250 років свободи слова: шведський досвід від шведського посла

2 грудня 250 років тому шведський король ухвалив закон, що забезпечував свободу слова і свободу доступу до інформації. Це був перший подібний акт в цілому світі. Про цю подію 1766 року і її актуальність — в розмові з Мартіном Хаґстрьомом, Послом Швеції в Україні.

Кирило Лукеренко: 250 років тому у цей день Швеція запропонувала унікальний, перший у світі Акт про свободу поширення інформації. Якими були обставини цієї події? Чому це відбулося у Швеції?

Мартін Хаґстрьом: Дякую, це чудове питання. Перш за все, дозвольте мені сказати, що в певному сенсі для мене це подвійне свято. Тому що зараз я держслужбовець, я дипломат, але раніше, перед тим як стати дипломатом, я був журналістом. І, звичайно, для журналістів це надзвичайно важлива частина законодавства, яка створила атмосферу і обставини для журналістики протягом останніх століть.

Але уже як держслужбовець, я маю сказати, що це насправді формує нас, як держслужбовців. Я думаю, що це допомагає формувати певний різновид культури, в якій працюють держслужбовці у Швеції (і яка існує протягом уже дуже тривалого часу). Ми, як держслужбовці, розуміємо: що би ми не робили, це може бути відкритим, і дуже імовірно, стане відкритим для громадськості. Це дуже сильний стимул для держслужбовців: поводитися як слід, або простіше — не піддаватися корупції. Бачите, ми розуміємо, що будь-яке рішення наступного дня може бути відкритим для мас-медіа.

Звичайно, такий порядок діє у багатьох країнах, але у шведському законодавстві є особливості, що роблять таку відкритість іще більш імовірною. Якщо ми робимо щось, ми завжди думаємо: чи можемо ми це пояснити журналістам — чому ми це зробили?

У нас навіть є таке поняття: «Експрессен-тест». «Експрессен» — це газета, що була найбільшою, а зараз хоч уже не така велика, але все ще має дуже жорсткий стиль журналістських розслідувань. І це постійна практика у Швеції, коли ми ухвалюємо рішення, ми питаємо себе — чи це пройде «Експрессен-тест», випробування газетою «Експрессен»? Тобто чи ми зможемо це захистити завтра?

Перепрошую, я не відповів на ваше питання. Отже, чому це сталося у Швеції? І чому в 1766 році?

На той час Швеція була однією з найбідніших і найкорумпованіших країн Європи. Ми мали надзвичайно слабку монархію на той час. Парламент контролювали дві партії: одну фінансувала Франція, іншу — Росія і Великобританія. Ви можете збагнути, що це була за ситуація.

Обставини були такі: точились дебати. Треба сказати, що монархія була слабка, але був свого роду парламентаризм, звичайно не в сучасному розумінні цього слова, але все ж існували відкриті дебати. Частина активістів представила цю ідею, щоб дебати і дискусії стали ще більш відкритими. І це було схвалено. На той час через слабкість королівської влади, король мав надзвичайно формальну роль в ухваленні рішень, тому він навіть не мав підписувати закони. Просто ставили печатку, що приблизно нагадувала підпис короля.

Але сам закон був дійсно проривним. Він забороняв попередню цензуру, що до того часу широко застосовували у Швеції. Він дозволяв дебати з більшості питань, за виключенням віри, але такі були обставини того часу.

Але найголовнішим проривом, випередивши усі інші країни, було право на інформацію, право на громадський доступ до інформації. Будь-який документ, ясно не позначений секретним, мав бути доступним для громадськості. І, як я думаю, це мало найбільший вплив на нас, ця відсутність застережень.

Зараз ми це святкуємо. І це дуже важливий день, бо ми можемо обговорювати питання свободи слова і доступу до інформації. У Швеції ми використовуємо цю нагоду саме для цього. Бо саме зараз дуже багато викликів для мас-медіа, і не тільки у Швеції, але всюди в світі.

Кирило Лукеренко: Коли я готувався до цього інтерв’ю, так би мовити робив мою домашню роботу, я зрозумів, що був такий собі молодий чоловік, котрий за кілька років до ухвалення закону написав памфлет, де захищав свободу слова. Після цієї статті все і розпочалося. Ось кілька рядків звідти:

«У кожного має бути можливість знати про стан справ у суспільстві, і у кожного має бути можливість вільно висловлювати свої думки про цей стан. Коли цього не відбувається, тоді свобода не є достойною свого імені» [Повністю памфлет у перекладі Гелени Бєлікбаєвої подається нижче цього інтерв’ю — «Громадське радіо»].

