Бути мамою ЛГБТ-дитини безпечніше у великому місті

Ірина Славінська: Розкажіть, будь ласка, про львівський досвід у Львові. Що ви бачили та відчували?

Валентина: Було дуже травматично. Ми приїхали з виставкою, хотіли поговорити про толерантність, рівність всіх дітей, незалежно від їх орієнтації. Тому неприємно було відчувати таку зустріч.

Лариса Денисенко: Як все відбувалось?

Валентина: Нас підвезли на таксі до самого входу і просили не підходити до вікон. Тому ми майже не бачили, що відбувалось. Спочатку нам сказали, що там 30 молодиків, потім — що 100. І кількість постійно зростала. Ми зайшли в будівлю спокійно, було багато поліції. Можливо, саме вона стримувала натовп.

Ірина Славінська: Розкажіть більше про саму виставку та про приклад саме вашої родини.

Валентина: Ми представляли виставку організації «ТЕРГО», що об’єднує батьків, чиї діти належать до ЛГБТ-спільноти. Ці батьки підтримують своїх дітей та одне одного. Я теж входжу до організації, оскільки мій син — представник ЛГБТ-спільноти.

Лариса Денисенко: Як будувалась комунікація відвертості між вами та вашим сином спочатку і зараз?

Валентина: Мій син з самого дитинства був незвичайною дитиною, приділяв багато уваги до себе. Я не можу сказати, що мені було важко прийняти те, що він не такий, як всі. Я пройшла це дуже швидко, без періодів відторгнення.

Я свою дитину як любила, так і люблю. Але ставлення суспільства мене лякає.

Він не може себе повністю реалізувати у суспільстві. Адже не кожна дитина може відкритись і знати про наслідки цього.

Ірина Славінська: Як створити безпечний психологічний простір у такій сім’ї?

Валентина: Потрібно, щоб було більше інформації поза родиною — у навчальних закладах, наприклад. Бо те, що нам невідоме, ми відштовхуємо. Люди з цим народились, і ми повинні це прийняти.

Ірина Славінська: Яке ставлення ви відчуваєте як мама ЛГБТ-сина?

Валентина: Там, де знають, що я мати гея, де я змогла відкритись, ставлення зовсім не змінилось. Але я не можу про це говорити відкрито там, де живу. Це невелике місто, і тому в нашій країні це неможливо.

Ірина Славінська: Чи допомагає солідарність та обмін досвідом з іншими родичами ЛГБТ-дітей?

Валентина: Звичайно, це дуже допомагає. За зібраннях ми можемо вільно говорити про наболіле, про те, що нас цікавить чи незрозуміло. Наш психолог все пояснює, розказує, є практичні заняття. Так нам набагато легше прийняти і зрозуміти своїх дітей.

Лариса Денисенко: Наскільки місто впливає на відвертість і безпечне життя ЛГБТ-дитини і його батьків? Чи відрізняється в цьому плані провінційне містечко від великого міста?

Валентина: Все-таки в великому місті більш безпечно і спокійно. В кожного є свої проблеми і на тобі не концентрується увага.

Лариса Денисенко: Як можна комунікувати з людьми і бути чесним і перед собою, і перед ними?

Валентина: На даний момент це неможливо. Суспільство дуже агресивне, ще й війна, і це все зв’язують в одне. Люди дуже агресивно налаштовані і не хочуть зрозуміти, вони бояться, тому що такі речі — невідомі для них.