Подзвонила сусідка: «Гена, хлопці з автоматами два рази приходили, стукали у ваші двері» — луганчанин про життя в окупації

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенця з Луганська Геннадія Щербака.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Геннадій Щербак

Подзвонила сусідка: «Гена, хлопці з автоматами два рази приходили, стукали у ваші двері» — луганчанин про життя в окупації
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/10/hr-kliuchi-2020-09-29_shcerbak.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/10/hr-kliuchi-2020-09-29_shcerbak.mp3
Подзвонила сусідка: «Гена, хлопці з автоматами два рази приходили, стукали у ваші двері» — луганчанин про життя в окупації
0:00
/
0:00

Геннадій Щербак — луганчанин, переселенець. На початку війни мав власний бізнес — продавав будівельні матеріали та займався інсталяцією фасадів. Під його керівництвом працювали кілька бригад. Замовлень було на кілька років уперед. Уперше на Євромайдан у Луганську прийшов восьмого березня. На той момент у місті вже розпочалася так звана «Русская весна».

«Тому нам і довелося виїхати. У мене велика сім’я. Ми приходили разом з дітьми на акції, всі камери журналістів були спрямовані на нас. У нас був свій прапор, ми замовляли. Ми виходили і на 9 березня. Практично останні пішли під час цієї бійні. Люди вже почали вихоплювати і виносити дітей», — згадує Геннадій Щербак.

На зауваження про те, чи варто було брати дітей на ці ризиковані заходи, Геннадій впевнено відповідає: «Так, діти мають бачити на власні очі, що відбувається у їхньому місті». І тепер, через шість років, діти самі згадують Луганськ.

«Ми завжди з дітьми. У всіх випадках з дітьми. Я вважаю, що діти повинні бачити. Ми, звичайно, намагалися їх захищати від фізичних впливів. Зараз я, напевно, так би не зробив».

Кожен із тих, кого так чи інакше торкнулася війна, може назвати свій перший раз, коли відчув небезпеку. Це не обов’язково буде розповідь про захоплення адмінбудівель, погрози та стрілянину. Геннадія, наприклад, насторожили непомітні для інших речі.

«Я жив на східних кварталах. Поруч з нами був супермаркет. Ми постійно туди ходили, знали касирів. Коли я купував, давав гроші, дівчина касир дивилася на дріб’язок. Мене це здивувало. Я запитав її, чому вона так дивиться, і вона дістала пів літрову банку російських монет по 10 копійок. Тоді я зрозумів, що у місті багато росіян. На кварталах з’явилися чужі люди. У нашому під’їзді жили в основному літні бабусі. Вони говорили про це, вони і були головним джерелом. Вони обурювалися тим, що відбувалося на Майдані, говорили про Росію».

Це був березень-квітень 2014 року. Тоді ще місто здавалося безпечним. До певного часу не було комендантської години, людей не викрадали з їхніх робочих місць озброєні бойовики. Натомість бізнес Геннадія Щербака вже переживав занепад — будівельні матеріали не купували, замовлень для бригад також не було. Усе ніби завмерло і люди не хотіли вкладати гроші у те, що завтра може їм і не належати.

«Ні продажів, ні готівки у нас не було. Залишилося багато матеріалів, але їх з собою не візьмеш. Ми винаймали квартиру, залишилися без готівки. Коли ми їхали, у нас було близько 1800 гривень. Півтора місяця сумки лежали зібраними на балконі. Ми знали, що рано чи пізно нам доведеться їхати».

Оскільки вільного часу стало багато Геннадій інколи приходив до захопленої будівлі СБУ. Там розмовляв із людьми, які підтримували безлад у місті, порушення прав людини та російську окупацію.

«Я дуже запам’ятав двох жінок — вчительок української мови і літератури. Вони розповідали, як любили українську мову і літературу, і як зараз ненавидять. Я це добре пам’ятаю. Конфлікту не було, хоч мене в той момент це сильно роздратувало, на емоціях був. Позначилася навала пропаганди. Не зовсім все правильно і адекватно я сприймав».

