Потужно обстрілювали саме наш район вночі. І настільки серйозно, що наш будинок, поряд будівлі — все хиталось, стіни, вікна — Яна Любимова

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенки із Кадіївки (Стаханова) Яни Любимової

Ведучі

Валентина Троян

Потужно обстрілювали саме наш район вночі. І настільки серйозно, що наш будинок, поряд будівлі — все хиталось, стіни, вікна — Яна Любимова
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-07-07-_lyubymova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-07-07-_lyubymova.mp3
Потужно обстрілювали саме наш район вночі. І настільки серйозно, що наш будинок, поряд будівлі — все хиталось, стіни, вікна — Яна Любимова
0:00
/
0:00

До війни жителька Стаханова Яна Любимова разом із чоловіком займалася бізнесом, зокрема у сфері кабельного ТБ і інтернет послуг і не уявляла себе у громадському секторі.

Їхня дитина відвідувала різні гуртки у місцевому палаці культурі, а ще — долала шість зупинок на громадському транспорті, щоби зі свого району приїхати у центр міста — в україномовну гімназію. І це при тому, що у трьох хвилинах ходьби була чудова школа. Але там переважно викладали російською.

«Планували, що дитина вступатиме і так їй буде легше опановувати у російськомовному суспільстві саме українську мову, навчальну, академічну і у подальшому житті використовувати», — говорить Яна.

Утім, влітку 2014 року розмірене життя Яниної родини змінилося, а плани на майбутнє довелося суттєво корегувати. Робота віддалено ускладнилась, коли зачинилися банки. Яна сиділа вдома із дитиною і раз на тиждень їздила із чоловіком у Старобільськ — саме там і був їхній бізнес. Але обстріли ставали дедалі інтенсивнішими, лінія фронту наближалася до Стаханова. Із середини літа вільно пересуватися між містами стало неможливо.

Яні та її чоловік почали міркувати — у яке б безпечне місце відправити дитину:

«У будинку культури відвідували курси польської мови, гурток польської культури. І польська сторона запропонувала дітям виїхати на певний час до Польщі. Ми дуже швидко готували документи. За останніми закордонними паспортами були такі черги — люди масово виїжджали, розв’язувати питання з документами. І ми там в останній момент робили там закордонні паспорти для своїх дітей, щоб діти могли поїхати. А потім не було куди повернутися, бо польська сторона, мені здається, два чи три тижні покривала».

Після повернення із Польщі донька Яни  два тижні жила у знайомих на Полтавщині — увесь цей час Яна із чоловіком намагалися виїхати із окупованого міста, щоб забрати дитину.

Стаханов, якому після декомунізації у вересні 2016 року повернули колишню назву Кадіївка, розташований на деякій відстані від передової. Не можна сказати, що люди тут постійно живуть під обстрілами. Але у 2014 році тут було доволі неспокійно.  Яна згадує обстріл мікрорайону «Ромашка»:

«Це були потужні снаряди, були загиблі. Моя подруга жила неподалік. Вона із дитиною збиралася виходити. Вона — на роботу, дитина — до школи. І от не пам’ятаю точний час, але впав цей снаряд. Їх врятувало те, що квартира на першому поверсі і вони були вже біля вхідних дверей. Тобто, у тамбурі без вікон. Вони саме взувалися».

Пластикові вікна від снаряда викришилися у пудру навіть не було осколків чи уламків, а шпалери — прямо на стінах згоріли».

Все літо Яна Любимова із чоловіком не зважувалася остаточно поїхати зі Стаханова. Покинути батьків вони не могли, а перевезти до Старобільська теж було проблематично — літні люди важко переносять поїздки у спеку. А рідне місто вже не було придатним для життя і перетворювалося на пастку:

«Не було світла, води. Закрилися магазини, банки. Україна перестала виплачувати пенсії, а там, де не перестала, не було у людей можливості знімати ці гроші. Кожен день починався з води. Люди відкривали, у кого були свердловини. Відкривали свої двори. Набирали на стихійних якихось колонках воду. Кожен день ми возили воду, їжу. Ліки роздобували буквально своїм батькам. І кинути на той момент ми їх не могли — чекали, коли все закінчиться».

Ці обставини по-різному розкривали людей. Хтось — намагався щось урвати для себе, а хтось — попри дефіцит чого тільки можна, знаходив можливості допомагати й іншим.

«Тоді було дуже погано із продуктами. І бібліотекарка, із якою у доньки були близькі стосунки, коли ми їздили до Старобільська, просила купувати ліки, щось із продуктів, бо у Стаханові вже було скрутно із цим», — згадує Яна.

