Повернутися у Донецьк — це як повернутися на місце зґвалтування — журналістка-переселенка

У черговому випуску програми про переселенців «Ключ, який завжди зі мною» розповідаємо історію донецької журналістки Дар’ї Куренної, якій довелось покинути свій дім

Ведучі

Валентина Троян

Повернутися у Донецьк — це як повернутися на місце зґвалтування — журналістка-переселенка
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2019/12/hr-klyuch-19-02-16_Kurenna.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2019/12/hr-klyuch-19-02-16_Kurenna.mp3
Повернутися у Донецьк — це як повернутися на місце зґвалтування — журналістка-переселенка
0:00
/
0:00
  • Дар’я Куренная — дончанка, журналістка.
  • До травня 2014 року працювала у виданні Донецької міськради «Муніципальна газета».
  • Нині працює у проєкті «Радіо Свобода», «Донбас.Реалії» та співпрацює з Громадським радіо.

«На момент Майдану працювалося більш-менш комфортно і на Донецькому Євромайдані ми виписували все, що відбувалося, ходили туди на чергування. Складніше стало, коли почалося захоплення міста, після перших проукраїнських мітингів, після вбивства Дмитра Чернявського у березні 2014 року. Тоді вже змінилася позиція керівництва і головна редакторка, на той момент — Олена Блоха, зайняла позицію угруповання «ДНР» і навіть обіймала там якусь посаду при «міністерстві інформації «ДНР». тому вона вже втручалася в тексти, вимагала більш позитивного ставлення до угруповання і якихось негативних оцінок у бік України».

У травні 2014 року Дар’я написала заяву про звільнення. Згідно із законом, вона мала відпрацювати ще два тижні. 11 травня 2014 року — день так званого «референдуму» був її робочим днем.

«Ще два тижні у цих просто пекельних умовах, тому що я працювала у так званий «референдум», коли я виставляла новини на сайті, коли всі бігали, приносили той потік нісенітниці, інакше це не назвеш. Так і працювали. Я пам’ятаю, що 11 травня працювати було надто складно. Коли кожну новину ставиш, виходиш або випити кави, або просто поплакатися і ти розумієш, що місто порожнє у цей день».

Свою проукраїнську позицію Дар’я Куренная не приховувала. Взяла участь в акції на підтримку колеги — журналістки Тетяни Чорновол, яку побили у грудні 2013 року. За це мала неприємні розмови із редакторкою. Та навіть погрожувала звільненням, але на той момент Дар’я цього вже не боялася.

«Їй не подобалось, що я вийшла на цю акцію, їй не подобалися якісь мої дописи у соцмережах і до Майдану, і під час, і після. Її це обурило, вона казала: «Як так можна, нам же за це по шапці прилетить». Я сказала, що це моя позиція і відповідати мені за неї. Зрештою, нікому нічого не прилетіло. Час від часу виникали якісь скандали із криком «Я тебе звільню!» Я казала: «А що мене тут тримає? Хочете — звільняйте»».

Бойовики намагалися контролювати усі сфери на захоплених територіях. Засоби масової інформації — не виняток. Редакційного посвідчення для роботи стало замало, його вимагали підтвердити акредитацією від так званої «ДНР». Дар’я згадує, за яких обставин отримувала його.

«На той момент бойовики сиділи в облдержадміністрації й там утримували полонених. Там перебував і мій знайомий — журналіст із Луцька Сергій Шаповал. Він приїхав робити матеріал і його затримали. Тоді були такі аргументації, що це шпигуни, ДРГ, тим більше, що людина із Західної України. Того дня я мала йти отримувати так звану акредитацію. Ми приходимо до облдержадміністрації та перше, що я бачу, що через натовп…Я просто не можу сказати, що це люди були, бо це був якийсь божевільний натовп…вели полонених. У них були заклеєні скотчем очі, вони були побиті. З них знімали речі на ходу. Я дуже боялася, що я зараз побачу Сергія і потім не зможу робити обличчя «цеглинкою». Я його, на щастя, не побачила у той момент, але того дня в облдержадміністрації сталося так, що мені у спину наставили автомата і сказали: «Якщо зрадиш Донбас, ти знаєш, що з тобою буде»».

Серед тих полонених Дар’їного знайомого не було. Натомість вона пам’ятає, кого вели у колоні.

«Військових ще не було на той момент. Було кілька працівників ДСНС, здається, у формі. І ще кілька цивільних, яких затримали за те, що вони розклеювали листівки з українськими прапорами. Моїх знайомих не було, але час від часу інтернетом гуляє фотокартка з того дня з утримуваною людиною і синій уніформі. Кожного разу, коли бачу, накриває».

Як і більшість переселенців, Дар’я вірила, що дуже скоро війна закінчиться та Україна повернеться у її місто. Поки точилися бої, вона виїхала до Бердянська, потім — до друзів у Львів. Наприкінці серпня 2014 року Дар’я на кілька днів поверталася у Донецьк.

«Моє повернення у Донецьк було на кілька днів, тому що я півтора тижня не могла прорватися у місто, тому що було все закрито блокпостами, не ходили автобуси, були постійні обстріли. Вже тоді точилися активні бої за аеропорт і, коли вдалося приїхати, я просто зібрала речі. Я не впізнала свого міста. За кілька днів я сіла у поїзд і приїхала у Київ».

Дар’я вже не може описати, яким був її останній день у Донецьку. Вона не пам’ятає, яке це було число або день тижня, яка тоді була погода. Натомість закарбувалося у пам’яті інше.

«Пам’ятаю, що я йду у магазин. Тоді ще працював «Ашан». Там озброєні люди, які кулемет, ледь на візку тягнуть, люди з автоматами. Я пам’ятаю, що на вулицях було дуже мало людей. Місто ніби вимерло. Коли йдеш у магазин, раптом починається обстріл і ти чуєш, як десь летять снаряди «Градів». За ці секунди ти можеш зрозуміти — це «+» чи «-». Я виїжджала з автостанції «Южний». Остання моя згадка про місто — коли посеред тиші гул, що наростає — це їдуть БТРи, танки, на яких сидять озброєні люди з прапорами «ДНР» та «Новоросії», з російськими прапорами. вони з «калашів» стріляють у повітря і ця колона мчить у бік аеропорту. Мене попустило, коли ми проїхали український блокпост, коли зайшли військові та сказали: «Мала, видихай, свої».

Поступово стираються не тільки спогади про бойові дії у місті, а й про довоєнне життя.

«Я багато чого не пам’ятаю із донецького життя. В якийсь момент я зрозуміла, що мене там немає і майже немає спогадів. Воно інколи проривається».

Але на згадку про дім у Дар’ї залишилося кілька речей — те, що з одягом змогла вивезти у двох валізах.

«Кілька книжок, вишиванку, подарований дівчатами український прапор, якісь речі, у яких я перший час ходила, ноутбук, фотоапарат — робоче обладнання».
«Те, що в мене вдома…Ну, як вдома…Я називаю це «малосімейка страждань», своє орендоване житло. У мене дійсно там є якісь книжки, є один светр, який ще із донецького життя, кілька м’яких іграшок і щось із посуду — сковорідка і чашка. Воно у мене так у принципі і є. А от коли я заходжу до супермаркету або до книжкового магазину, і бачу ті книжки, які були у мене вдома, то от бачу, що на полиці стоїть Шкляр «Залишенець», то розумію, що хотіла б взяти його в руки та перечитати, але розумію, що його неможливо зараз вивезти, тому що ті книжки, які у мене залишилися, їх небезпечно провозити».

Ключі від квартири Дар’я Куренная залишила вдома. Частково, через відчуття, що вони вже не знадобляться. Але є й інша причина.

«Я їхала вже без ключів. Мої ключі залишилися вдома. Я не знаю, чому. Можливо, підсвідомо я розуміла, що це надовго, можливо, назавжди. Я не брала ключі, бо на той момент на моїх ключах висіло два брелоки. Перший — екскаватор з олімпійського будівництва у Сочі, а інший — штурвал з написом «Добро пожаловать в Сочи». Це місто, де живуть мої брати, місто, куди я їздила відпочивати, де мені було добре, де були мої друзі. І ти розумієш, що твої друзі тебе зрадили тим, що підтримали все це і мені просто не хотілося брати ці ключі до рук».

Як і більшість переселенців, Дар’я не хоче повертатися до Донецька на постійне проживання. Водночас, радо долучилася б до підготовки місцевих журналістів.

«Повернутися я готова, можливо, як волонтер, фахівець, який навчатиме студентів-журналістів. Знову ж таки, відновити роботу українського розмовного клубу. Якісь такі речі «допоміжні», де я зможу зробити щось корисне, але я не впевнена, що змогла б там жити, бо повернутися в Донецьк, це як повернутися на місце зґвалтування, можливо. Я його дуже люблю, але я розумію, що я маю йти далі й немає сенсу прив’язуватися до якогось конкретного міста. Я не знаю, куди мене винесе далі. Бачиш, у мене напис, що я з України, а це говорить про те, що мені комфортно в цій країні та не важливо, з якого я міста».

За підтримки:


Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці Фонду імені Роберта Боша та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Зміст матеріалів програми не обов’язково відображає точки зору Фонду імені Роберта Боша, Чорноморського фонду регіонального співробітництва або їхніх партнерів.