«На момент Майдану працювалося більш-менш комфортно і на Донецькому Євромайдані ми виписували все, що відбувалося, ходили туди на чергування. Складніше стало, коли почалося захоплення міста, після перших проукраїнських мітингів, після вбивства Дмитра Чернявського у березні 2014 року. Тоді вже змінилася позиція керівництва і головна редакторка, на той момент — Олена Блоха, зайняла позицію угруповання «ДНР» і навіть обіймала там якусь посаду при «міністерстві інформації «ДНР». тому вона вже втручалася в тексти, вимагала більш позитивного ставлення до угруповання і якихось негативних оцінок у бік України».
У травні 2014 року Дар’я написала заяву про звільнення. Згідно із законом, вона мала відпрацювати ще два тижні. 11 травня 2014 року — день так званого «референдуму» був її робочим днем.
«Ще два тижні у цих просто пекельних умовах, тому що я працювала у так званий «референдум», коли я виставляла новини на сайті, коли всі бігали, приносили той потік нісенітниці, інакше це не назвеш. Так і працювали. Я пам’ятаю, що 11 травня працювати було надто складно. Коли кожну новину ставиш, виходиш або випити кави, або просто поплакатися і ти розумієш, що місто порожнє у цей день».
Свою проукраїнську позицію Дар’я Куренная не приховувала. Взяла участь в акції на підтримку колеги — журналістки Тетяни Чорновол, яку побили у грудні 2013 року. За це мала неприємні розмови із редакторкою. Та навіть погрожувала звільненням, але на той момент Дар’я цього вже не боялася.
«Їй не подобалось, що я вийшла на цю акцію, їй не подобалися якісь мої дописи у соцмережах і до Майдану, і під час, і після. Її це обурило, вона казала: «Як так можна, нам же за це по шапці прилетить». Я сказала, що це моя позиція і відповідати мені за неї. Зрештою, нікому нічого не прилетіло. Час від часу виникали якісь скандали із криком «Я тебе звільню!» Я казала: «А що мене тут тримає? Хочете — звільняйте»».
Бойовики намагалися контролювати усі сфери на захоплених територіях. Засоби масової інформації — не виняток. Редакційного посвідчення для роботи стало замало, його вимагали підтвердити акредитацією від так званої «ДНР». Дар’я згадує, за яких обставин отримувала його.
«На той момент бойовики сиділи в облдержадміністрації й там утримували полонених. Там перебував і мій знайомий — журналіст із Луцька Сергій Шаповал. Він приїхав робити матеріал і його затримали. Тоді були такі аргументації, що це шпигуни, ДРГ, тим більше, що людина із Західної України. Того дня я мала йти отримувати так звану акредитацію. Ми приходимо до облдержадміністрації та перше, що я бачу, що через натовп…Я просто не можу сказати, що це люди були, бо це був якийсь божевільний натовп…вели полонених. У них були заклеєні скотчем очі, вони були побиті. З них знімали речі на ходу. Я дуже боялася, що я зараз побачу Сергія і потім не зможу робити обличчя «цеглинкою». Я його, на щастя, не побачила у той момент, але того дня в облдержадміністрації сталося так, що мені у спину наставили автомата і сказали: «Якщо зрадиш Донбас, ти знаєш, що з тобою буде»».
Серед тих полонених Дар’їного знайомого не було. Натомість вона пам’ятає, кого вели у колоні.
«Військових ще не було на той момент. Було кілька працівників ДСНС, здається, у формі. І ще кілька цивільних, яких затримали за те, що вони розклеювали листівки з українськими прапорами. Моїх знайомих не було, але час від часу інтернетом гуляє фотокартка з того дня з утримуваною людиною і синій уніформі. Кожного разу, коли бачу, накриває».
Як і більшість переселенців, Дар’я вірила, що дуже скоро війна закінчиться та Україна повернеться у її місто. Поки точилися бої, вона виїхала до Бердянська, потім — до друзів у Львів. Наприкінці серпня 2014 року Дар’я на кілька днів поверталася у Донецьк.