Сам Геннадій із села Луганської області, а ось його дружина — луганчанка. У місті у неї була своя двокімнатна квартира, але подружжя там не проживало, адже багатодітній родині там було затісно. Тому Щербаки орендували помешкання у сусідньому кварталі. І ця обставина їх певною мірою врятувала.

«Ми б, може, ще не тікали, але подзвонила сусідка нашої квартири і сказала: «Гена, хлопці з автоматами сьогодні два рази приходили, стукали у ваші двері». Нас врятувало, що ми жили в іншій квартирі. У цей же день ми зібрали сумки, поїхали. Того ж дня наші друзі з орендованої квартири в нашу перевозили речі. Ось так ми тікали».

Чому бойовики зацікавились людиною, яка лише приходила на площу, але не була лідером луганського Євромайдану та жодного разу не виступала з трибуни? Геннадій має тільки одне пояснення: його родину запам’ятали завдяки дітям, яких постійно знімали телеканали. Так він став упізнаваним.

«Саме гнітюче було, коли я зрозумів, що вже все. Це сталося 9 травня, коли у нас по кварталах поїхали автомобілі з російськими прапорами. Був їхній мітинг, на вході давали стрічки. У мене навіть їхня стрічка георгіївська у будинку залишилася. Є навіть фотографія десь у Facebook, на вході кожному давали. Вже не можна було вийти зі стрічкою (жовто-блакитною — ред.). Хоча старша донька з нею довго ходила, і в школу теж. Я про це не знав, сварив її потім», — згадує Геннадій.

Нині Геннадій Щербак живе у Луцьку, очолює громадську організацію «Мирний берег», працює над книгою пам’яті, присвяченій загиблим під час бойових дій на сході України. У ній вже опублікована інформація про 5 тисяч людей, а взагалі-то у розпорядженні Геннадія є інформація про 13 з половиною тисяч імен.

«Конкретні дати, місце загибелі. Згодом я вирішив зробити сайт про людей. Я помітив, що практично немає інформації про українських військових. Є дані про те, що людина народилася, була на Євромайдані, пішла воювати і героїчно загинула. А те, що це був чийсь син, батько, що він навчався в школі, ніхто не писав. Я в процесі зауважив, що загинули багато чемпіонов світу. Реально багато. Про це ніхто не говорить. Це було для мене шоком. Є серед них художники, картини яких у багатьох країнах Європи в приватних колекціях. І з одного, і з іншого боку такі є».

Роботу з базами Геннадій почав ще у 2015 році. Тоді вони створювали список зниклих безвісти та зібрали великий обсяг інформації, який вирішили структурувати.

«Прийшов момент, коли ми почали збирати всю інформацію, тому що ми розуміли, що дрібниць не буває і всі люди пов’язані між собою. Потім вже без вісти зниклі виявлялися загиблими чи знаходилися у полоні, тоді ми їх ділили на категорії. Потім з’являлися люди, про яких говорили з того боку, які катували, займалися вбивствами. Так у базі з’явилося близько 30 000 людей, пов’язаних між собою».

Ключі від квартири Геннадій Щербак зберігає, але зізнається: вони для нього не мають великого значення. Але думками він і досі повертається до Луганська.

«Для мене має значення втрачений час, ці шість років. За цей час багато чого можна було б зробити. Дивишся на місцевих, скільки вони зробили для свого міста. Я про це навіть не думав. Побудувати те, що було побудовано (у Луганськ — ред.) у мене немає часу, а це років 6-7 знову. Я прекрасно розумію, що у мене немає часу все з нуля будувати.

Я розумію, що вже того Луганська не буде, часу того не буде, але серце не здається. Мозок це розуміє, а ось на духовному рівні я не можу відірвати. Я хочу туди. Може, тому, що мені важко у тому місці, де я зараз перебуваю».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS