Я ключі не викладав із сумки, тому що очікував, що будь-якої миті поїду додому — переселенець з Луганська

• Олексій Фалін — луганчанин, блогер, журналіст телеканалу “Україна”.
• Коли у Луганську почались бойові дії, Олексій працював редактором на Луганській обласній державній телерадіокомпанії.
• Каже, підтримав Євромайдан як громадянин, але не мав можливості повною мірою висвітлювати його як журналіст через редакційну політику телеканалу.
• Вихід Олексій знайшов у блогерстві — ходив на події Євромайдану та писав свої думки у блозі.
• У 2014 році — через бойові дії переїхав до Києва та влаштувався на канал “Україна”.

«Відверто ніхто не погрожував на той момент. Були непорозуміння із керівництвом щодо того, як і що висвітлювати, тому що я з колегами підтримував Євромайдан і ми вимагали, щоб ми висвітлювали позицію Євромайдану. Наш головний редактор і дехто з інших колег підтримували Антимайдан. Відповідно, вони вимагали, щоб ми висвітлювали іншу позицію. За можливості, принаймні у новинах, де я працював, ми намагалися дійти якоїсь згоди. Часто це не виходило. У цьому, звісно, є і моя провина. Але щось вдавалося «вибити».

Утім, із початку березня 2014 року, коли розпочалася так звана “Русская весна” Олексій та інші журналісти відчули небезпеку. Працювати на мітингах ставало дедалі важче. Учасники мітингів жваво цікавилися, яке ЗМІ людина представляє. З недовірою ставилися до кореспондентів центральних українських телеканалів.
Сам Олексій стверджує: на ці акції спеціально звозили неадекватних людей, які нападали на журналістів. Після одного із таких нападів, до знімальних груп почали приставляти міліціонерів.

«Пам’ятаю один мітинг, на який мені видали у супровід двох міліціонерів у повному екіпіруванні. Дійсно, якби їх не було…Вони не те щоб захищали — вони стримували агресію натовпу, тому що у людей в голові була вавка, вони ні на що не звертали увагу. Вони думали, що є їхня позиція і неправильна, яку потрібно знищити. У такому контексті було важко працювати, навіть прийти й спитати їх: “За що ви тут стоїте?”, без контексту, коли дійсно хочеш розібратися, адже люди вийшли, людей багато. Ти їх питаєш, а у них агресія, вони починають кидатися, звинувачувати у продажності — усіляке було».

Олексій згадує: із початком мітингів Луганськ змінився. Зазвичай це було спокійне навіть аморфне місто. Але тоді люди почали приходити на акції навіть без вказівок “з гори”. Зокрема, шостого березня 2014 року до будівлі облуправління СБУ прийшли близько тисячі людей.

«Ми тоді натякали, що ми не хочемо війни, і що хай один карлик із сусідньої держави забирає свої війська із Криму і йде у піші еротичні мандри. Для Луганська тисяча людей, які виходять на непроплачений мітинг, непримусовий мітинг — це багато».

Через те, що Олексій підтримував “Євромайдан” керівництво телеканалу поступово усунуло його від висвітлення цих революційних подій. Тоді він почав ходити на деякі заходи як блогер.

«Але там краще було не світити, що ти взагалі маєш якийсь стосунок до медіа, тому що моїм колегам, які представлялися журналістами, погрожували вбивством, погрожували розбити їм техніку. Мені у цьому плані було трохи легше — я не афішував, але, як то кажуть, тихо-мовчки робив свою роботу».

Кілька разів Олексій просився на фронт — хотів висвітлювати, як воює українська армія та добровольці. Натомість головний редактор сказав, що знімальна група вже їздила до так званих ополченців та показала, як вони живуть на фронті та готуються до боїв.

