Валентина Троян
Велику частину часу, що я перебував у Києві, було відчуття сну з відкритими дверима — журналіст із Луганська
У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенця із Луганська Ігоря Реця
Ведучі1
Фото: facebook.com/igor.rets
До війни луганчанин Ігор Рець працював на Луганській обласній державній телерадіокомпанії редактором радіомовлення. Влаштувався приблизно за рік до окупації.
І за шість років життя у столиці добре відгукується про колишніх колег, згадує, як не просто далося рішення звільнитися та поїхати, як тоді здавалося, на три місяці:
«Так виходило, що у всієї команди, яка тоді працювала, був великий тил в обличчі Ірини Анатоліївни Коваль, в обличчі Ольги Михайлівни Кузнєцової. Вони нас дуже прикривали. Не хочу називати заочно людей, але, якщо взяти вище керівництво, воно було налаштоване досить … не проукраїнські, можна так сказати. І Ірина Анатоліївна була нашим тилом. Вона нас захищала».
Кілька людей із редакції радіо симпатизували так званому ополченню. Втім, конфліктів з ними не було. А от виробничі розмови — траплялися:
«До них ставилися по-сімейному поблажливо, з розумінням. Не було ні конфліктів, ні суперечок. Була у нас діджейка, яка видалила з ротації українські пісні. І, по-моєму, це була Ірина Анатоліївна. Вона каже: я слухаю, але не розумію, що не так. А, потім, каже, розумію, що не звучать українські пісні. З нею (діджейкою — ред.) поговорили, запитали, навіщо вона це робить і так діалогами ця ситуація вирішилася без скандалів», — згадує Ігор.
У листопаді 2013-го у Луганську збираються перші мітинги на підтримку Євромайдану у Києві. У грудні починають гуртуватися їхні опоненти. Навпроти будівлі Луганської облдержадміністрації з’являється маленьке наметове містечко. Його жителі називають себе «Луганською гвардією». Згодом з’явилися намети «Луганської самооборони».
«Я чітко пам’ятаю, що не було якихось рознарядок з приводу того, що це ми висвітлюємо, а це — ні. Я ходив туди вечорами з інтересу: подивитися, пофоткати, що там відбувається, тому що ці події були нетипові для міста. Я не можу сказати, чи були у нас якісь рознарядки. Може, і були. По частині освітлення конкретно цих заходів. Але мене вони не стосувалися. Ми висвітлювали і те, і те. Коли почалися більш гострі протистояння. Ну, не те щоб протистояння, а коли вони стали більш голосно про себе заявляти. Тоді ми робили свого роду дайджести: там зібралися ті, а там — ті. Ці говорять те, ці — те. Але це стосувалося неділь, коли вони збиралися по неділях», — говорить журналіст.
Вперше інформацію про те, що у суспільстві можливі розкол чи війна Ігор почув у лютому 2014-го. Ії йому переказав начальник із посиланням на високопосадовців. Саме тоді у місті проходили мітинги двох протилежних таборів.
«Пам’ятаю, я тоді дуже легковажно до цього поставився. Кажу: хто буде воювати? Ось ці та ось ці? А їх тоді було по 50 чоловік з кожного боку. Через деякий час все так і вийшло», — згадує Ігор.
У квітні Ігор взяв відпустку і за сімейними обставинами поїхав з міста. Місяць його не було у Луганську.
«Коли я прилітав назад, це був один з останніх рейсів Wizz Air до Донецького аеропорту. За фактом, коли я у нього прилетів, він був уже захоплений. Були новини такі, що аеропорт захоплений. Насправді вони там повісили свій прапор. Номінально, за повідомленнями ЗМІ, він був захоплений. Я прилетів до Донецька, потім — приїхав до Луганська і, згодом повідомили, що аеропорт приймає літаки обмежено», — говорить журналіст.
За місяць Луганськ сильно змінився, згадує Ігор. Захоплення будівлі СБУ він спостерігав через вебкамери. Його це дуже засмутило — він розумів що тепер у місті повно зброї:
«Коли я приїхав, біля СБУ вже були барикади, це був ціле містечко. У нас виникла ідея, ми її обговорили і, у принципі, реалізували. Коли вони зробили барикаду навколо СБУ, вони ж територію фактично до гуртожитків педінституту практично оточили. І частина території у них була просто як умовний кордон, за який вони не пускали людей, а частина — була огороджена ґрунтовно.
