Поки ключі від наших будинків на Донбасі у нас, то і ключ від самого Донбасу у нас — Сергій Стуканов

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенця із Донецька Сергія Стуканова.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Сергій Стуканов

Поки ключі від наших будинків на Донбасі у нас, то і ключ від самого Донбасу у нас — Сергій Стуканов
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/08/hr-kliuchi-2020-08-24_Stukanov.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/08/hr-kliuchi-2020-08-24_Stukanov.mp3
Поки ключі від наших будинків на Донбасі у нас, то і ключ від самого Донбасу у нас — Сергій Стуканов
0:00
/
0:00

Сергій Стуканов — історик, журналіст, донеччанин. У Донецьку входив до громадської організації «Поштовх», яка популяризувала серед донеччан українську історію, культуру та мову. Утім, у 2010 році, після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, проукраїнський рух дещо ослаб, згадує Сергій. 

Але вже наприкінці 2012 року Сергій заснував у Донецьку український розмовний клуб. Він активно працював упродовж 2013 року. На зустрічі приходило до 50 людей, які обговорювали різні теми українською: кіно, кохання, туризм. Багато чого, крім політики. Сергій  каже, свідомо уникав тем, які б могли поляризувати людей.

У другій половині 2013 Сергій Стуканов влаштувався викладачем до Міжрегіональної академії управління персоналом, тож український розмовний клуб відійшов на другий план.

«Період Революції Гідності не пов’язаний у мене з громадською чи культурною діяльністю — я занурився у процес викладання. Власне кажучи, викладачем цього вишу я і зустрів Революцію Гідності, яка розпочалася у листопаді. У Донецьку теж був Євромайдан. Тобто, Донецьк не стояв осторонь. У вихідні він збирав до 300 людей», — згадує Сергій.

Сергій не був серед організаторів, але час від часу навідувався на донецький Євромайдан біля пам’ятника Тарасові Шевченку, що неподалік будівлі облдержадміністрації. Найбільше закарбувалися у пам’яті вечір за участі проєкту «Жадан і собаки» та акція, яка відбувалася після Різдва, де були колективи із Західної України:

«З кінця січня, мірою того, як напруження зростало у Києві, то напружувалася ситуація у Донецьку. Місцева влада почала створювати конфлікт, з’явилися чутки про протистояння».

Першими з’явилися так звані тітушки з Горлівки. Чоловіки приїздили на донецький Євромайдан та влаштовували там різні провокації.  А ще, згадує Сергій, місцева влада сприяла поширенню чуток, що до Донецька їдуть автобуси з представниками «Правого сектору»:

«Десь наприкінці лютого, коли я приходив на Євромайдан, то там вже довкола кучкувалися, даруйте на слові, тіпочки відповідної зовнішності. Вони переминалися з ноги на ногу. Очевидно, готуючись вступати у провокації. Тоді навіть були вже невеликі сутички. Але, звісно, основна «історія» розгорнулася з початку березня».

Сергій згадує: про те, що Росія відриває Крим, йому стало відомо на початку березня. Та й і його місто змінилося. На вулицях Донецька з’явилися дивні люди, озброєні ланцюгами або гачками. Вони ходили вулицями з прапорами Росії.

«Деякі з них, якщо зустрінеш увечері, прямо казали: «Братан, дай грошей на квиток у Ростов». Я кажу: «А що ти тут робиш?» А він: «Та ось привезли на два дні». Я кажу: «Я тебе сюди не запрошував і тебе тут ніхто не чекає». І він засмучений пішов собі», — говорить Сергій Стуканов.

Водночас у Донецьку почалися захоплення адміністративних будівель, державних установ. Сергій стверджує: місцева влада якщо не сприяла цьому, то явно толерувала такі дії. Щодо вишу, де працював Сергій, то його керівництво стояло осторонь будь-яких акцій протесту і не радило їздити на протести до Києва. Серед студентів були і ті, хто ходив на мітинги Антимайдану, і ті, хто підтримав Революцію Гідності:

«Що стосується викладацького складу, то поділилися і викладачі. Але це вже станом на весну, тому що починаючи з березня-квітня важко було утриматися від коментарів, від дискусій у викладацькому середовищі, бо Крим, Донецьк теж на порозі анексії. Були і розумні викладачі, чия позиція мене потішила, але були зовсім сумні випадки. Наприклад, викладач культурології, який ніби мав розуміти, що таке європейські цінності, американська, але він ходив і розповідав, що нам не треба «в гейропу». Тобто, людина, яка начебто орієнтується в культурології, розуміє ідеї Європи, рівності, вона зараз в одну мить всю Європу звели до гей-культури. Я був дуже шокований цим.

Була одна працівниця кафедри, яка тішилася, що Крим тепер «російський». А їй було до пенсії роки чотири працювати, а у нас тоді на 5 років пізніше йшли на пенсію. І вона потирала ручки, що нам треба як Крим. Думала, що тоді вона одразу на пенсію піде, а пенсії в РФ втричі більші. Коротше, вона дуже тішилася тим, що Донецьк буде окупований».

Виш пропрацював до червня. Попри те, що у місті розгорталися бойові дії, студенти ходили складати іспити. Сергій пропрацював до кінця семестру. Звільнився аж у жовтні. Дистанційно, а трудову книжку йому передали згодом. На той момент він вже жив у Львові там же і знайшов роботу. У цій же академії, тільки в іншому філіалі.

