім людей загинули, 28 – дістали поранень.

«Частина нашого загону працювала під ОДА — люди абсолютно випадково туди потрапили – тож не вистачало трохи обладнання. А ми під час усіх цих подій їздили спочатку на евакуацію – діти зі Слов’янська приїздили, ми їх зустрічали на автовокзалі — відвозили навпроти ПК Будівельників, а потім ми були у морзі обласної лікарні, тому що тоді ж як раз загинув Гізай (Олександр Гізай – керівник військово-патріотичного клубу “Каскад” – ред.)».

Взяти з собою страйкбольне спорядження Валентина не наважилася. Взагалі не було впевненості, чи відбудеться подорож. Луганськ навесні 2014 року був непередбачуваним.

«У мене з собою був ноутбук, сукня, берці, у яких я їхала, і змінна білизна на пару днів».

Ось як описує Валентина атмосферу на залізничному вокзалі.

«Люди були мовчазні, доволі напружені. І, коли ми їхали потягом, найбільше враження справили українські прапори. Їдеш-їдеш і тут, знаєте, так ніби квіти. Дивишся…І чи не до сліз, що ось – щось живе, щось нормальне навколо. Зараз згадую і сльози знову нагортаються».

«Коли почали зникати українські прапори у Луганську і з’являлися холодні триколори, тобто, знаєте, коли ти у своєму домі виходиш у своєму місті на вулицю і ти бачиш людей з прапорами іншої країни, – це відчуття не те що жаху, а відчуження якогось. Це не нормально. На роботу я ходила повз частину МНС. І коли йшла постійно бачила цей прапор жовто-блакитний. Це була крапелька надії. Вже на ОДА прапор знімали, вішали, а ось тут він висів. І одного разу я йшла на роботу, дивлюсь – немає прапору. І тут ти розумієш – все – жах».

У столиці Валентина спочатку погодилася залишитися на два тижні. Коли ж цей термін сплив, стало зрозуміло – ситуація у Луганську лише погіршилися. Повернись Валентина додому – бути нейтральною їй би вже не вдалося.

«Коли я приїхала у Київ, то хлопці вмовили затриматися, тому що на той момент у мене вже була певна діяльність – вночі якісь листівки поклеїти по Луганську, ще щось. Вже кілька разів потрапила у кадр у новинах про Євромайдан. Такі моменти були, але я сама не усвідомлювала це. А от хлопці зі сторони розуміли, наскільки все це може бути небезпечно. І ось так я вже не повернулася».

За роки переїздів у Валентини накопичилася ціла зв’язка ключів. Зізнається: вже і не знає, які із них “ті самі”.

«У мене інколи і по цей день виникає бажання поїхати у це місто, але я розумію, що це – бажання поїхати у місто, яке було до всіх цих подій і його не існує наразі – того, про що болить серце».