Я 6 років не поверталася додому, і злякалася, коли зрозуміла, що не пам’ятаю код домофону — Валерія Вершиніна

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія переселенки із Донецька Валерії Вершиніної

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Валерія Вершиніна

Я 6 років не поверталася додому, і злякалася, коли зрозуміла, що не пам’ятаю код домофону — Валерія Вершиніна
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-06-30_vershinina.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-kliuchi-2020-06-30_vershinina.mp3
Я 6 років не поверталася додому, і злякалася, коли зрозуміла, що не пам’ятаю код домофону — Валерія Вершиніна
0:00
/
0:00

Валерія Вершиніна — у 2013 році жила у Донецьку, працювала юристкою, помічницею адвоката.

Разом з чоловіком планували розвивати свою СТО.

Валерія збиралася складати адвокатський іспит і займатися адвокатською практикою.

У 2011 у подружжя народилася дитина. Тож зайняття адвокатурою перенеслося на невизначений термін.

Родина зробила ремонт у квартирі і планувала купівлю дачі.

За рік, каже Валерія, все мало б запрацювати і вони переїхали б у власний будинок:

«Потім все почало змінюватися. Коли я побачила, що на Майдані побили студентів, було відчуття, що насувається щось інше, але розуміння, що саме, не було. Спочатку ми збирали якісь ліки, передавали, а потім моя подруга почала виходити на Майдан у Донецьку. Я пам’ятаю перший день, коли мій чоловік попросив мене зняти з куртки жовто-блакитну стрічку, бо він почав боятися за те, що я їжджу з нею на роботу. Та стрічка була на тій куртці, здається, з дня її купівлі. Тобто, ніколи вона не була проблемою і ось — стала»

Донеччани почали виходити на мітинги, щоб донести свою позицію та підтримати Євромайдан у Києві. Валерія говорить: була віра, що міліція схаменеться і наведе лад у місті, бо з часом виходити на мирні мітинги стало небезпечно:

«Після одного з мітингів зашивала вдома другові голову. Руки тремтіли. Взагалі б не повірила, що таке може бути. У якийсь момент виникло таке відчуття, що все — треба виїжджати, або зараз, або ж потім вже не виїдемо. Я не знаю чому, але тоді я думала, що ось-ось і пастка закриється і виїхати буде неможливо».

21 травня разом із чоловіком Валерія Вершиніна виїхала на підконтрольну територію. Чоловікові Валерії було дуже зле. Після однієї з сутичок у нього почалися проблеми зі здоров’ям – він потребував лікування. У столиці його поклали на операцію, а Валерія із дитиною зупинилися у поселенні для біженців — так на початку збройного конфлікту називали вимушених переселенців. Валерія згадує: тоді ще не усвідомлювала свій новий статус і думала, що за тиждень-другий ситуація у Донецьку налагодиться. Але минув місяць. Щоб якось прожити у Києві, Валерія влаштувалася на роботу.

«Чоловікові зробили три операції. Він почав ходити, теж влаштувався на роботу. Минав час, змінювалося ставлення до цієї ситуації. Прийшло розуміння, що це спринт, це — марафон, що треба вижити не просто у сенсі вижити, а треба вижити, ставати на ноги, треба побудувати своє життя тут, тому що фактично це вже і є нове життя моєї дитини, вона вже не пам’ятає Донецька, вона вже не пам’ятає нашої квартири».

Валерія пояснює — тоді у травні 2 014-го — їхній від’їзд не був спонтанним. Речі вона зібрала за три дні до того, як вирішили їхати:

«До мене приїхав знайомий. Він насправді не поділяв наші погляди на майбутнє України, він підтримував, скажімо так, те, що сталося. Він тоді приїхав до мене у гості і сказав: «Вам краще їхати». Я спитала: «Чому?» Він показав мені роздруківку. Там були мої дані, мого чоловіка, там була наша машина. Причому машина стара, яку ми продали за місяць до того, і нова, яку ми взяли, але ще офіційно не оформили. Він сказав: «Вам краще виїжджати». У той день ми перебралися на іншу квартиру і я думала, як би виїхати, у який день краще виїхати».