Отже чи могли би Ви розказати більше про цього молодого чоловіка, чому він дійшов таких висновків?

Мартін Хаґстрьом: Навряд чи я можу розказати про нього докладно. Але це був Петер Форссколь, котрий належав до кола учнів великого науковця Карла Ліннея, шведського ботаніка, відомого тим, що він дав латинські імена рослинам, створивши відповідну систему.

Але був іще один зв’язок з Ліннеєм. Коли цей памфлет було опубліковано, його одразу було заборонено поширювати. І завдання вистежити усі 500 надрукованих копій поставили саме його учителю, Карлу Ліннею. Але це йому не вдалося. Він знайшов лише декілька копій. Але решта залишилися. Можливо, він не надто пильно шукав.

Кирило Лукеренко: Чому цей памфлет був заборонений?

Мартін Хаґстрьом: Це було перед ухваленням Акту про свободу слова. І, звичайно, до того в Швеції існувала цензура. І це виглядало на той час революційним.

Але, що важливо, це нагадує нам, наскільки крихкими є речі на кшталт свободи друку. Лише через шість років після ухвалення цей акт був відкликаний. Через шість років у Швеції був переворот і до влади прийшов новий король, котрий уявляв свою королівську роль більш могутньою. І він відкликав цей закон. Насправді він казав, що зміцнює цей закон, він навіть був у контакті з Вольтером, будучи одним з королів епохи просвітництва. Але насправді закон був дуже сильно послаблений.

Потім закон знову відновили, потім знов послабили. Але тут, я думаю, є ще одна важлива думка. Звичайно, ми святкуємо цю дату, ухвалення закону. Але ми маємо пам’ятати, як багато нам варто зробити, щоби захистити такі речі, як доступ до інформації і свобода слова.

Вони є в центрі уваги наших суспільств. Вони напевне в центрі у ваги в Швеції. Я уже згадував, що ми як держслужбовці, завжди маємо це на увазі.

Також це протягом років зробило свій внесок в культуру довіри до суспільних інституцій. Звичайно, це не означає, що у нас немає проблем з суспільними інституціями. Ми також маємо проблеми, і звичайно у нас є випадки корупції і подібні проблеми. Але вони напевне не є нормою. Нормою є те, що ви думаєте — ви можете довіряти державній службі, міській владі. Отже люди надзвичайно розчаровуються, коли викриваються якісь хибні дії — на державному, регіональному чи місцевому рівнях.

Кирило Лукеренко: Наскільки я розумію, в початковому варіанті Акту про свободу слова була фраза про те, що свобода має супроводжуватися серйозним покарання, якщо вона використовується безвідповідально. І, наскільки я розумію, існує ситуація в світі, коли ми отримуємо інформацію з усіх сторін, кордонів нема. У Швеції чи інших країнах є закони, що передбачають відповідальність, але через соцмережі, через інтернет, читачі чи слухачі, чи глядачі можуть отримувати інформацію, що не завжди подається сумлінно. Як на це відповідати, як на це відповідають у Швеції? Наприклад, через соцмережі поширюють так звані фейки, і їм довіряють люди у таких розвинених країнах, як наприклад Сполучені Штати, та й не тільки?

Мартін Хаґстрьом: Дякую за це дуже важливе запитання. Історично так склалося, і ми досі маємо цей досвід саморегуляції у медійній громаді. У Швеції дуже рідкісні випадки, коли якісь справи, що стосуються засобів масової інформації, доходять до суду. Як правило це вирішують організації, що створюються самими журналістами. Звичайно, це цілком можливо, що подібні справи йдуть у кримінальні суди, але таке трапляється дуже рідко.

Як ми в Швеції бачимо ці ситуації, коли не лише поширюються чутки, але є й окремі сили, що намагаються активно поширювати дезінформацію про стан справ? Найкращий спосіб з цим впоратися — мати могутні незалежні засоби масової інформації, яким публіка довіряє. Такі мас-медіа можуть викривати брехню, робити журналістські розслідування, представляючи правду на розсуд слухачів, глядачів і читачів.

Я вже казав, що у нас у Швеції є проблеми, і як я розумію, це також є тут, в Україні, ринкова модель для багатьох мас-медіа більше не працює. Фінансувати мас-медіа, наприклад, за рахунок реклами, значно складніше.

У нас у Швеції ситуація з місцевими мас-медіа була раніше такою. Кожне місто мало дві-три регіональні газети, і вони висвітлювали місцеві події дуже докладно і ретельно. Це стає дедалі важче робити, оскільки реклами не вистачає і деякі з цих газет зачиняються. Або економлять на серйозній журналістиці, переходять в інтернет, де правила заробляння грошей трохи інші.

Це дійсно серйозний виклик. Уряд намагається підтримати місцеві мас-медіа. Ми маємо таку систему підтримки. Особливо це стосується тих ситуацій, коли немає явної домінації одного засобу масової інформації. Наприклад у Стокгольмі є дві щоденні газети. І менша з них отримує досить серйозну підтримку від уряду у вигляді грантів. Навіть раніше, коли не було таких викликів з рекламою, меншим виданням було складніше отримувати прибутки. І така система існувала тривалий час, але, як виглядає, її треба підтримувати і надалі, через зміни у ринковій ситуації.

Щодо соціальних мереж, то я думаю, що тут мають роль відіграти або професійні мас-медіа, або недержавні організації. Наприклад в Україні є така організація «Стоп фейк», про яку ваші слухачі мабуть дуже добре знають.

Це найбільш впливові речі, про які я би подумав. Вони навряд чи розкриють на 100 відсотків усю брехню, дезінформацію і непідтверджені чутки. І тут ми маємо, очевидно, більше фокусуватися на освіті, розумінні того, що не все, що ви читаєте, є правдою. Ну, звичайно, це розуміють усі. Але ми маємо задавати значно більше питань, ніж багато з нас можуть уявити. І не лише в соціальних, але і звичайних мас-медіа.

За словами пана Хаґстрьома, серед інших можливих способів фільтрування неправдивої інформації в засобах масової інформації може бути вибір джерел, яким довіряєш, в тому числі громадські та суспільні мас-медіа.

РОЗДУМИ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ СВОБОДУ

Петер Форссколь

§ .1.

Чим більше людина живе відповідно до своїх схильностей, тим більше вона є вільною. Тому, окрім життя, ніщо не може бути дорожчим для людини, ніж свобода. Жодна розумна істота не відмовиться від своєї свободи або не погодиться її обмежити, якщо тільки її не примусили до цього насильством або залякали якимось іншим злом.

§ .2.

Благо, яке так любить людина, не потребує жодних обмежень серед тих, хто обожнює доброчесність. Проте ми часто поступаємося гріху і неправедним діям. Тому нам необхідні межі, а свобода має втратити свою небезпечну сторону. Має залишитися тільки та частина свободи, коли за своїми внутрішніми переконаннями люди зможуть бути доброчесними для інших і для себе, але нікому не шкодити.

§ .3.

Коли це буде дано кожному члену суспільства, тоді настане справжня громадянська свобода. Таким чином, це означає, що нікому не забороняється робити те, що буде корисним і правильним для громади, що кожна чесна людина може жити в безпеці, в злагоді згідно своєї совісті, користуватися своїм майном і працювати на благо суспільства.

§ .4.

Для такої свободи найсильніша небезпека завжди виходить від тих, хто має найбільшу владу в країні завдяки посадам, майну або багатству. І ці люди можуть не тільки легко зловживати владою, яку мають, а також постійно збільшувати свої права і силу, аби інші жителі все більше і більше їх боялися.

§ .5.

Адже тотальна свобода суспільства не базується на тому, що його суб’єкти убезпечені від насильства з боку свого Правителя. Це є величезним першим кроком до загального щастя. Проте, суб’єкти також можуть подавляти один іншого. І в багатьох республіках, таких як Польща і Італія, що пишаються священним ім’ям свободи, більшість людей все ще залишаються кріпосними того, хто вище їх за чином.

§ .6.

Чи ставив хтось питання про те, яка верховна влада була б більш поганою для країни: правителя або громадян? Я думаю, що остання є більш нестерпною, але перша є більш невикорінною. Тож саме її потрібно найбільше уникати і боятися. Оскільки, першу можна скинути, а іншу вже ніколи не скинути. Від імені автократів, і з їхнього дозволу, владу часто здійснюють нечестивці, які є недостойними такої високої милості, але які сміливо нею користуються. З декількох причин насильству могутнього правителя дуже важко протистояти. Надмірна віра в святість коронованої особи відіграє велику роль в захисті навіть найбільш несправедливих правителів. Безліч людей вважають, що не існує обмежень тому, скільки може бути дано одній особі, яка так високо стоїть над іншими, і яка знаходиться так близько до Божества. Правителі Варварських королівств вважались святими і безкарно розпоряджалися життям своїх підданих. Розкольники в Англії зробили це справою совісті та не присягнули на вірність невірній королівській сім’ї. І з тим, аби не шукати інших далеких прикладів, візьмемо Швецію. Коли країна впродовж війн Короля Карла XII була цілком виснажена з точки зору людських ресурсів, продовольства і фінансів, цьому жорсткому Герою * все ще вірили, і вважали, що він не руйнує, а навпаки, захищає свою країну. Тому, громадяни не завжди можуть відчувати несправедливість з боку свого Короля, але навіть якщо вони знають про несправедливість, вони все ж не можуть легко звільнитися від неї. За необхідності, правителі можуть самі охороняти свої привілеї, і самі усім керувати. Блага і сила цілої країни зосереджені в руках однієї людини. Але, коли одні громадяни зазнають утисків від інших громадян, кожен бачить цю несправедливість. І коли декілька осіб зловживають своєю владою одночасно, більшість громадян з легкістю перемагає їхні неправомірні цілі і їхню владу. Тому повага громадськості та її сила полягають у тому, аби не створювати для влади безпечного середовища. Влада може захиститися тільки тим, що буде приховувати свої несправедливі дії. Проте, це неможливо приховувати тривалий час, якщо в публічних текстах кожному буде дозволено говорити про те, що робиться всупереч інтересам громадськості.

*Дивіться Enväldets skadeliga påföljder («Згубні наслідки абсолютизму »), Стокг. 1757.

§ .7.

Отже, життя і сила громадської свободи полягає в обмеженому Уряді і необмеженій свободі друкованого слова за умови того, що буде серйозне покарання за безперечно непристойний зміст тексту, що містить богохульство, образу громадян і підбурювання до явного зла.

§ .8.

Божественні одкровення, мудрі фундаментальні закони і честь приватних громадян не має зазнавати будь-якої загрозливої шкоди від такої свободи самовираження. Тому що правда завжди перемагає, коли її дозволяється оскаржувати і коли вона захищається на рівних умовах.

§ .9.

І навпаки, свобода друкованого слова надзвичайно розвиває знання, усуває всі згубні постулати, стримує від несправедливих дій усіх чиновників, і є найнадійнішим захистом уряду у вільній державі. Оскільки люди просто закохуються в такий спосіб урядування. В Англії не часто можна почути про загрозливі плани підірвати усталені фундаментальні закони. Але там громадські заворушення можна попередити з самого початку, просто надавши змогу людям відкрито і вільно висловити свою незгоду. З іншого боку, в досить відомій країні* ми маємо показовий приклад того, коли нерівний розподіл свободи захищається ненавистю і силою, коли люди дуже легко вдаються до насильства і безрозсудних кроків, коли той, хто майже нічим не володіє, з готовністю втратить все, без заздрощів і помсти, аніж побачить, як більша частина свободи суспільства і його власна свобода захоплюється іншими громадянами і такими ж, як він сам. Оскільки той, хто майже не має чого втрачати, буде ризикувати в меншому ступені і втратить небагато, в той час, коли він може змусити свого ворога і мучителя втратити багато. Цим не варто надто захоплюватися, але таке ставлення є дуже поширеним. Таким чином, свободу треба оберігати свободою. Насильство і заборона незадоволених створює ще більшу небезпеку, незважаючи на те, чи є причина для такого незадоволення, чи ні. Мудрий уряд скоріше дозволить людям висловлювати їхнє незадоволення через перо, аніж через зброю, що, з одного боку, дає натхнення, а з іншого боку, вгамовує і попереджає повстання і заворушення.

*Данія.

§ .10.

