Сонечко світить, весна, красиво, але при цьому десь кишать зомбі: спогади переселенки про окупацію Луганська

Світлана Тарабанова — сніжнянка, яка 20 років прожила у Луганську, переселенка. До початка війни на сході України працювала у громадській організації «Поступ» та СОС «Дитячі містечка». Її спеціалізація — права дитини.

На питання, чому Євромайдан, а не Антимайдан говорить: з дитинства відчувала себе саме українкою. Її батьки у 1991-му підтримали незалежність.

А ще, каже Світлана, не загубитись у вирі подій допомогла перша освіта історикині.

«Для мене ніколи не стояло питання навіть Криму. Частина колег у нас з Криму. Я — історикиня за першою освітою. Мені простіше аналізувати. Якісь питання я розуміла. І тому, коли настали ці події, я вибирала те, що юридично законно.

Як показує історія, процеси трансформації — перерозподіл територій, сфер впливу за природні людські ресурси — були завжди. Але мені випало бути на цій території і мені, моїй родині випало шанувати українські традиції, тому що моя мама вчителька української мови та літератури. Все життя я була у віночках, плахтах. Вишиванку почала носити раніше, ніж це стало мейнстрімом», — говорить Світлана.

Водночас Світлану можна було зустріти й на Антимайдані. Туди вона ходила, щоб поспілкуватися з підлітками та батьками, які прийшли на мітинг із дітьми. Світлана закликала не робити цього.

«Я навіть отримала прізвисько «ватніци» від своїх же колег. Бо навіть на їхні репліки про те, що це мирна акція, я всіх переконувала, що це мирна акція у немирний час. Раз вже час немирний, дітям там небезпечно перебувати.

Коли я бачила цих страшних осіб, страшні балаклави… Вони йшли, а ми не знали, що вони несуть в руках. Я бачила кордон міліції. І, слава богу, міліція тоді дійсно нас охороняла. Але, коли я помітила, як за моєю колегою біжить малюк, її маленький син, я була готова розірвати усіх, неважливо ту сторону чи цю».

Попри соціальне напруження та початок бойових дій Світлана не збиралася їхати з Луганська. Але наприкінці травня на неї очікувало відрядження до Польщі. Звідти Світлана повернулася до Києва і колеги не пустили її додому.

«Тільки після того, як колеги показали, що я у списках, тоді я зрозуміла всю серйозність, що не варто навіть за речами повертатися туди. Я була у Польщі на той момент.

Спочатку посипалися класичні погрози, типу «фашистська підстилка» та інші. Я не могла зрозуміти, що відбувається, а потім дізналася, що і Луганськ оголосили зоною АТО. Потім я повернулася до Києва, колеги показали мені цей список. Я не пам’ятаю звідки він, був у вільному доступі чи ні. Пам’ятаю, що йшли прізвища колег, а серед них і моє».

Світлана згадує три моменти, які давали зрозуміти, що з міста треба їхати. Перший стався біля пам’ятника князю Ігорю. Там у Світлани була дача. Одного травневого ранку вона вийшла з донькою до дороги, йшла на автобусну зупинку, щоб поїхати до Луганська.

«Ми вийшли до мосту, я побачила блокпост, п’ятеро якихось тіней. Перші мої думки: ліс, річка і п’ятеро незрозуміло кого. Що мені робити? У мене таке враження, що це був фільм жахів про зомбі. Ще туман був. Це був ранішній ранок. Я стою і думаю, що мені робити з дитиною.

Мені було все одно, що зі мною буде. Головне, щоб дочку не чіпали. Я знайшла у собі сили зберегти самовладання, не підходила ближче. Просто крикнула: «Де зупинка автобуса?». Слава Богу, вони мені відповіли, крикнули нерухомо в мій бік: «Там». Мене врятувало і заспокоїло те, що як тільки я запитала, з’явилося світло фар автобуса».

Другий момент був, коли вони з донькою їхали автобусом середмістям Луганська. Світлані подзвонила її колега та повідомила: біля будівлі СБУ стріляють.

«Дочка сіла біля вікна, я доньці сказала: «Без жодних розпитувань ми міняємося місцями. Вдома поставиш свої запитання». Коли ми приїхали додому, вона у мене запитала: «Мама, а навіщо ти так сказала?». Я кажу: «Якби реально стріляли по автобусу, я б тебе скинула на підлогу і накрила собою». Вона у шоці, каже: «Звідки ти це знаєш?». Я кажу: «Радянських діточок готували до третьої світової війни, ми до цього готові».