Валерія міркувала: безпечніше їхати у день якоїсь гучної події, коли на подорожувальників не сильно звертатимуть увагу, а на блок-пост не надто ретельно перевірятимуть документи:

«За день до того як ми виїхали, був якийсь бій, великий обстріл під водосховищем. Увечері був бій, а о 5-й ранку ми прокинулися і поїхали. Ми зібрали машину ще за три дні до того. Зранку, коли ми виїжджали, ми винесли якісь дрібниці і дитину. І ми виїжджали двома машинами – ми і ще одні наші знайомі. Вони боялися їхати самі, бо у них була дорожча машина і вони боялися, що їх застрелять, щоб забрати автівку. І знову ж таки – їхня ідея, їхня стратегія втечі була у тому, що якщо їхатиме кілька машин, то, можливо, їх не чіпатимуть. Ми виїхали. Перший раз нас, здається, зупинили десь під Запоріжжям. Я не пам’ятаю, де саме це було. На сепарському блокпості нас не чіпали. Там, де стояли наші хлопці, вони запитали як ми, куди їдемо, побачили, що у машині дитина і запитали, чи потрібна нам допомога. Усе. І далі ми їхали до Києва не зупиняючись».

21 травня 2014 року у Донецьку не було інтенсивних обстрілів, аж таких, щоб не працювали лікарні або були переповнені. Тож, не одразу можна зрозуміти, чому Валерія із чоловіком поїхала на операцію до столиці.

«Після мирної ходи чимало людей, таких, як мій чоловік, були побиті. І були люди, наші знайомі, які раніше за нас звернулися до лікарні, розповіли про обставини, за яких їх побили, і на наступний день до них приходили невідомі люди, їх розшукували. Тому ми чітко усвідомлювали, що було би непогано, якби обставини його травми не були загальновідомі. На той момент — поки ми були там — ми вважали, що так було би безпечніше. За якийсь час мій чоловік звернувся до лікаря, він сказав, що отримав травму, граючись у футбол і йому навіть надали медичну допомогу, але його стан здоров’я погіршився і йому потрібно було робити операцію. І ми вже так вирішили, що треба спочатку виїхати, а потім вирішувати цю проблему».

Валерія не виключає, що її чоловіка вдало прооперували б і у Донецьку, але тоді вся родина місяці зо два не змогла б виїхати з міста — доки тривала б реабілітація.

«У мене у той момент було відчуття катастрофи, яка насувається, було відчуття, що ось-ось і буде зовсім погано. Одній моїй знайомій снаряд влучив у балкон. Мій рідний дядько загинув. Потім вже відбулося багато чого, але у той момент у травні, коли ми виїжджали, ще таких обстрілів не було, ще не було настільки небезпечно. Це було відчуття невідворотності, що воно згодом так настане і бажання виїхати, вивезти дитину поки це ще безпечно».

Минуло кілька місяців і Валерія зрозуміла, що поїхати додому за теплими речами вона не може, а знайомі не можуть їй їх передати, бо «Нова пошта» не працює. Згадує, як допомогли із речами волонтери на Фролівській 9\11.

«Уже були перші числа вересня. Я приїжджала на Фролівську, допомагала сортувати речі і Оксана знала, що я — переселенка. Я пам’ятаю, як вона винесла мені дитячий комбінезон, якісь ще речі на мою дочку, на Мирославу і каже: «Бери!» А мені так ніяково було. Я кажу: «Та ну що… Ми зараз заробимо, станемо на ноги, все буде нормально». А вона каже: «Бери, вже осінь. Ти чим думаєш?»

