Ця війна специфічна, на її фоні можна усе, що завгодно: одружуватися, мати дивний паспорт — переселенка зі Стаханова

Юлія Сабаєва — переселенка зі Стаханова. До 2014 року працювала директоркою науково-просвітницького центру Луганського національного аграрного університету. До її обов’язків входив і випуск університетської газети «Нива». На тлі нечисленних мітингів у місті Юлія та її подруга відправили своїх дітей на відпочинок до Євпаторії. Через два тижні були змушені їх забрати. «Я пам’ятаю, як ми їх забирали…

Ведучі

Валентина Троян

Ця війна специфічна, на її фоні можна усе, що завгодно: одружуватися, мати дивний паспорт — переселенка зі Стаханова
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/10/hr-kliuchi-2020-10-27_sabaeva.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/10/hr-kliuchi-2020-10-27_sabaeva.mp3
Ця війна специфічна, на її фоні можна усе, що завгодно: одружуватися, мати дивний паспорт — переселенка зі Стаханова
0:00
/
0:00

Юлія Сабаєва — переселенка зі Стаханова. До 2014 року працювала директоркою науково-просвітницького центру Луганського національного аграрного університету.

До її обов’язків входив і випуск університетської газети «Нива». На тлі нечисленних мітингів у місті Юлія та її подруга відправили своїх дітей на відпочинок до Євпаторії. Через два тижні були змушені їх забрати.

«Я пам’ятаю, як ми їх забирали на шевченківські свята. Моя подруга Улькєра Сейтміметова — журналістка з Криму — гуляла з дітьми по Сімферополю у ті дні, коли там їхали колони з російськими прапорами. Добре, що вони побачили не тільки те, що у Стаханові робилося, але й усі ці моменти. Було ясно, що далі буде якось інакше.

Люди їздили на Євромайдан кудись. Робити його у Стаханові було небезпечно і, мабуть, неможливо. На рівні всього міста був якийсь кіпіш. Коли привезли п’ятьох кимось вбитих людей. Поховали їх ледь не у російських прапорах. Я цей день добре пам’ятаю.

Був період, коли під виконкомом Стахановським сиділи ополченці, чи як це правильно назвати. І мої діти певний період повз оце все ходили на акробатику. Я думала: «Побачили діти все, живі-здорові. Зате у них будуть «спеціальні знання». Старшу дочку ці «спеціальні» знання деформували на все життя», — згадує Юлія.

Університетська газета виходила аж до травня 2014 року. Попри те, що Юлія жила у Стаханові, на роботу їздила до Луганська. Нечасто, приблизно раз на тиждень.

«Стало зрозумілим, що травневий номер ми нормальним не зробимо. Тому що все одно у будь-якій студентській газеті  є моменти, пов’язані з ідеологією, з державною політикою. Вони можуть бути навіть у назвах заходів. Стало зрозуміло, що травневий номер неможливо зробити, тому що зранку прокидаєшся, а Верховна Рада щось інше видає. Майдан робить щось своє, у Криму відбувається щось своє. Януковича вже нема».

Десь у цей період школи припинили роботу. Родич зі Сніжного запропонував відправити своїх дітей та дітей Юлії до інших родичів — на Кіровоградщину. Зрештою вони пробули там шість тижнів. За цей час, каже Юлія, принаймні їй стало зрозуміло, що нормальним життя у регіоні вже не буде.

«З п’ятиповерхівки своєї у вікно дивилася, думала: «Прип’ять Прип’яттю». Оце люди робили пластикові вікна. Оце буде порожній мікрорайон. І так воно і є. Мій брат жив у дев’ятиповерховому будинку, де у двох під’їздах було по 36 квартир у кожному. Я знаю, що зараз у його будинку живе 3-4 сім’ї. У моєму будинку так само».

Попри те, що відбувалося у місті — захоплення адмінбудівель, поява озброєних людей, погрози проукраїнські налаштованим містянам — Юлія намагалася жити своїм життям. Хоча серед її друзів були ті, хто прагнув рішучих дій.

«У мене є подруга, яка весь час казала: «Давай щось робити: чи листівки розкидувати, чи агітацію якусь проводити». А я їй кажу: «Газпромівську агітацію ти не перешибеш». Але вона робила навіть таке: залазила і обдирала «сепарські» білборди. Наприклад, білборд, який людям навіював, що українець дорівнює фашист. І вона лізла, не боялася».

Згадує Юля і редактора одного з видань, з яким їй довелося співпрацювати у той неспокійний період. Чоловік у якийсь момент сам почав їздити за тиражем. Відправляти водія було ризиковано. Дорогою авто могли зупинити, забрати, могло статися що завгодно. Тож, аби не наражати когось на небезпеку, він все робив сам.

«Було таке, що зупинки скляні зруйновані стоять, трупи де-не-де лежать. А потім прийшов момент, коли розповсюджувати газету стало неможливо. Газета була всеукраїнська, її розповсюджували на східні області України. Пам’ятаю, як ми її ще продовжуємо робити, а у Суми, Харків, Донецьку область вже не можна вивезти».

