Я думала, ми обов’язково повернемось, але понад шість років я не була у тій будівлі — журналістка із Донецька

• Анастасія Галасюк — переселенка із Донецька, ведуча «Класного радіо» та новинарка UA: Донбас, співпрацює з Громадським радіо.
• На «Класному радіо» працює із 19 років — починала у донецькій редакції.
• Після того, як бойовики захопили місто, Анастасії запропонували переїхати до Костянтинівки й продовжити роботу у місцевій редакції — доки українські військові не звільнять місто. Уже шість років Анастасія живе у Костянтинівці.

***

«Чесно кажучи, коли був Майдан у Києві, я тоді була, звичайно, «за». Іноді могла посперечатися зі своїми друзями, які були проти цього. Але мене це сильно не стосувалося і я сильно не сперечалася із ними. А ось коли розпочалися перші Майдани у Донецьку, ось тоді, пам’ятаю, що я точно збиралася на Майдан, але захворіла й увечері погано себе почувала. На ранок, коли я прокинулася, дізналася, що там вбили Дмитра Чернявського і це був дійсно стрес. Відтоді я зрозуміла, що у нас почнеться війна».

На роботі її почали називати «бендерівочкою» через неприховану проукраїнську позицію. Хоча, Анастасія всього лише пояснювала своєму оточенню, що зазіхання на українську закінчиться кровопролиттям. Однодумців у неї було небагато — одна колега з роботи.

«У нас були збори Майдану і ми з нею збиралися туди поїхати, але у мене була вечірня зміна на роботі і я не змогла до них приєднатися, а от їм тоді дісталося «нормально» – прихильники «руського миру» їм авто побили, їхали вони звідти дуже швидко. Жорстокий був збір».

До війни донецька редакція «Класного радіо» була у будівлі Донецької обласної телерадіокомпанії. Одного дня невідомі під’їхали до телецентру та обстріляли будинок. Анастасія згадує: поранених не було, тому люди у будівлі не надали цій події великого значення.

«А потім у травні, у 20-х числах я на вихідні поїхала до батьків у Горлівку. У понеділок я мала повернутися – 26 чи 27 день народження двох наших колег. Ми планували, як будемо їх відзначати. Я поралась у батьків вдома і мені зателефонувала колега і каже: «Увімкни телевізор!» Я вмикаю і бачу, що там проходить мітинг за «руський мир» і вони кричать: «А чого ми тут мітингуємо? Зараз підемо захоплювати будівлю телецентру».

27 травня 2014 року бойовики захопили територію телецентру у Донецьку. Їх було близько двохсот людей.

Люди в камуфляжі повідомили працівникам ОДТРК, що будуть їх так би мовити «охороняти». Водночас вони привели із собою технічного фахівця з російського каналу «Росія 24», який почав перекомутувати обладнання, щоб запустити на частоті Донецької ОДТРК один з російських каналів. Тоді ж бойовики заявили про намір відключити українські канали.
Пізніше з’явилася інформація про те, що на територію завезли зброю. Колектив радіо, де працювала Анастасія Галасюк, ухвалив рішення виходити у понеділок на роботу, щоб, хоч побачити, що там відбувається на власні очі:

«У понеділок вранці ми приїхали. Там вже був блокпост. На ньому, мабуть, хтось із сепарів був. Запитували, хто ми, що ми, чого сюди прийшли. Брали наші посвідчення. Вони не диктували політику партії, скажімо так, не казали, що нам потрібно робити. І, пам’ятаю, ми тоді прийшли на роботу (а я ще музичним редактором була). Мені тоді керівництво наказало виставити музику — ми тоді не виходили в ефір — сказали виставити музику, щоб там було на два-три дні».

Три дні редакція не працювала. Потім Анастасія знову сформувала плейлист на кілька днів. Тим часом Донецьк завмер в очікуванні президентських виборів. Здавалося, що після них — все налагодиться, і, зокрема «Класне радіо» знову вийде в ефір.

«Ми забрали все, що змогли: кілька ноутбуків, але більшість апаратури, мабуть, все-таки залишилася. Ми винесли, що не було б помітно, коли проходили через блокпост. Я навіть не забирала свої особисті речі, чашку, чоботи — у мене їх було кілька пар. Я думала, що ми обов’язково повернемось, але більш як шість років я не було у тій будівлі».

Керівництво радіостанції вирішило тимчасово зупинити виробництво, доки українська влада не поверне контроль над містом. Анастасія поїхала у Горлівку до батьків. Це місто також захопили бойовики, окупованим воно залишається і донині.
У Донецьку Анастасія має свою квартиру, але саме у той неспокійний період захотіла побути із батьками.