Але бойовики, здається, не знали, що таке  скрута. Військові табори розгорталися за кілька годин. Яна впевнена: так злагоджено можуть працювати військові або ж люди із військовим вишколом. Більше того, блокпости дорогою до Старобільська виростали як гриби після дощу:

«Ми їдемо туди — вони ще розбивають табір, а коли їдемо увечері у зворотньому напрямку, вони як у Діскавері зробили бліндажі і вже розбудували табір. Було дуже відчутно, що це — професійні військові».

Почався вересень. Не з першого числа, звичайно, але діти почали ходити до школи:

«Подзвонили зі школи і сказали, що терміново потрібно забрати дитину, бо школа обстріляна. Чоловік на машині забрав дитину і все — до школи ми більше не повернулися. І оцей момент, коли обстрілювали школу, донька пам’ятає дуже добре до сих пір, хоча вона була досить малою, на мою думку». 

21 січня 2015 року місто Стаханов обстріляли, за даними окупаційної влади, загинули четверо людей. Тоді ж у січні родина Яни Любимової остаточно покинула місто.

«Останній раз вже потужно обстрілювали саме наш район вночі. І настільки серйозно, що наш будинок, поряд будівлі — все хиталось, стіни, вікна. Ми розуміли, що не маємо можливості добігти до бомбосховища, хоча воно у нашому будинку було. Ми з чоловіком ховали дитину під ванною, бо пояснити дитині, що ми — безпорадні було неможливо. Я добре пам’ятаю момент, що ми дитині пояснюємо, що там вона буде у безпеці. Але це не правда. І самі стоїмо і вже розуміємо, що це той момент, коли повернення стає неможливим».

На ранок Любимови зібрали речі, які можна було вмістити в авто та поїхали до Старобільська. Вже приїхавши до іншого міста,  виявилося, що орендувати квартиру доволі складно. По-перше, вільне житло вже зайняли переселенці, які залишили свої домівки ще влітку, по-друге, у місті оселилися військові, зокрема, до Старобільська передислокували Луганський прикордонний загін.

«Перші два тижні ми проживали тут у готелі «Айдар». Це були досить великі гроші без можливості нормально харчувати дитину — готувати ж було неможливо. До готелю нас поселили за якоюсь телефонною чергою. Це було дуже важко, не просто. За два тижні ми змогли знайти квартиру. Першу. Взагалі у Старобільську ми переїжджали 5 разів. А то було перше наше житло. Досить такі непрості спогади».

Нині Яна Любимова працює у громадському секторі, зокрема координує роботу проєкту  «Просування прав людини та гендерної рівності шляхом мобілізації громад» в Луганській області, який реалізує  Український жіночий фонд за підтримки агенцій ООН:

«Він допомагає громадам Луганщини розвиватися шляхом мобілізації. Це така методологія— мобілізація громад у 10 кроках. Ми шукаємо активних людей. Здебільшого жінок. Допомагаємо їм посилитись, навчитись і брати активну, грунтовну участь у розвитку своїх громад».

Кілька років Яна вірила, що зможе знову приїхати У рідний дім. Каже, відмовлялася сприймати досвід інших країн, які зазнали російської агресії. З часом вона стало однією Із засновниць та секретаркою першої в Україні Ради ВПО при Луганській ОДА, створеної у лютому цього року. Любимова і досі залишається радницею з питань внутрішньопереміщених осіб і допомагає іншим не втратити надію на повернення:

«Мабуть, розділити знову своє життя…Я не знаю. На сьогодні я не маю відповіді. Якби ви мене спитали рік тому, можливо, я би надала якусь чітку відповідь. Але на сьогодні крім невеликої групи близьких друзів, я, мабуть, просто втрачаю зв’язок духовний».

Разом з тим Яна впевнена: її місто має всі шанси повернутися не тільки під юрисдикцію України, а й стати українським ментально.

«Я розкажу вам приклад наших сусідів, з якими ми дружили, підтримуємо зв’язок. Вони виїжджали у Дніпро. Тривалий час шукали можливість залишитися, але з дітьми, але без можливостей— пам’ятаєте, не здавали квартири, не брали на роботу. Мали повернутися. Серед моїх знайомих багато таких людей, тому я не вірю, що це неможливо. Я вважаю, що досить багато людей, які хочуть змін, які підтримують європейський розвиток і ми маємо працювати для цього».