Думки про можливий переїзд не покидали Сергія Стуканова ще з березня. Остаточно він зрозумів невідворотність від’їзду у травні, за кілька днів до так званого «референдуму»:

«На той момент відомі журналісти та активні громадські діячі серед організаторів Євромайдану вже зазнали переслідувань і були вимушені втікати з Донецька. Я на той момент не був у списках перших під напад, тому зміг до початку липня в Донецьку затриматися, але все одно було розуміння, що у другу або третю чергу і до мене дійде час».

З часом вимушений виїзд з Донецька Сергій почав розглядати як можливість для себе:

«Багато років було віддано роботі задля Донецька, але все-таки хотілося десь і пожити серед тих людей, у тому середовищі, чиї ідеї ти поділяєш. Тому що «тягти» на гору донеччан, які ментально живуть у минулому, вадлива, гідна справа, якою я займався, але хочеться пожити і у тому середовищі, де тобі комфортно. Це теж для людини важливо, тому я і обирав між Києвом і Львовом. Літо я провів у Києві – мене запросив товариш пожити у його квартирі якийсь час. А потім вже поїхав до Львова».

Їхати Сергій вирішив наприкінці червня в одне перемир’я, яке оголосив тодішній президент Петро Порошенко. Сергій купив квиток на потяг, відчуваючи, що ще трохи і залізниця припинить роботу у Донецьку:

«Чому залізниця? Тому що всі автодороги на той момент були під блокпостами. Відповідно, перевірки хто куди їде. А залізниця, це був відносно спокійний спосіб. Але, якби були бойові дії, то залізниця не працювала б. Звісно, десь за місяць так і відбулось».

Того дня Сергій не розумів, що від’їзд з дому може затягнутися на десятиріччя. Він сподівався, що за кілька тижнів повернеться у відвойований український Донецьк. Згадує, яким він бачив своє місто востаннє.

«Місто змінилося. Воно змінювалося, починаючи з березня, бо піддавалося окупації. Якщо казати про центральні райони, то там збиралися натовпи озвірілих людей, решта, особливо це було помітно у червні, після перших обльотів літаків, після перших обстрілів біля аеропорту, то люди вже намагалися менше висовуватися на вулиці. Тобто, місто було неприродно порожнім і спокійним, як на літній період. Постійно траплялися якісь люди кавказької зовнішності, яких раніше у Донецьку не було. Очевидно, це були чеченці».

Магазини закривалися. Вітрини — розбивалися. Банкомати знищували, з них забирали готівку. До речі, навіть через шість років у Луганську та Донецьку можна побачити розбиті великі будівлі супермаркетів та торгових центрів — бойовики так і не змогли відновити їх та дати раду. 

«У деяких районах життя меншою мірою змінилося, але на околицях вже у червні гупало постійно. З одного боку — у районі Мар’їнки, з іншого — у районі Авдіївки, де аеропорт. Тож, всі люди, з одного боку, обговорювали цю тему, з іншого — намагалися поряд зі сторонніми людьми мовчати. У громадському транспорті була незрозуміла тиша. Усі наче причаїлися і чекали, що далі буде».

Зараз Сергій працює керівником аналітичного відділу у Центрі контент-аналізу і ведучим Українського радіо. Він одружився вже після того, як почалася війна і він переїхав до Києва. Його дружина з Тернопільщини. Каже, коли вони познайомилися, у неї не було упередженого ставлення через те, що Сергій з Донбасу. Але, коли приїхали до неї додому, деяким знайомим дружини довелося пояснювати, що Сергій не сепаратист, а людина — проукраїнських поглядів:

«Попри те, що негативних стереотипів не було. Оце незнання було присутнє і вона багато дізналася за ці роки від мене і зараз проявляє певний інтерес до того, щоб якось культурно просувати Донбас. Хоча, я її до цього ніколи не спонукав. Якось я жартома сказав, що якщо звільнять Донбас, поїдемо  туди працювати. А вона сказала, що може і поїдемо. Але кілька років тому, це годі було уявити».

У поверненні Донбасу під юрисдикцію України Сергій не сумнівається, але, зауважує, попереду кілька десятиліть боротьби за нього.

«Російська імперія розпадається. Єдине, що цей процес затягнувся. Тобто, сто років тому він розпочався. Австро-Угорська імперія тоді розпалася, Турецька імперія – розпалася, а Російська імперія – відновилася. Але цей процес неминучий. Вже білоруси повстають, а, ми знаємо, що Білорусь Лукашенка, це, по суті, такий релікт. Тому цей процес триватиме. Єдине питання – як довго, чи за нашого життя? Тобто, теоретично, Росія розпадеться через сто років. Якщо щодо долі Російської імперії важко говорити, то Донбас, я думаю, швидше повернеться. Думаю, йдеться про пару десятиріч», — говорить Сергій.

Ключ від свого дому у Донецьку Сергій зберігає і, каже, ніколи не хотів позбутися своєї оселі в окупованому місті. Каже, для нього дім у Донецьку – це якір, щоб у слушний момент спрямувати корабель туди:

«Я не думаю ,що це – згадка про минуле. Скоріше це — матеріальний зв’язок з домом. Поки ключі від наших будинків на Донбасі у нас, це означає, що і ключ від самого Донбасу у нас і ми його просто так нікому не віддамо, росіянам тим більше. Звісно, що росіяни силою зброї і нахабства ці доми відібрала, але правда все одно переможе. Рано чи пізно».