«Моє повернення у Донецьк було на кілька днів, тому що я півтора тижня не могла прорватися у місто, тому що було все закрито блокпостами, не ходили автобуси, були постійні обстріли. Вже тоді точилися активні бої за аеропорт і, коли вдалося приїхати, я просто зібрала речі. Я не впізнала свого міста. За кілька днів я сіла у поїзд і приїхала у Київ».
Дар’я вже не може описати, яким був її останній день у Донецьку. Вона не пам’ятає, яке це було число або день тижня, яка тоді була погода. Натомість закарбувалося у пам’яті інше.
«Пам’ятаю, що я йду у магазин. Тоді ще працював «Ашан». Там озброєні люди, які кулемет, ледь на візку тягнуть, люди з автоматами. Я пам’ятаю, що на вулицях було дуже мало людей. Місто ніби вимерло. Коли йдеш у магазин, раптом починається обстріл і ти чуєш, як десь летять снаряди «Градів». За ці секунди ти можеш зрозуміти — це «+» чи «-». Я виїжджала з автостанції «Южний». Остання моя згадка про місто — коли посеред тиші гул, що наростає — це їдуть БТРи, танки, на яких сидять озброєні люди з прапорами «ДНР» та «Новоросії», з російськими прапорами. вони з «калашів» стріляють у повітря і ця колона мчить у бік аеропорту. Мене попустило, коли ми проїхали український блокпост, коли зайшли військові та сказали: «Мала, видихай, свої».
Поступово стираються не тільки спогади про бойові дії у місті, а й про довоєнне життя.
«Я багато чого не пам’ятаю із донецького життя. В якийсь момент я зрозуміла, що мене там немає і майже немає спогадів. Воно інколи проривається».
Але на згадку про дім у Дар’ї залишилося кілька речей — те, що з одягом змогла вивезти у двох валізах.
«Кілька книжок, вишиванку, подарований дівчатами український прапор, якісь речі, у яких я перший час ходила, ноутбук, фотоапарат — робоче обладнання».
«Те, що в мене вдома…Ну, як вдома…Я називаю це «малосімейка страждань», своє орендоване житло. У мене дійсно там є якісь книжки, є один светр, який ще із донецького життя, кілька м’яких іграшок і щось із посуду — сковорідка і чашка. Воно у мене так у принципі і є. А от коли я заходжу до супермаркету або до книжкового магазину, і бачу ті книжки, які були у мене вдома, то от бачу, що на полиці стоїть Шкляр «Залишенець», то розумію, що хотіла б взяти його в руки та перечитати, але розумію, що його неможливо зараз вивезти, тому що ті книжки, які у мене залишилися, їх небезпечно провозити».
Ключі від квартири Дар’я Куренная залишила вдома. Частково, через відчуття, що вони вже не знадобляться. Але є й інша причина.
«Я їхала вже без ключів. Мої ключі залишилися вдома. Я не знаю, чому. Можливо, підсвідомо я розуміла, що це надовго, можливо, назавжди. Я не брала ключі, бо на той момент на моїх ключах висіло два брелоки. Перший — екскаватор з олімпійського будівництва у Сочі, а інший — штурвал з написом «Добро пожаловать в Сочи». Це місто, де живуть мої брати, місто, куди я їздила відпочивати, де мені було добре, де були мої друзі. І ти розумієш, що твої друзі тебе зрадили тим, що підтримали все це і мені просто не хотілося брати ці ключі до рук».
Як і більшість переселенців, Дар’я не хоче повертатися до Донецька на постійне проживання. Водночас, радо долучилася б до підготовки місцевих журналістів.
«Повернутися я готова, можливо, як волонтер, фахівець, який навчатиме студентів-журналістів. Знову ж таки, відновити роботу українського розмовного клубу. Якісь такі речі «допоміжні», де я зможу зробити щось корисне, але я не впевнена, що змогла б там жити, бо повернутися в Донецьк, це як повернутися на місце зґвалтування, можливо. Я його дуже люблю, але я розумію, що я маю йти далі й немає сенсу прив’язуватися до якогось конкретного міста. Я не знаю, куди мене винесе далі. Бачиш, у мене напис, що я з України, а це говорить про те, що мені комфортно в цій країні та не важливо, з якого я міста».