Під таку внутрішню окупацію потрапив двір … там знаходився магазин комп’ютерної техніки «Протон». З внутрішньої частини двору я туди заходив, спілкувався з мешканцями. Їм, якщо треба було вийти в супермаркет, вони були змушені проходити через КПП. Розповідали про свої враження, ми зробили цікавий проблемний матеріал».
У захопленій будівлі СБУ Ігор не був. На додаток, після побиття оператора телерадіокомпанії, керівництво порекомендувало не з’являтися біля барикад бойовиків без зайвої потреби.Втім, радійники знайшли більш-менш безпечний спосіб отримання інформації:
«Була така цікава штука … Вони нас якось сильно недолюблювали, і тому ми дуже часто говорили, що ми — з ЛОТа (телеканал ДО ЛОДТРК — ред.), а не з радіо. Кілька разів вони запитували: а де ж ваша камера? Ми говорили: ну ось так от — без камери. Зазвичай вони більше не ставили питань. Ми говорили, що ми з ЛОТа, тому що до телебачення вони ставилися лояльніше, а до радіо була нелюбов.
Так вийшло, що у «Луганської гвардії» з’явився чоловік міцненький, який намагався перешкодити нашій роботі. Якщо ми починали записувати Харитонова (Олександр Харитонов — перший самопроголошений «губернатор» Луганщини — ред.) або когось із цих представників, він зазвичай кричав: «Не спілкуйтеся з ними, це провокатори!» І таким чином вередували».
Та настав той день, коли від несуттєвих суперечок із журналістами бойовики перейшли до прямих погроз. Звичайно, робили вони це добре озброївшись і не сам на сам. Є такий день і особисто у Ігоря.
Колега попросила його і ще одного колегу підійти із нею до будівлі облдержадміністрації, яку захоплювали бойовики, щоб вона могла без остраху зробити запис. Звісно, вони супроводили її, журналістка записалась та пішла у справах:
«А ми залишилися дивитися, як захоплюють облдержадміністрацію. І в цей момент нас помітили «хлопці». А це був я, діджей з радіо і ми ще зустріли історика Валерія Снєгірьова. Ми з ним стоїмо і Снєгірьов каже: «О! В історичний час живемо! » І в цей момент я помічаю, що троє хлопців дивляться у наш бік. І з іншого боку теж троє хлопців стоять. Снєгірьов, розуміючи цю ситуацію, каже: «Ну, що ж, радий був вас побачити! До побачення «І ми з ним в різні боки (розходимося — ред.) і вони нас оточують».
Бойовики хотіли відібрати у журналістів техніку, але її у них не було. Тоді один із них наказав, щоб Ігор та його колега віддали свої телефони. Ігор своє чергою делікатно натякнув, що їхні дії сильно нагадують гоп-стоп. Зрештою, бойовики відібрали у них флешки і сказали: якщо побачать хлопців у місті, то вони матимуть серйозні проблеми.
У редакції Ігор описав ситуацію і його перевели на офісну роботу. Згодом керівниця запропонувала йому на три місяці поїхати до Києва. Політична партія шукала журналістів для на час передвиборчої кампанії та оплачувала їм житло у столиці:
«Я їй кажу, а якщо що, то на роботу мене назад візьмете? А вона каже: якщо буде, де працювати. І вона якось похмуро це сказала і, в принципі, дуже скоро стало ясно, що вже особливо і нікуди повертатися працювати».
Із собою журналіст узяв тисячу гривень та невеликий рюкзак з двома комплектами змінного одягу та нетбуком. Їхали разом із колегою з іншого місцевого телеканалу.
«Дуже чітко пам’ятаю цей день. Я йшов від Динамо до Ворошилова (пам’ятник Клименту Ворошилову у Луганську — ред.). Я навіть зробив фотографію — був дуже красивий захід. Там все красиво у вогниках зазвичай, естакада красива».
Був хороший тихий вечір. Було спекотно. Був ще прокурор і його дружина. Дружина цього прокурора заснула і Сергій Колесников заснув, а ми з прокурором пили коньяк. У нас була шоколадка. Вона розтанула, була липка і в’язка. І ми з ним пів ночі пили коньяк. Пили-пили, а потім якось поснули».