У пошуках мирного життя та роботи Юлія Сабаєва виїхала до Сватового. Каже, потенційний роботодавець допоміг із житлом, але побутові умови були вкрай аскетичними. Не було грошей, щоб навіть купити воду та помити голову. У той же період вона познайомилася із Юрієм Гарбузом, який тоді балотувався у парламент, а згодом став головою Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.

«Йому мене стало шкода. Ми поплакали із ним, з його співробітниками. І він мені просто так дав певну суму грошей. Коли хтось каже, що Гарбуз погана людина, я готова за це битися. Я на ті гроші пішла у перукарню та помила голову. Це ж дискомфортно і принизливо ходити з брудною головою. І за ці гроші я змогла доїхати додому.

Я можу давати майстер-класи з побутової економії. Тобто, я можу економити сірники, кількість разів, скільки можна вдягнути випрану сорочку або футболку. Я можу сім суконь з «гуманітарки» розвішати і вдягати по черзі, щоб вони були не дуже брудними».

Нині Юлія Сабаєва співпрацює із виданнями «Рубіжанські новини» та «Свої.City». Згадуючи довоєнні роки, говорить: ще у 2013 році відчувала, що з міста треба їхати. Тут немає великої конспірології, журналістка не каже, що знала про війну, але вона бачила занепад регіону, вважала, що її діти заслуговують на кращі умови життя.

«Загроза здоров’ю там була завжди. Як не крути, але у нас досить кримінальний район. Це факт. Це треба визнати. Від своїх діда баби я знала, як він формувався, коли люди на шахти їхали, коли людям з певними судимостями ніде було жити, крім Донбасу. Так само і ворогам народу. Дика суміш із ворогів народу і їхніх нащадків та кримінальних елементів і їхніх нащадків».

Досить довго Юлія не сприймала окупацію Криму та збройний конфлікт на сході України як війну. Каже, згадувала розповіді дідуся про війну, намагалася проводити паралелі. Але згодом дійшла висновку, що ця війна має свою специфіку.

«Як люди спали, їсти варили? Я думала, що весь час стріляють. Але ні, на фоні війни можна жити. Ця війна специфічна, під час неї можна взагалі робити, що завгодно, її можна сприймати фоном. Одружуватися, мати дивний паспорт, дивне свідоцтво про закінчення школи».

Старобільськ, де донедавна жила Юлія Сабаєва, як і багато інших населених пунктів Луганської та Донецької областей, часто називають Донбасом. Але це неправильно. По-перше, тому що Донецький вугільний басейн має певні межі, Старобільщина — поза ним.

По-друге, особливість міст Донбасу у тому, що люди туди приїздили на заробітки, а коли залишались без роботи, то могли повернутися туди, звідки приїхали. Тобто, мало сімей, які б роками проживали у регіоні — тут добре відчувається швидкоплинність життя. Залишивши дім у 2014 році, Юля добре це відчула на собі.

«У мене буває, що я на День села кудись приїду, наприклад, у село Вишневе Старобільського району. І я заздрю тим бабам старим по 80 років, які можуть сказати: «Я тут народилася, виросла. Тут народилися мої батьки, тут і помру, бо мені вже 85 років, а війни тут немає». Настільки болісно.

Ясно, що я це відчувати почала десь із 2014 року. Заздрити оцим бабусям, які можуть сказати: «Я тут народилася». Або ж ровесникам, які можуть піти на зустріч випускників. І вони не розуміють, що такі люди, як я, не можуть, бо середовище, у якому я народилася, виросла, сформувалася, пішло в історію. Навіть якщо я, мій сусід Женька Стрілков приїдемо назад і оселимося у своїх хатах, вже так не буде, бо наші діти сформувалися в інших регіонах, бо наше особисте життя було в інших регіонах».

Юлія Сабаєва востаннє була вдома шість років тому. Ключі, каже вона, десь є, але відповідальний за їхнє зберігання чоловік. У тій квартирі нині живе Юліна мама, бо її будинок згорів. Чи був то підпал, чи нещасний випадок журналістка не знає.

«Я не знаю, чи є оці списки — «в’їзних/нев’їзних». Але навіть моя мама каже: «Наскільки я хочу, щоб ти приїхала, на стільки ж і боюся». Від гріха подалі, я думаю, краще не їздити туди.

Я по роботі бачила, що відбувається на Станиці. Я вважаю принизливим у межах своєї області їздити через КПВВ. І я рада, що мої діти цього не роблять. Багато хто на мене ображається через таку позицію. Я ж вважаю, що моїм дітям там нема чого робити.

Я не можу. Не хочу. І не буду. Без крайньої потреби. А крайня потреба — це хіба що мені і моїм дітям автомата до голови приставлять. Я не хочу бачити, як в автобусах у моєму місті розплачуються чужою валютою.

Я не хочу бачити, як над моїм містом висить чужий прапор. Я не хочу бачити, як моя племінниця ходить до школи у місті Брянка, де висять куточки із загиблими ополченцями, поки мої діти святкують 14 жовтня. Для психіки, на мою думку, краще себе від цього відмежувати. Я зробила все для того, щоб себе і своїх дітей від цього відмежувати».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS