Я чітко пам'ятаю, як прийшло літо, місто раптом спорожніло, наче у постапокаліптичних фільмах — переселенка з Кадіївки

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенки із Кадіївки Оксани Очкурової.

Ведучі

Валентина Троян

Я чітко пам'ятаю, як прийшло літо, місто раптом спорожніло, наче у постапокаліптичних фільмах — переселенка з Кадіївки
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/06/hr-kliuchi-2020-06-23_okcnkurova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/06/hr-kliuchi-2020-06-23_okcnkurova.mp3
Я чітко пам'ятаю, як прийшло літо, місто раптом спорожніло, наче у постапокаліптичних фільмах — переселенка з Кадіївки
0:00
/
0:00

Оксана Очкурова до 2014 року жила у Стаханові Луганської області. Нині цьому місту повернули попередню назву — Кадіївка.

Оксана працювала у Палаці культури імені Горького.

У 2014 році, коли у її місті розпочався збройний конфлікт, вона разом із родиною поїхала до Старобільська, де з іншими переселенцями заснувала громадську організацію «Центр спільного розвитку «Дієва громада».

Оксана зауважує, коли у місті почалися ще мирні мітинги та акції протесту, вона у них не брала участі, оскільки незадовго до того пішла у декретну відпустку.

«Я бачила ці багатотисячні мітинги. У мене тоді був шок від усього побаченого. Я не розуміла, як так легко така величезна кількість людей може запалюватися, ніби від сірника. Так легко було заводити цю аудиторію, збирати таку кількість людей із закликами про відокремлення, про федералізацію (я чула ці заклики)».

Коли стало зрозуміло, що так званий референдум все-таки буде, його організатори почали обдзвонювати всіх, хто міг би допомогти у його проведенні.

«Я вже була у декретній відпустці і навесні 2014 року, коли тільки починалися ці заворушки, я не буду говорити хто, але до мене звертались мої старі знайомі по допомогу в організації «референдуму». Казали, що потрібно було на машині проїхатися, у рупор говорити, запрошувати людей на цей «референдум». «Давай, допоможи нам!», — казали. А я їм: «Ви що? Я такими речами займатися не буду, ці питання не до мене».

Палац культури імені Горького, де працювала Оксана, відіграв свою роль у пропаганді та залученні місцевих до так званого ополчення.

«У наметі чергували люди, яких і я добре знала через свою роботу: афганці, чорнобильці, з якими ми щільно співпрацювали у рамках проведення тих чи інших заходів. Виконком, Палац культури, площа з наметом — все це було поруч. Найбільші мітинги організовувалися якраз на сходинках нашого Палацу культури».

А ще саме у Палаці культури почали проводити церемонії прощання із загиблими бойовиками. Ця традиція зберігається і зараз.

Згадуючи той час, Оксана каже, що була розгублена та перелякана. Ідей федералізації чи сепаратизму не підтримувала. Але й не вірила, що Росія, яку більшість містян вважали й, до речі, вважають дружньою країною, нападе на Україну та українців.

«Ми дивилися на це все з якимось шоком. Невіра. Нерозуміння. Чи могли ми спрогнозувати, чим це все закінчиться? Так пройшла весна. Тоді багатотисячна юрба збиралася на нашій центральній площі. Прийшло літо. Я чітко пам’ятаю, як в липні стало раптом настільки порожньо, настільки безлюдно, що наше місто нагадував постапокаліптичні фільми», — розповідає Оксана.

І це при тому, що Стаханов не був на лінії фронту. Найбільших руйнувань зазнав сусідній Первомайськ. Але зі Стаханова люди їхали заздалегідь, бо були впевнені, що після звільнення Первомайська українська армія звільнятиме Ірмине, а потім – Стаханов. Відповідно, бої на вулицях рідного міста неминучі.

«Ні машин, ні людей взагалі нічого немає. На той момент моїй молодшій дитині було сім місяців. У серпні 2014 року ми поїхали в лікарню, де нам сказали, що, на жаль, не можуть ні покласти дитину, ні надати якесь лікування, тому що всі місця в лікарні були заброньовані для ополченців. Води немає, медикаментів немає, тому лікуєтеся як хочете», — згадує жінка.

Над містом з’явилися літаки. Оксана пригадує, як один з них викинув теплові пастки. Але містяни були впевнені, що це українська армія скидає на них фосфорні бомби.

«Після цього мій старший син, якому було 16 років, сказав: «Все, збираємося!». Я не могла рухатися тоді, не знала, що можна зібрати. Троє дітей, будинок, город посаджений. Я збираюся консервувати огірки, помідори. Що збирати? Як збирати? Наскільки збирати? Все це було дуже незрозуміло. Але ми зібралися, нам було куди їхати. Моя мама жила в Старобільську, ми сіли у свою автівку і поїхали».

Приблизно двадцять блокпостів проїхала родина Оксани Очкурової, щоб потрапити до Старобільська. Там стояли озброєні люди, але без належного екіпірування. 

«Коли ми їхали по окупованій території, нас зупинили військові і сказали: «Добрий день! Куди прямуєте?». Ми сказали, куди їдемо, куди прямуємо. Нам сказали: «Будь ласка, відкрийте в машині вікна!» Ми говоримо: «Для чого?» Спека, багато сільських доріг, пил підіймався. А нам кажуть: «Літають літаки, ви так почуєте. Якщо буде бомбування,почуєте і зрозумієте, що потрібно їхати швидше або вправо, або – вліво». Ми, звичайно, дуже здивувалися. Адже як можуть допомогти відкриті вікна, якщо тебе будуть з повітря бомбити».

Але ці знання Оксані не знадобилися, вони спокійно виїхали на підконтрольну Україні територію, де поспілкувалися і з солдатом української армії.

«У Лисичанську. Я досі пір пам’ятаю цей блокпост, котрий був на зупинці. До нас підходить молодий хлопчина 18-20 років, може він був і старшим, але виглядав дуже молодим, трохи старшим від мого старшого сина. Він був ще без екіпірування. Якесь звичайне взуття на ньому було. Він підходить, питає звідки і куди ми їдемо. Ми все пояснюємо, документи показуємо, а він дивиться і каже: «Ой, у вас в машині є діти. Почекайте!». Побіг кудись. Повертається і дає мені жменю цукерок. Я сиджу і ридаю над цими цукерками. Мені стало настільки спокійно, бо ось ми змогли перетнути лінію розмежування й отримали цукерки на українській території».

Наважитися виїхати було важко. І не тільки Оксані. Пропагандисти розповідали про фільтраційні табори для тих, хто приїхав з окупованих територій, про зґвалтування та пограбування. 

«Зважитися виїхати було страшно. На той момент ходило багато різних чуток про те, що машини забирають, жінок ґвалтують, дітей кудись забирають. Переступити через це було нереально страшно. Коли ти вже перетинаєш кордон, розуміючи, що ти благополучно виїхав і нічого з тобою не сталося, приходить полегшення. Тоді приходить розуміння, що потрібно було їхати ще раніше, не варто боятися».

Родина Оксани виїхала зі Стаханова 4 серпня 2014 року. Із того часу у місті різко поменшало людей: хтось виїхав, хтось зайвий раз не виходив з дому.

«Заїхали загонами ополченці, на вулицях міста козаки у шапках, з хрестами на голові. У нашому готелі на автовокзалі постійно було чутно бряжчання зброї. Мої знайомі живуть на автовокзалі. Кажуть, дуже страшно, коли розвантажують зброю, складають. Ми ж розуміємо, що зброя буде використовуватися не для бутафорії, а буде у когось стріляти».

Оксана зібрала лише літні речі, які могли знадобитися їй та дітям найближчим часом. А за зимовими приїхала восени, на початку листопада. Тоді приїхали на тиждень, щоб закопати виноград та підготувати город до зими.

«Увесь тиждень я думала, чи залишатися мені тут, чи їхати назад. Адже по суті у Старобільську ще нічого не було. Ми жили у мами. Звичайно, це безпечне місце, але це не мій рідний дім, за яким я сумувала. І цей тиждень я думала і вирішувала, де краще, як краще. У рідному домі ми підготували запас продуктів в підвалі. Тоді у 2014 році ще була надія, що все це ось-ось закінчиться. Розум все-таки переміг. П’ять днів ми там побули і повернулися у Старобільськ.

Безумовно, ключі ми зберігаємо. Добре, що наш будинок не розграбований, родичі за ним доглядають. Ключі зберігаємо, як і всі переселенці. Зберігаємо і надію на те, що колись ми туди повернемося.

Зараз це складне питання. Я довго про це думала і міркувала. Оскільки я працювала у громадському секторі, я думала, що повернуся. Повернуся як лікарка, яка буде лікувати, відновлювати, виправляти ситуацію. Зараз це бажання все далі відкладається і відкладається. Тобто, чи зможу я, чи вистачить моїх сил — душевних і фізичних — щоб це все лікувати. Я не знаю. Це питання. Але я хочу повернутися. Тому що там все-таки родичі, могили родичів. Там будинок. Може як гостя, але я все одно туди приїду. Нехай там буде український прапор».

Коментарi до запису