Як вже зазначалося раніше (див. пункт 3), результатом громадянської свободи є те, що кожна чесна людина може жити в безпеці, згідно зі своєю совістю, користуватися своїм майном і сприяти процвітанню суспільства. Я коротко поясню, в чому полягає суть кожної тези. Завдяки закону наше життя стає більш безпечним, оскільки закон стверджує, що нікому не дозволяється чинити насильство проти тіла і здоров’я чесної людини безкарно. Проте, необхідно слухати обвинувачів і виконувати рішення суддів, навіть якщо обвинувачений не вчинив жодного злочину. Оскільки суспільство не може існувати без судів загальної юрисдикції, а судді не завжди є неупередженими.* Людська ненависть і нестримана гарячність іноді обривали життя найбільш невинних людей. Не може бути нічого більш загрозливого одночасно для життя і репутації людини, ніж це. І це неможливо змінити, як і те, що свобода захищати себе публічно може заспокоїти гнів людей і зупинити суддівські маніпуляції. І навіть, якщо неможливо цього досягнути, тоді, принаймні, найсправедливішою компенсацією за таку величезну несправедливість буде те, що нещасному засудженому буде дозволено, як це роблять в Англії, показати своїм співвітчизникам, що він вмирає невинним.

*Дивіться різні публікації про судові процеси, суддів і належну свободу і безпеку печатного слова.

§ .11.

Совість може часто базуватися на помилкових припущеннях. Такі припущення в жодному випадку не можуть мати виправдання, якщо їх єдина мета полягає в руйнуванні суспільства і людей, як, зокрема, віроломне вчення єзуїтів. Проте, зазвичай ті, хто стають небезпечними через хибну свідомість, можуть стати хорошими громадянами за умови, що суспільство трошки пристосується до їхніх примар. Меноніти уникають давати клятви, але можна сміло довіряти, коли вони кажуть «так» чи «ні». Багатьох з них неможливо умовити напасти на ворога, але вони охоче надають гроші для підтримки військових. Ці відмінності між релігіями можуть існувати, не порушуючи громадянську єдність, і наочним прикладом цього співіснування є щаслива Пенсильванія, яка дуже швидко заселяється завдяки свободі. Завдяки свободі ці релігійні ілюзії поступляться силі правди і послабляться. В той же час, якщо розпочати переслідувати їх з безглуздим завзяттям, вони, подібно пожежі, що намагаються приховати, дуже жваво поширяться. І наостанок, оскільки не існує такого місця, де всі можуть жити без ілюзій, не так вже важливо, чи ці люди помиляються відкрито, як це відбувається в Англії, або вони лицемірять, як багато де.

§ .12.

В суспільстві у людей є власність, частково, як у громадян країни, частково, як у індивідуумів. Перша частина — це прибуток держави і все, що купується за його рахунок, а також державні послуги. Друга частина — це власність кожного індивідуума. Закон має оберігати власність від посягань і одночасно забезпечувати, що нею не зловживають. Державні обтяження і блага мають бути розподілені розумним чином серед усіх жителів країни. Оскільки суспільство існує для всіх, свобода також має даватися кожному. Тому податки в країні не повинні бути надмірними, але кожен має робити свій внесок до державних надходжень відповідно до своїх доходів. Більше того, кожна людина, яка є достойною того, аби працювати у державній установі і займати почесну посаду, не може бути позбавлена надії досягнути цього.

§ .13.

Якби вимагалося проведення належного тестування перед тим, як призначити людину працювати в будь-якій державній установі, якби тим, хто пройшов це тестування, був би гарантований кар’єрний ріст, тільки з огляду на стаж на попередній посаді, і якби перший крок належав би тим, хто виявився спроможним для цієї посади, тоді державні установи не були б в недостойних руках, і тоді ані гроші, ані родинні зв’язки і покровителі не сприяли б кар’єрному просуванню так, як власні працьовитість і здібності.

§ .14.

Не існує більш простого або більш надійного способу тестування, аніж перевірка знань і досвіду роботи, пов’язаних із певною посадою. Ми користуємося таким методом для обрання духовних осіб, і усі держслужбовці в Китаї обираються на таких засадах. Проте, не буде складною справою незлюбити найкращого, якщо буде дозволено задавати будь-які питання і судити як завгодно. Тому буде необхідно передбачити для кожної установи спеціальні знання, спеціальні книги, спеціальне навчання і завдання, і перевіряти людину відповідно до питань, за які ця людина має відповідати.

§ .15.

Легко дозволяється використовувати власне майно для своєї користі та користі суспільства. Проте, кожна людина не може з легкістю отримати всі типи власності, зокрема ті, що є корисними для суспільства. Жодна людина не може отримати землю, де забажає, ні за гроші, ні за свою працю, хоча у багатьох є більше землі, ніж вони обробляють, і це значно шкодить суспільному благу. Такі закони, як закон Мойсея, що існував серед іудеїв, про скромну ділянку землі для кожної сім’ї, якою можна користуватися довічно, Третя книга Мойсея, 25:13-15, 23, 24, 40 і 41, або закон Ліцинія для римлян про 500 югерів (приблизно 125 гектарів землі), були дуже корисними для сприяння обробці землі і балансування прав жителів.

