Боротьба за полонених і політика: в чому ризики?

14 липня на Майдані Незалежності відбувся благодійний концерт на підтримку полонених “Забуття гірше від зради”, а перед ним відбулась акція за участі представників Національного корпусу. Учасники імітували розстріл. Тим, хто виконував ролі полонених, на голову надягали мішки, а ті, хто “розстрілював”, були із автоматами. Про акцію, ризики використання теми полонених у політиці говоримо  із речником політичної партії Національний корпус Едуардом Юрченко та керівником Української асоціації полонених Анатолієм Поляковим. 

Тетяна Трощинська: Акція загалом називалась Забуття гірше від зради чи це лише вчорашній завершальний етап мав таку назву?

Едуард Юрченко: Це загальна назва акції, яка змістовно, коротко ілюструє саму суть нашої ініціативи – цієї акції, яка пройшла в більшості регіонах України. Вчора був такий фінальний акорд на цьому етапі тому, що ми постійно підкреслюєм, що акція, по суті, є першим пострілом великої битви за наших людей.

Тетяна Трощинська: Зараз поговоримо окремо про битву, окремо про те, які зусилля вам здаються недостатніми. У мене запитання до Анатолія Полякова і потім до Едуарда так само: чи немає у вас відчуття, що долучення будь-якої политічної сили, в данному разі ми говоримо про Національний корпус, містить в собі ризики політичного використання дуже болючої теми полонених?

Анатолій Поляков: Ну я во-первых хочу сказать слова благодарности потому, что мы обратились к Национальному корпусу и действительно они нам очень сильно помогли и это потому, что тема очень больная для всех украинцев. Потому, что на сегодняшний день на территории ОРДЛО у нас удерживается более 100 человек: из них более 20 военнослужащих, которые там находятся уже четвертый год.

Сегодня, на фоне политических баталий, которые происходят в нашей стране, тема военнослужащих уходит на второстепенный план, хотя я считаю, что их можно освободить уже сегодня, уже сейчас. В принципе, есть списки – они согласованы. Единственное, в чем сегодня является камень предкновения – это в том, что боевики запрашивают лица, которые не учавствовали в боевых действиях, то есть они были осуждены либо удержаны до начала вооруженного конфликта. То есть наша позиция такова: мы считаем, что их нужно отдать. Если они просять тысячу уголовников – неважно.

Я считаю, что жизнь украинского солдата должна быть выше всего, ценнее – это очень важно.

И я сейчас не говорю о тех страданиях, муках, издевательствах, садизме, который процветает на той стороне – я просто говорю об элементарном человеческом отношении. Эти люди с оружием в руках ушли воевать, защищали нашу страну: то, что мы сегодня можем с вами спокойно общаться, гулять по улице, наслаждаться жизнью, влюбляться, разводится.

Тетяна Трощинська: Ви говорите про військовополонених чи цивільних теж?

Анатолій Поляков: Я говорю и про военнопленных, и про гражданских лиц, волонтеров – тех граждан, которые были задержаны на территории ОРДЛО с проукраинской позицией. Это и партизаны, и те, кого обвиняют в шпионаже, в диверсионнной деятельности – все наши граждане Украины.

Тетяна Трощинська: Так що з політичними партіями: немає страху, що ця тема може бути використана?

Едуард Юрченко: Як людина, яка має відношення до політичного життя, я скажу просто: ми, здається, останнім часом, не тільки ми, але і вцілому Західний світ, трошки забув про першоначальний сенс демократії. Першоначальний сенс демократіїї полягав у тому, що громаді демонстрували, хто на що здатен. Якщо ти сильний, розумний, готовий виконати те завдання, яке громада перед тобою поставила, ну наприклад, знищити терористів, звільнити полонених, повернути Крим, повісити Путіна на Кремлі…

Тетяна Трощинська: Або засудити, згідно з міжнародним законодавством.

Едуард Юрченко: Або засудити – то вже народ вирішує. Якщо ти можеш це зробити, то демократія дає тобі владу. Якщо ти не можеш цього зробити, то демократія її не дає. Тому, я думаю, не варто казати про спекуляції. Спекуляції – це коли хтось каже: “Я звільню полонених” і нічого не робить.

Тетяна Трощинська: А “нічого” – це як? Ну от останній, насправді, велика кількість, яка була звільнена? Все ж таки 70 людей отримали свободу і це, напевно, добре. Тобто, коли ви кажете, що зусиль немає – це одне, а зусиль недостатньо, очевидно, – це інше. Що би ви робили?

Едуард Юрченко: Ну от елементарна ситуація тільки що озвучена колегою – ситуація з обмінним фондом. Україна, насправді, має величезний фонд тих, хто перебуває зараз в руках української держави, тих, хто є ворогами української держави, тих, кого там хотіли би бачити на свободі. Я скажу так: дійсно спочатку треба рятувати наших людей, а помститися ми встигнемо завжди. А з точки зору небезпечності для України: взяти буквально нещодавно була ситуація, коли група відморозків напала на АТОшника, спіймали одну істоту жіночої статі – вой піднявся, до речі, в ОРДЛО, що юну антифашистку хочуть засудити, тому подібне – чому їй дають 3 роки умовно? Давайте дамо їй довічне ув’язнення чи там скільки можна було за законом. І скажем, що якщо ви так за цю дівчинку хвилюєтесь, то віддавайте трьох наших бійців. Це нормальний технічний підхід. Ну або давайте 10 віддамо за одного нашого. Яскравий приклад – політика держави Ізраїль. Ніхто не скаже, що Ізраїль не ефективно бореться з тероризмом. Тим не менш, у них були випадки, коли на цілі, по суті, підрозділі полонених терористів обнювали одного ізраїльського вояка. Чому? Тому, що у них політика чітка: життя єврея для Ізраїля – це святе. Треба його спочатку врятувати, а потім, вони кажуть, відбомбимся по ворогу. Ми українці повинні підходити так само: ми рятуєм наших людей, рятуєм ефективно максимально – все повинно бути цьому підпорядковано. Якщо є особа, про яку відомо, що вона є цікавою для сепаратистів на обмін, а суддя їй має нахабство давати умовний строк, може, треба запитати у цього судді: він взагалі кому служить? В кого він отримує зарплату: в ЛНР, ДНР отримує чи з моїх податків?

