Андрій Куликов: Ми з паном Михайлом знайомі, певно, з часів розбудови Народного Руху України, але, на відміну від мене, Михайло Ратушний ніколи не плекав ілюзій щодо того, що комуністичну або соціалістичну систему можна перебудувати. Як сталося так, що тоді, у досить молодому віці, ви вже були таким антирадянщиком?
Михайло Ратушний: Я мав завжди дуже високі оцінки з марксизму-ленінізму, хотів бути істориком. Я думаю, що тут пощастило з вихованням, плюс мені пощастило зустріти хороших людей у цей переломний час — кінець 80-початок 90х років. Я сам із західної України, в родині були фактично з усіх сторін учасники національно-визвольної боротьби.
Андрій Куликов: Якщо вести мову про політичну побудову чи розбудову в Україні, наскільки ми просунулися вперед, порівняно з кінцем 80-х-початком 90-х? А може і навпаки – трошки відступили назад?
Михайло Ратушний: Коли я був народним депутатом, на зустрічі із виборцями, ще коли була така ностальгія за совєтськими часами, одна жінка каже, що от колись, за радянських часів, було добре. А подруга її каже: «Так, Маріє, в молодості і вода була мокрішою». Ми тоді були молоді, а в молодості є одна якість – вона може, вона хоче і вона не завжди знає, зокрема, загрози.
Андрій Куликов: Ви – відвертий український націоналіст.
Михайло Ратушний: Так, і я вважаю це почесним званням. Я став депутатом-мажоритарником від Конгресу українських націоналістів, є ще й досі така партія. До мене як до депутата приходили листи, і одного разу написала жінка з Донецької чи Луганської області. Вона розповіла, що десь боролася, сиділа в ГУЛАГах, потім їй не дозволили вернутися на західну Україну. Вона каже, що мене судили за український націоналізм, я там відбула, але я кожен ранок слухаю сесію, і чекаю, коли ви запишетеся на слово і скажете з трибуни: «Михайло Ратушний, Конгрес українських націоналістів». Вона писала, що для неї це така гордість і щастя, і не даремно вона відсиділа в ГУЛАГу, адже тепер український націоналізм представлений у парламенті. Я вважаю, що звання українського націоналіста є почесним званням. Націоналізм – це дієвий патріотизм, це любов до свого.
Андрій Куликов: А в чому причина того, що українські націоналісти зазнали величезної поразки на президентських виборах і на парламентських, хоча об’єднувалися, єдиного кандидата виставляли?
Михайло Ратушний: Я не думаю, що зазнали поразки. Якщо подивитися на Революцію Гідності і на ці речі, що почали будуватися після початку російської агресії, гасло «Слава Україні!» відродилося. Як писав Степан Бандера, прийде час, коли один вигукне «Слава Україні!», а мільйони у відповідь – «Героям Слава!». І цінності українського націоналізму, що Росія є споконвічним ворогом України, що російський шовінізм взагалі ставить за мету ліквідацію всього українського, стали не лише політичною програмою однієї парламентської партії, це стало програмою українського суспільства. І лишається так до сьогодні.
Я вважаю, що суспільство все-таки розвивається по спіралі. Треба почитати і Гегеля, і Енгельса, і Маркса – там можна багато цікавих речей знайти. Є певний елемент того маятнику. У певному часі цей маятник був дуже сильно відтягнутий в силу об’єктивних обставин, а зараз коливнуся в інший бік. Мені здається, що максимально точку він вже пройшов, вже починається хід назад. Тобто прагнення до популізму, до якоїсь клоунади в політиці характерно не тільки для України, воно характерно і для інших держав. Давайте позасистемних політиків, адже всі політики брешуть, крадуть, давайте щось інше. Обрали. Зараз, мені здається, і в нас, і в світі починається все-таки повільне повернення до ідеологічних партій і саме до правого націоналістичного спрямування. І це відбудеться і в Україні.
А те, що партії, які в своїй програмі сповідували націоналістичні ідеї і не змогли реалізувати на парламентських виборах… там є багато суб’єктивного фактору, чому вони не повернулися у вищу лігу українського політикуму.
Андрій Куликов: Я нещодавно був на трирічному з’їзді українців Канади, і там вони говорили про багатокультурність. Зрозуміло, що багатокультурність – це давня канадська політика, але ви як український націоналіст припускаєте багатокультурнітсь в Україні?
Михайло Ратушний: Автоматично переносини канадську реальність на Україну неможливо, тому що це держава мігрантів. Ми не є країною мігрантів. Вкраплення не українських елементів відбувалося в результаті голодоморів, окупації, примусової колективізації, заселення. Звичайно, Україна має багатонаціональний склад, і йде певне вимивання, на жаль, в переважній більшості українського етнічного елементу. І одна з проблем, чому в нас то є – і окупація Криму, і Донбасу – ми у всі ці роки не сформували українську політичну націю. Ми педалювали на ці відмінності, а ще й допомагала Росія через телебачення і церкву. Ми і далі лишаємося донецькими, кримськими, харківськими, руськими, але ми не збудували цього політичного українця. І це головне завдання всіх, хто є при владі. Я вважаю, що ця українська домінанта має бути присутня, і процес формування української політичної нації повинен відбуватися трошки по-іншому, ніж в Канаді.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.