§ .16.

Ніщо нам не належить більше, ніж сила нашого тіла і розуму; тому ніщо не буде більш прийнятним, ніж бути дозволеним гідно заробляти гроші і мати дозвіл на використання своїх корисних здібностей і професійного застосування знань. У кожного має бути можливість вільно заробляти гроші в сільському господарстві і виробництві, в торгівлі і, завдяки ремеслам і навчанню, до тих пір, поки кількість людей, залучених до певної професії, не стане загрожувати суспільству.

§ .17.

Корисні робітники виганяються із сільської місцевості, оскільки законом не дозволяється захищати тих, хто мешкає в селі і хатинах, і кому не пощастило мати жодної ділянки землі, за виключенням інвалідів і літніх осіб, які є одряхлілими. Тому, як тільки люди забажають слідувати своєму основному природньому бажанню мати свободу і стати незалежними, їм доведеться переїхати до міст, де вони з легкістю зможуть жити за своїм настроєм або виконувати невимогливу роботу. Проте, коли, як традиційно це склалося в Англії і Німеччині, кожна людина, навіть і в сільській місцевості, може бути хазяїном у власному будинку, багато робітників залишаються в своїх рідних місцевостях, заводять сім’ї, освоюють корисні ремесла, наймаються на роботу на фермах, і це все є більш прийнятним, ніж обрати життя в місті, де людина не одружується, стає екстравагантною, зледащілою аби підтримувати достаток заможних, створювати натовп біля екіпажів знаті, вбивати час сном і розпустою і ставати тягарем самих себе та своєї країни.

§ .18.

Просуванню здібностей і свободи людей можуть слугувати державні школи, де кожен може отримувати повноцінну освіту, відповідно до індивідуального розуміння і працьовитості, в будь-якій сфері гуманітарних наук і ремесл, і бути безперечно визнаним як вільний спеціаліст у відповідній сфері. Проте, кількість спеціалістів у кожній професії має відповідати потребам суспільства і бути обумовленою суспільною корисністю.

§ .19.

З іншого боку, наші закриті професійні організації і навчання початківців є чудовим засобом підтримувати ледарство, скутість, нестачу людей, розпусту, бідність і гаяння часу.

§ .20.

Навіть так звані вільні гуманітарні науки не є вільними в Швеції. На цей статус більше заслуговують гуманітарні науки в інших країнах. В Німеччині кожній людині дозволяється відкрито навчати інших тому, що вона сама вивчила. Окрім того, необхідно з самого початку або уберегти людину від підходу до навчання тільки через книжки, що вважається головним способом навчання, або відповідно дозволити їй вільно жити і заробляти на життя найбільш нешкідливим ремеслом.

§ .21.

Востаннє, важливим правом у вільному суспільстві є можливість вільно сприяти процвітанню суспільства. Проте, якщо це відбувається, у кожного має бути можливість знати про стан справ у суспільстві, і у кожного має бути можливість вільно висловлювати свої думки про цей стан. Коли цього не відбувається, тоді свобода не є достойною свого імені. Питання війни і перемовини з іншими країнами мають бути прихованими певний час і про них не повинні знати всі, але не через звичайних доброчесних громадян, а через ворогів. Що стосується мирного часу, питання, які пов’язані із внутрішнім благополуччям країни, повинні бути набагато менш прихованими від жителів країни. Інакше, може з легкістю статися ситуація, коли іноземці, які бажають зашкодити, дізнаються про всі секрети від агентів завдяки грошам, а люди цієї країни, які могли б надати корисну пораду, не знають про багато речей, що відбуваються у власній країні. З іншого боку, коли в країні все відомо і відкрито, принаймні, спостерігач бачить користь або шкоду і ділиться про це з усіма там, де є свобода печатного слова. Тільки тоді публічні дискусії можуть бути скеровані правдою і любов’ю до батьківщини, від добробуту суспільства якої залежить кожен громадянин.

Господь Вседержитель, хранитель щастя людського, звелич нашу Шведську свободу і збережи її на вікі вічні!

Переклад: Гелена Бєлікбаєва.