«Потім вже травень, червень. Ніщо не повертається. Ситуація напружена. Всі чекають на війну чи не чекають на війну. Кожного дня якісь плітки, що ось сьогодні точно будуть обстріли. потім я отримала пропозицію від своєї подруги — директорки Класного радіо у Костянтинівці. Вона сказала: «Приїзди, тимчасово у нас попрацюєш». Ну ось і попрацювала тимчасово».

У Горлівці Анастасія Галасюк зустріла колишніх однокласників, друзів, яких не бачила багато років. Через невизначеність ситуації підприємства, на яких більшість із них працювали, зупинили діяльність. Тож вони вирішили перечекати цей період вдома у батьків.
У вільний час (а його було вдосталь) Анастасія та її приятелі зустрічались, говорили на політичні теми — їх було важко оминути. Каже, у компанії вона була єдина, хто підтримував територіальну цілісність України. Решта — бачили себе у Росії. Суперечки були, але до погроз не доходило. Доки у магазині Настя не заговорила українською.

«Я не розуміла — як люди жили 24 роки в Україні й тут бац — за один тиждень вони вирішили жити в Росії. Я просила пояснити, що у них у голові, але ж це мої друзі. Ми постійно сперечалися, але вони мені, звичайно, не погрожували. Я спеціально спілкувалася у їхній компанії українською. Якось ми із моїм другом зайшли до магазину у Горлівці. Я спитала щось українською. І пам’ятаю, як на мене подивилися продавчиня…Якісь чоловіки були у магазині й вони дуже грубо так: «Ти чьо?» Мій друг сказав, що я прикалуюся. Я тоді не розуміла наскільки все серйозно. І що за мову можуть вбити».

У день так званого «референдуму» Анастасія була у Горлівці. Подзвонив знайомий, сказав, що у Донецьку багато людей на виборчих дільницях, що вони залюбки голосують. Анастасія сказала, що не хоче про це говорити та вирішила разом із другом пройтися центром Горлівки.

«А там народні гуляння — як на день міста. Всі святкують, веселяться. і тоді друг мені каже: «Бачиш, які всі радісні, які всі щасливі. Завтра Володька Путін прийде і всіх нас врятує і бачили ми ту Україну». Я просто дивилася на них і думала: і ви зараз радієте тому, що буде дійсно війна».

Навесні 2015 року Анастасія Галасюк востаннє була вдома. Каже: не їздить відтоді, як пішла працювати на Суспільне.

«Але так, щоб я збирала речі, щось планувала, що я поїду надовго — такого не було. Тому що я не очікувала, що я не повернуся у свою квартиру. Я думала, що я ненадовго виїхала і все».

Згадує Анастасія і свої враження від Донецька, у якому вона не була кілька місяців.

«Я помітила, що Донецьк — він вже не той Донецьк. Він став більше схожим на село. Він сірий, у ньому немає життя, яке було. Люди, яких я зустрічала на вулиці, як на мене, були похмурі. Це були переважно люди похилого віку. Донецьк перестав бути схожим на себе, тому що немає молоді, яка раніше виходила на бульвар Пушкіна або до парку».

«І в Горлівці те саме було. Коли я приїжджала туди, то не бачила після 16.00 людей. Ми колись з мамою затрималися у бабусі й поверталися десь о 16.00-17.00 і ми були шоковані, що ми йдемо взагалі самі».

Анастасія досі зберігає ключі від донецької квартири. Каже, була би дуже щаслива, якби місто звільнили. А ще — дуже хоче, щоб додому повернулися і її батьки, які так само кілька років живуть в орендованій квартирі.

«Так, я зберігаю ключі й від горлівської квартири, і від донецької. коли я на них натраплю, мені сумно стає. Перший час, коли я щойно переїхала до Костянтинівки, коли я почала винаймати квартиру — це був жах — я мріяла повернутися до своєї квартири, тому що ми там зробили ремонт у 2013 році. Рік-півроку я була шокована — я дуже хотіла до себе додому. За Донецьком я сильно не сумувала, а от за квартирою своєю, звісно, сумувала».

За роки збройного конфлікту мало хто з оточення радіоведучої змінив свою точку зору. Анастасія пояснює це неспроможністю людей визнавати свої помилки. Але дві її подруги все-таки дуже швидко зробили певні висновки і не піддалися впливу російської пропаганди. Анастасія розповідає історію однієї з них.

«Коли почалися обстріли, вона з маленькою дитиною виїхала на Західну Україну. Там їй допомагали — знайшли притулок. І коли вона вже їхала додому, вона загубила свій гаманець, а там у неї були й гроші, і банківські картки. А у неї потяг за дві години.
Люди знайшли її гаманець, з’ясували її дані. За сорок хвилин приїхали, щоб віддати їй перед відправленням потягом її гаманець та ще грошей її туди поклали, коли дізналися, що вона із Донецька. Тож після цих «канікул» на Закарпатті вона змінила свою думку».