«Я казав: “Давайте, з’їздимо і те ж саме знімемо про ЗСУ”, яке на той момент стояло у Щасті. Казав, давайте з’їжджу, поговорю з ними — людям теж буде це цікаво. на що мені головний редактор відповідав: “Я ж не можу ризикувати твоїм життям. Не дай Боже, там щось трапиться і ти загинеш!”.  Відправляти групу до бойовиків, яких понабирали незрозуміло яких — наркоманів, алкашів і ще когось — можна, а коли людина проситься і каже: “Давай, поїду туди” – ні. Такі діалоги із головним редактором у мене пару разів були. Завершилися вони нічим».

У травні 2014-го на територію телерадіокомпанії, де працював Олексій, прийшли озброєні люди. Прийшли й залишилися, доки підприємство остаточно не припинило роботу. Зокрема, озброєні люди зайняли приміщення прохідної, їдальні, чергували у переході між двома корпусами. Логічно, що у співробітників підприємства виникли запитання: хто ці люди, та що вони роблять на телерадіокомпанії.

«І нам на них дали адекватну відповідь: сказали, що ця банда — одна з найбільш адекватних і вона захищає нас від менш адекватних, тому нам доведеться їх або терпіти — або припинити свою роботу».

Олексій говорить — таке пояснення можна прийняти за правдиве.

«Будівлю СБУ захопили кілька різних банд. Різні поверхи контролювалися різними бандами — до того, як пришли російські найманці й “зачистили” все під одну людину, підпорядкували. Там були різні банди, вони підкорювались якимось своїм начальникам, наказам і контролювати їх було дуже проблемно на той момент — не було єдиного центру керування».

Примітно те, що до цього на території телерадіокомпанії чергували українські правоохоронці — нібито для того, щоб підприємство не захопили. Утім, перед тим, як на ЛОДТРК з’явилися бойовики, українці правоохоронці, пішли звідти.

Робота ж Олексія на Луганській обласній телерадіокомпанії завершилася того самого дня, коли бойовики закрили підприємство. Сталося це у перших числах липня.
Протягом двадцяти хвилин співробітників, які на той момент були на роботі, взяли у заручники.

«П’ятниця. По суті — останній робочий день. Приходить інформація, що на східних кварталах Луганська відключили світло — я там жив. А у мене у суботу — потяг і відрядження до Одеси. Два місяці я готувався до цього відрядження — довго “вибивав” можливість поїхати познімати — проплатили квитки, домовилися про житло, зйомки. Тільки но почав збирати речі, на телекомпанію в’їжджає бусік, звідти вистрибують озброєні люди й розбіглись по телекомпанії, один залишився чергувати у дворі.
Зібрав речі, спокійно виходжу. Цей озброєний наркоман (підозрюю, що це був дядько під кайфом), наставляє на мене автомата і каже: “Куди?” Я кажу: “Додому”. Він: “Ні, ніхто нікуди не йде”. Я кажу: “Чого це?” Вік каже: “Будемо з’ясовувати з вашим керівництвом, а ви поки сидите тут”. Я спитав, чи довго мені сидіти. А він: “Поки ваше керівництво не домовиться із нашим керівництвом”. По суті, нас взяли у заручники. Я перепитав, чи довго мені сидіти, на що він пересмикнув автомат і сказав: “Хлопчик… – це вже читалося у його погляді — хлопчик, чи ти тут найрозумніший? Бо зараз шмальну”.
У підсумку мені довелося передзвонити у редакцію, сидіти. Я у віконце спостерігав, як цей тип потім бігав і серед ялинок вицілював снайперів на житлових будинках».

Через двадцять хвилин на телерадіокомпанію приїхало керівництво. Співробітникам дали менше ніж пів години, щоб зібрати речі і покинути територію.

«Всіх працівників телекомпанії зібрали у дворі. Як виявилось, у п’ятницю увечері було доволі багато народу — до 50-70 людей. Але багато хто вже пішов додому. Ми з цими сумками, пакованими, я забрав свій ноутбук, речі ще двох колег, яких на роботі не було. По суті, нас усіх виштовхали».

Олексій говорить: багато моментів із часом втратили яскравість або взагалі стерлися з пам’яті. Втім, деякі деталі закарбувалися назавжди.