Згадує Світлана і третій випадок, який стався ще на початку весни 2014-го. Вони так само їхали із донькою у маршрутці, повз їхню маршрутку проїжджав новий красивий мікроавтобус.

«А діти вони ж завжди до вікна (сідають — ред.), щоб дивитися. Дочка сиділа біля вікна, як тут раптом на світлофорі — автомат у вікно. І вона так перелякалася. Каже: «Мама, це що?». Я, звичайно, сказала, що це дядьки якісь з автоматами, що все нормально. Потім вже в інтеренті прочитала, що вони «віджали» цей мікроавтобус, влаштували розбій на заправці. Тобто, ось три ключові історії, які стали знаками про те, що вже небезпечно, особисто для мене. Але навіть з усім тим я думала, що все ще можна змінити».

Луганськ Світлана запам’ятала весняним та квітучим. Тоді ще багато містян вірили, що війни не буде, а представників так званого ополчення урезонять українські правоохоронці.

«Гарний травень місяць. Ще не випалена трава. Це моя улюблена пора року. Кінець квітня, початок травня, зелень. Класно! Моя сестра жила біля яру на Південному (кварталі — ред.). Завжди зелень, красиво. У місті все як і раніше: крім будівлі СБУ і адміністрації (захоплених — ред.), було начебто як тихо. Але при цьому вечорами було «стрьомно» навіть за водою до бювета виходити.

Для мене Луганськ на той момент — фільм жахів. Відблиски начебто просвіту, сонечко світить, залишки людей ходять, а настає вечір, зомбі прокидаються, починаються жахи. Ось таким для мене Луганськ і залишився: сонечко світить, красиво, весна, аромати, але при цьому десь кишать зомбі».

Ключ від власної квартири Світлана Тарабанова віддала матері. Суто з практичних міркувань.

«Було дві пари: одна у мами, інша — у мене. Коли я зрозуміла, що не можу (туди потрапити — ред.), я віддала ключі брату. А мама, пробувши тут 10 місяців, поки все вляглося більш-менш там, повернулася, а потім стала приїжджати щоліта в гості. Віддали ключі, щоб вони могли нормально комунікувати, ходити в гості одне одного. Все одно, якщо раптом щось трапиться з мамою, я туди якимось чином потраплю».

Але поки що Світлана Тарабанова не планує їхати додому. Вона впевнена: списки нікуди не ділись. І немає гарантії того, що її не затримають чи то на лінії розмежування, чи то на кордоні. Не одна людина з-поміж тих, з ким вона стояла на Луганському Євромайдані, побувала у полоні бойовиків.

«Хтось вважає це слабкістю. Я не буду лізти на барикади, якщо не вважаю це виправданим і необхідним. Я ще можу багато зробити, перебуваючи тут. Дуже часто приятелі, родичі, які там залишилися, ображаються.

Але я абсолютно спокійно реагую на це, тому що розумію: люди, які там живуть, вже мають ілюзію безпеки. Кожен адаптується до свого. Вони там вже не відчувають небезпеки. А мені треба долати ці межі. Незрозуміло що мене чекає на кордоні, впізнають/не впізнають. Ось ця постійна напруга. Я не готова з цим зустрічатися».

У 2017 році Світлана Тарабанова суттєво змінила свою діяльність, не полишаючи при цьому захищати права дітей. Тоді вона пішла із благодійного фонду «Восток SOS» і певний час була безробітною. Тоді ж згадала, що їй з дитинства було цікаво щось моделювати або перешивати. Так Світлана стала стилісткою. Пояснює: свідомо відійшла від теми Донбасу, бо важко було працювати над цією темою, розуміючи, що не можеш потрапити додому. Особливо важко було у відрядженні, коли до Луганська – десятки кілометрів, але шлях додому закритий.

«Я захоплююся своїми земляками, іншими українцями, які вірять. Я може більш песимістична, прагматична, тому що, знову ж таки, нагадаю, я — історикиня, знаю вирішення різних конфліктів у різні часи. Я розумію, що можна вірити і хотіти, щоб твої землі повернулися. Але як політично це спрацює? Ми не можемо прогнозувати, як будуть сходитися зірки. Тобто, можемо. Для цього є спеціально навчені люди, які займаються аналітикою, прогнозуванням.

Я поки мало вірю у повернення цих територій. Вони, по-перше, нікуди не були відібрані. Адже юридично це досі територія України. Інша справа, як фактично ми можемо туди поїхати. Коли я відчую, що можна, що ні я, ні моя дочка не постраждаємо, тоді я і поїду туди».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS