Я вже забуваю, як виглядають меблі, які залишилися вдома, забуваю назви вулиць — луганчанин Денис Денищенко

Денис Денищенко — луганчанин, переселенець. На момент 2013-2014 років займався бізнесом. Каже, що був бізнесменом середньої ланки. Безкоштовно випускав газету «Трибун», накладом у 10 тисяч екземплярів. Зокрема, там були передруки матеріалів центральних видань про корупцію у вищих органах влади. Також вісім років Денис влаштовував спортивний фестиваль.

Про опонентів із «Луганської гвардії» — формування, яке утворилося на противагу Євромайдану у Луганську — Денис говорить дуже критично.

«Це були люди з ПСПУ Наталі Вітренко. Насправді ж просто маргінали. Вони ні на що не впливали».

Водночас за словами Дениса, у Луганську мітинги обох сторін проходили доволі спокійно. Бійок між представниками таборів не було. Максимум — словесні перепалки та штовханина. Але ситуація змінилася у січні, коли були перші загиблі на Майдані.

«Вже почалися певні провокації, почали «заряджати» людей. «Луганська гвардія» стала більш-менш потужною, коли їх почали підтримувати місцеві «регіонали». Вони профінансували їм намет, у них з’явилося силове крило. І ось вони поставили намет на луганському Майдані і сказали, що будуть бити тих, хто буде сюди виходити».

Денис зауважує: Євромайдан у Луганську складався з двох частин. Політичний Майдан проходив переважно у вихідні, його організовували місцеві політичні сили, які підтримували Євромайдан у Києві. Окремо виходив громадський сектор — жителі міста, які підтримували Євромайдан, але не хотіли, щоб їх ототожнювали з будь-якими політичними силами. Вони збиралися у будні по вечорах біля пам’ятника Тарасові Шевченку.

«Я свідомо зайняв іншу позицію. Я належав до іншого крила людей, які не виступали на політичній сцені. У нас була група хлопців, зокрема, з Дорожнього контролю, які займалися певними безпековими питаннями. Принаймні намагалися ними займатися, тому були трохи у тіні».

9 березня 2014 року супротивники Євромайдану напали на людей, які прийшли у центр Луганська, до пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб відзначити День народження Кобзаря. Тоді було страшно, згадує Денис. Але луганський Євромайдан не здавався. Потім вони провели акцію біля будівлі СБУ.

«Я зробив офіційну заяву у поліцію. Того дня ми зібрали до трьохсот людей. Тоді я і почав виступати. Скажу відверто, побоялися тоді багато людей підписувати цю заяву у поліцію. Отже, я почав потроху виступати, висловлювати певну політичну позицію».

Небезпеку Денис відчув вже після того, як дехто з його знайомих пройшов полон, а на їхні мітинги почали приходити агресивно налаштовані люди.

«Незрозумілі для нас ці люди. Їх привезли з копанок, з Брянки. Прості, в основному, хлопці, з бідних родин. Вони не розуміли навіть, для чого ми стоїмо там. Їх налаштували проти нас. Але звісно, вже був певний страх».

А ось безпосередню небезпеку для себе Денис Денищенко відчув на заході, який влаштував у Луганську Анатолій Гриценко. Зустріч проходила у готелі «Дружба».

«Цього дня, ці товариші (люди, які зайняли захоплену будівлю СБУ — ред.) і пан Гриценко утік, саме утік. А ми виїхали. Проїжджали повз СБУ, бачили, як ці люди йдуть вже зі зброєю. До цього вони потроху виходили з-за цих барикад, але виходили без зброї, з палками. Але таких протистоянь жорстких ще не було. А ось, коли вони вийшли зі зброєю і пішли містом захоплювати МВС, штурмувати його, то я вже зрозумів, що це реальна небезпека, у широкому масштабі. До цього були більш-менш поодинокі випадки, коли когось викрадали. Це було страшно, важко, але ситуація здавалася більш-менш контрольованою».

Луганський Автомайдан, до якого входив і Денис Денищенко, одним із перших почав допомагати з охороною десантникам, які згодом обороняли та Луганський аеропорт. На своїх авто вони їздили на військові бази, брали їжу і привозили військовим. Їхати доводилося полями, бездоріжжям, щоб не потрапити у засідку бойовиків, щоб представники незаконних формувань не затримали їх не своїх блокпостах. Також автомайданівці за можливості повідомляли військових, що відбувається на дорогах біля аеропорту:

«Найнебезпечніші випадки, особисто для мене, були ще коли захопили будівлю СБУ, а разом з тим і станції, «каструлі», які прослуховують телефони. А ми з хлопцями (військовими — ред.) спілкувалися телефоном. Вони вночі мені телефонують: «Денисе, можеш поїхати подивитися, чи поставили там блокпост, чи ні». У мене була думка: якщо їх зараз прослуховують, то можуть приїхати і за мною. Поїхав, подивився. Звісно, зробили блокпост. Попередив хлопців, що робити так не потрібно. Потім привіз Інтеретелеком, щоб у них був інтернет і щоб можна було у месенджерах переписуватися».

13 червня Денис Денищенко на своєму авто покинув Луганськ. У Луганську стало небезпечно, а до Києва прибув товар з Китаю, який треба було розмитнювати. Тож Денис вирішив виїхати тимчасово, щоб розмитнити вантаж. Сподівався, що за два тижні повернеться.

«Взяв дружину, спортивну торбу, кілька речей на зміну. Сіли в авто. Було страшно проїжджати блокпости. Спочатку був блокпост у Щасті, потім — трохи далі».

Нині Денис Денищенко очолює Департамент зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності Луганської обласної державної адміністрації, живе у Сєвєродонецьку. Будинок у Луганську залишився, ключі зберігає.

«Я вже забуваю, як виглядають меблі, речі, які там залишилися. Я вже забуваю назви певних вулиць. Моє місто рідше сниться. Змиряюся з тією думкою, що ми вже втрачаємо ці території, бо вже пішов сьомий рік, тому… Ключі залишилися, але залишилася ще надія. Я роблю те, що залежить від мене, але присутня втома і розуміння, що потрібно робити вже інші речі, щоб повернути ці території».

Восени 2019 року Денис Денищенко разом із тодішнім очільником «UA Донбас» Андрієм Шаповаловим та начальником управління молоді та спорту Луганської обласної державної адміністрації записали відеозвернення, у якому говорили, що на День міста планують прийти у Луганськ. Заява викликала значний резонанс. Хтось підтримав чоловіків, хтось сильно розкритикував. Антон Волохов та Андрій Шаповалов після цього потрапили на сайт «Миротворець» з формулюванням «Свідома участь в інформаційно-пропагандистській спецоперації Росії (країна-агресор) проти України. Маніпуляція суспільно значущою інформацією на користь країни-агресора». Денис не заперечує, що відео було провокативним.

«Це була моя ідея, але ми розуміли, що фізично у Луганськ ми не потрапимо. Скажу більше, я боявся, що вони скажуть: «Так, заходьте». І у них були такі плани. На тій території було кілька груп: одні пропонували нас туди пустити, обійняти, інші пропонували пустити та облити лайном, а куратори з ФСБ пропонували вчинити провокацію, наприклад, підірвати гранату.

Ми ж збиралися дійти до моста у Станиці, зробити певний перфоманс, а потім створити платформу, яка б називалася «Луганська обласна рада». Думали почати дискусії щодо того, як повертати ці території. Дискусія по Криму навіть не підіймається на міжнародних майданчиках. І ми бачили, що дискусія по Луганську та Донецьку на той момент звучала якось так: «Ну, захоплені території, будемо ще 25 років звільняти». А у мене немає 25 років. Розумієте?»