Туди можна було приїхати не тільки по допомогу. Туди можна було приїхати волонтером, попрацювати і не відчувати сорому за те, що тобі потрібна допомога. Бо, знаєте, можливість зберегти гідність дуже важлива. І у перші дні після початку конфлікту це було дуже важливим — не бути у позиції людини, яка просить, а також робити те, що у твоїх силах для того, щоб був якийсь баланс».

Два роки тому подружжя купило будиночок у селі Черкаської області. Валерія каже, це — для її матері, щоб вона не поверталася на окуповані території та й для того, щоб самим мати хоч якесь житло на підконтрольній Україні території:

«Був дуже сильний страх, що, якщо зі мною не дай боже щось станеться, або з чоловіком щось станеться, то не буде кому потурбуватися про те, щоб моїй дитині, чи моїй мамі ніколи не довелося повернутися на окуповані території. І ми шукали будиночок, ми хотіли мати щось своє, щоб не боятися, що нас попросять звільнити орендоване».

Валерія зауважує: єдине, що відрізняє її від місцевих жителів те, що вони можуть отримати будь-яку послугу лише за фактом того, що вони там прописані і у них не вимагатимуть жодних додаткових документів.

«А для нас це завжди історія про те, що «Надайте довідку, що ви ВПО», обов’язково відкрийте рахунок в Ощадбанку, обов’язково треба отримати цю картку Ощадбанку. І нашою сімейною політикою, як уникати цієї дискримінації, як зробити так, щоб воно постійно не боліло, стало те, що ми намагаємося якомога менше перетинатися із державними сервісами, намагаємося якомога менше користуватися тим послугами, де буде потреба засвідчувати, що ти —переселенець.

Я зберігаю двоє ключів. У мене досі є ключі від квартири, де я жила, і від квартири моїх батьків. Мій батько помер за рік до всіх цих подій. Але я звикла носити у сумці всі ці ключі і ось нещодавно я подумала, що у мене є ключі, «таблетка» від домофона, але я забула код. Якщо я підійду до домофона без цієї «таблетки», я не пам’ятаю, як ввести той код. І, ви знаєте, це була така лякаюча думка. Я шість років не поверталася додому, але злякалася, коли зрозуміла, що не пам’ятаю код домофону».

Нині Валерія Вершиніна орендує квартиру у Броварах, працює менеджеркою проєктів Благодійного фонду «Стабілізейшн суппорт сервісез» у Києві, консультує переселенців з різноманітних юридичних питань.

Час від часу Валерія міркує щодо можливого повернення до Донецька.

«Я досить часто говорю, що я не повернуся до Донецька жити, бо якщо кобила померла — злізай. Якби там не було, ми шість років живемо тут, шість років будуємо щось тут. Я мрію, що колись моя дитина буде жити у власному житлі тут, у Броварах, а не так як ми в орендованому. І для мене бажання повернутися ближче до бажання попрощатися. Це ближче до бажання побачити могилу батька, це ближче до бажання попрощатися з тим життям, з тими друзями, з усім тим, що через окупацію стало минулим. Але я з тих людей, які, мабуть, не готові привезти свою дитину назад без дуже-дуже сильних гарантій того, що там буде незалежна Україна, що там буде все так, як тут.

Для мене до війни українська мова і українська незалежність не мали такого значення. Окупація просто проявила те, що важливо, те, про що ми не звикли думати. Вона показала наскільки життя в Україні важливе, наскільки важливо боротися за Україну. Вона показала, яку жахливу ціну можна заплатити, якщо цього не робити. і тому — так — ключі від моєї квартири вони дуже важливі — вони нагадують, за що ми боремося, вони нагадують, для чого ми живемо. І це вже не про те, щоб повернутися і жити у своїй квартирі чи спати на своєму дивані. Це про те, щоб усі зусилля і усі життя, покладені заради повернення цієї землі, не були марними».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у нагоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського Радіо:

👉 якщо у вас Android

👉 якщо у вас iOS