Ігор зауважує: жодних перевірок ані на залізничному вокзалі, ані вже у потязі не було. Попри це розговорились із сусідами по купе лише коли потрапили до Донецької області:
«Цирк був в тому, що їхав я і їхав Сергій Колесніков. Десь вже під Києвом до нас підсіли журналісти з «Інтера» — вони знали, що їдуть журналісти з Луганська. І вони кажуть: «Що ж ви везете?» І Сергій каже: «Зараз покажу». У нього такий же рюкзачок як у мене і він каже: «Ось у мене дві пари трусів, дві пари шортів, дві футболки і нетбук, жорсткий диск знімний». А я думаю: у мене такий же набір один в один — такий же нетбук, жорсткий диск і у мене теж дві пари шортів, трусів і футболок, як і у нього. І я думаю: «Не дай боже, вона попросить мене теж розповісти, що я із собою везу» Тому що виявиться, що ми як інкубаторні якісь, як шпигуни…солсберецкі».
У Києві Ігор влаштувався на «Магнолію» — компанія почала тоді крім телебачення розвивати і радіонапрямок. Ігор же дзвонив у Луганськ та збирав інформацію про ситуацію на фронті:
«Я подзвонив своєму колишньому начальнику — Андрію Кузнєцову. Мені у нього щось треба було з’ясувати. І він якось мимохідь говорить: «Не можу говорити, нас захоплюють». І він це сумно, приречено сказав. Кажу: «Я зрозумів». Запитав його, що ж там відбувається. А він відповів, що може нічого розповісти».
Тоді Ігор Рець зателефонував тодішньому генеральному директору Луганської обласної державної телерадіокомпанії Родіону Мірошнику:
«Кажу: «Родіон Валерійович, здрастуйте! Я з «Магнолії» … «Я не став говорити, що ми працювали — я не так довго працював, щоб він мене запам’ятав. Кажу, чув канал захоплюють. Він каже: «Ні». Кажу, ну як же ось люди кажуть, що автоматники ходять. Ні, каже, вас дезінформували. А виявилося, що захоплюють. І потім мені говорили, що він дуже лаявся, питав, хто злив. Хоча, до вечора все і так було ясно. Але я про це знав раніше інших».
Ігор Рець не був двома шість років. Сумує за Луганськом, втім, ключі від дому не зберігає — віддав їх матері. Пояснює, чому не сакралізує та не шукає символів.
«Я для себе це не поховав. Мені не потрібні якісь символи, щоб все це оплакувати. Мені, звичайно, дуже важко, що я шість років не був удома. З кожним роком це все більше тисне. Є кризи, коли людина усвідомлює, що він досяг певного віку і це — певна межа і йому від цього важко. Також і тут — маленькі переселенські кризи. З кожним роком все важче, особливо, коли це число стає круглим: три роки, п’ять років. Коли було шість років — я з якісь смиренням це сприйняв, але мені б хотілося, щоб ця історія мала подальший розвиток. Вона не закінчена для мене».
За шість років у Києві Ігор змінив кілька робіт, нині працює випусковим редактором та оглядачем інтернет-видання «Сегодня». За цей час у нього вибудувалася своя філософія щодо минулого та сьогодення:
«Велику частину часу, що я тут знаходився, у мене з такого дискомфортного, було відчуття сну з відкритими дверима. Немає відчуття якогось безпечного місця. Це було пов’язано з тим, що як і багатьом людям доводилося переселенствувати, це було пов’язано з непорядними орендодавцями, відносини з ними. Буває упереджене ставлення. Через це немає відчуття будинку, немає відчуття спокою і Київ довгий час був чужим містом. Але, через деякий час, мені приснився сон, що я повернувся додому. Я спочатку зрадів, але тут же зрозумів, що там (у Києві — ред.) залишилися друзі, знайомі. За ці шість років багато чим довелося обрости у Києві: знайомствами, цінними людьми, з якими буде відчуватися розлука, якщо повернути все назад. Якби через рік, як це все сталося, мені сказали: «Хочеш змахнути чарівною паличкою, і щоб все повернулося назад станом на 2013-й?» Я б ще хотів. Зараз я б на таке не пішов — тому що вже величезний пласт життя, пов’язаний з Києвом».
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