«Того дня я йшов додому пішки — близько семи кілометрів. Думаю, дай прогуляюся — теплі дні були. Я йшов і центральною вулицею ганяли КамАЗи з гарматами причепленими. Колонами — по дві-три машини. Я, щоправда, не зрозумів: то одна й та сама колона так їздила. Скоріш за все, дві чи три, тому що була різна кількість машин. 

Ще зустрівся з колегою і ми пішли до моєї сестри у гості. Йшли, а із подвір’я, де будинок сестри, зенітка гатила у небо. Я дивився на це і думав: “А якщо там дійсно літак? А якщо він зараз зайде і завдасть удару у відповідь? Він же увесь цей будинок зрівняє із землею”. Але все це було якось так відсторонено…Я дивився на це і думав, але все одно йшов і не зупинявся. А з іншого боку міста доносилося відлуння “Градів”, скоріш за все».

Наступного дня, у суботу, Олексій, як і планував, поїхав у відрядження. Яке триває і донині.

«Я виїхав на три дні у відрядження — ми там попрацювали. Зателефонували керівництву, спитали, що робити: повертатись чи ні. “Телекомпанія захоплена. Невідомо,  будемо працювати чи ні. Можете поки що не приїжджати”. Ми з колегою оператором здали квитки, приїхали у Київ. На цьому моя Луганська епопея закінчилася. Щоправда, звільнитися з телекомпанії я зміг лише у грудні і мені віддали трудову».

Ключі від свого дому Олексій зберігає і зараз. Крім того, у Фейсбуку він оголосив флешмоб серед переселенців — закликав їх публікувати фото ключів від своїх покинутих домівок.

«Я ці ключі не викладав із сумки, тому що очікував, що будь-якої миті я поїду додому. Не дай Боже, я їх загублю, не зможу потрапити — доведеться здіймати кіпіш, бігати містом, збирати ключі у родичів. А потім минув якийсь час і я ці ключі кудись закинув і тривалий час не згадував. Якось прибирався вдома і вони трапились мені на очі. Я подивився, сфотографував, написав пост — спогад, який на той момент на мене нахлинув.
Я знаю, що у багатьох людей є теж якісь свої асоціації, є свої спогади, але люди це бережуть у собі, десь глибоко ховають і це змушує їх страждати. Може, вони навіть цього не усвідомлюють, але є у них трохи страждань. Я закликав їх поділитися — коли діляться своєю бідою, стає легше».

Якщо раніше Олексій зберігав ключі, бо чекав повернення додому, то за шість років війни, його плани дещо змінилися.

«Я не викидаю. Я чекаю, коли до Луганська повернеться Україна, в’їдуть українські танки. Я зможу приїхати у своє місто, продати квартиру, забрати кішку, поїхати звідти і більше не повертатися».

За шість років війни частина переселенців міцно вкорінилися у нових містах, продали житло на окупованих територіях, загубили чи викинули ключі від колишніх квартир. Дехто не вважає за потрібне згадувати те, що сталося, бо зараз ці люди щасливі.
Олексій перебирає зв’язку ключів — його квартира, батьківський дім, робота — він ніби вже чітко вирішив, що до Луганська ніколи не повернеться. Водночас, пояснює, що важливо згадувати та нагадувати, чому півтора мільйона українців були змушені покинути свої будинки.

«Про це треба говорити щодня. І через шість років, через десять і через двадцять років, аби більше така ситуація не повторювалась, аби звернути увагу на проблеми переселенців, аби звернути увагу взагалі на проблеми у суспільстві. Тому що ключі — це просто ключі. Вони, по суті, вже нічого не значать, але вони дають гарний привід пригадати, що і як відбувалося, що стало причиною і вже осмислити, чи можна було щось змінити. Зараз я дивлюся на багато з тих подій, що відбуваються в Україні і порівнюю із тим, що відбувалося у 2013-2014 роках у Луганську і мене лякають паралелі, які я проводжу. Проблема у тому, що багато моїх друзів, знайомих, які пережили те ж саме, у них такі самі асоціації, такі самі погляди, так самі страхи».