Тетяна Трощинська: Ви зараз навели цей приклад – це один приклад.

Едуард Юрченко: Так таких мільйон!

Тетяна Трощинська: Ну може не мільйон, давайте з цифрами обережніше про мільйон. Я, насправді, хочу запитати, чи є у вас точна інформація і звідки вона про те, що наспавді ситуація упирається лише в небажання української сторони, наприклад, додати якусь кількість людей?

Анатолій Поляков: Вы так прям сразу категорично говорите. Я сейчас отвечу несколькими ответами на ваш вопрос. Начнем з Олега Сенцова: на сегодняшний день человек начал голодовку и он, в принципе, продолжает голодовать для того, чтобы освободили всех. Но, к сожалению, было инициировано прежде всего нашей стороной и нашими чиновниками освобождение Олега Сенцова. И сегодня мы стали делать из Олега кумира. Я думаю, что человек узнал бы об этом, что вот сегодня происходит в Украине, он был бы мало этим доволен потому, что его задача – он сказал, что голодует ради того, чтоб освободили всех – не ради себя.

Тетяна Трощинська: Ми регулярно про це говоримо, насправді.

Анатолій Поляков: Это очень важный момент, но мы перефокусировали внимание с наших военнослужащих. Внимание с наших ребят, которые находятся в ОРДЛО, перефокусировали внимание на одного человека – это в принципе неправильно.

Тетяна Трощинська: Коли ви говорите “ми”, ви маєте на увазі інформаційний простір? Ви маєте на увазі кого?

Анатолій Поляков: Да, сейчас я еще объясню. Второй момент: 19 мая, когда в Киеве была акция, на ней было 400 человек, тогда чувствовалось такое напряжение в гражданском обществе, что украинцы хотят, чтобы наши граждане вернулись домой. И после этого буквально через 3 дня, это факт, Ирина Геращенко собирает большую аудиторию журналистов и просит, что “мы должны бороться за Олега Сенцова”. Это все хорошо, это правильно, если б она озвучила, что мы должны поддержать Олега Сенцова и бороться за всех украинцев, и выходить на улицу с портретами, именами всех украинцев – это было бы абсолюнто правильно. То есть сдесь перефокусировали внимание. Второй момент: есть минский формат переговорного процеса. Там решают вопрос именно освобождения граждан, которые находятся в ОРДЛО. Есть Российская Федерация и наши граждане, которые удерживаются на территории России – это прерогатива уже Министерства иностранных дел Украины и президента Украины. Они работают, они все делают – у меня вопросов никаких нет. Но минская контактная группа, в которой 2 человека – это Ирина Геращенко и Виктор Медведчук, они сегодня, мягко выражаясь, переключились на эту же тему – на Олега Сенцова и на тех, кто находятся в России, хотя это не их функция. Они сегодня должны заниматься сегодня освобождением наших ребят. Я пережил плен и единственное, что я оттуда вынес – это быть самим собой, говорить то, что я думаю, чтобы быть нормальным человеком.

Сегодня, если ты высказываешь какую-то иную позицию, тебя сразу обвиняют в зраде или еще каких-то там происках Кремля.

Вы знаете, мы так просто разорвем страну, и мне это очень печально. Поэтому я хочу, чтобы каждый занимался своим делом – это первое. Второе: если есть сегодня возможность освободить наших ребят, и отдать там этих десятки или сотни уголовников, которые находятся на территории Украины.

Тетяна Трощинська: До вчорашньої акції хочу повернутися: я можу помилятися, але мені емоційно, чесно кажучи дуже болячи и дещо страшно дивитися тому, що оці мішки на головах і автомати – це дуже чітки паралелі з, так званим, коридором ганьби у серпні 2014 року. Чи не було у вас думки про те, що це ретравматизація і для родин у тому числі? І чи варто це було робити?

Едуард Юрченко: Знаєте, я вам вдячний, ви дуже приємні для нас речі зараз сказали, бо це було спрямовано на наше суспільство, щоб воно відчуло цей жах. Люди, які тут знаходяться за спинами тих, хто знаходиться на східному фронті, вони вважають, що Україна така собі нормальна цивілізована країна, де немає війни. Хоча там щодня гинуть наші хлопці, хоча полонені там перебувають в нелюдських умовах – набагато гірших, ніж, наприклад, полонені Західних країн, які перебували у нацистських таборах – вони перебували в кращих умовах, ніж ті, хто зараз перебуває в ОРДЛО. Тому дійсно це так і було задумано – продемонструвати той жах, частково хоча б, суспільству.