Чому слово «утопія» найкраще описує Донбас?

Виставка є результатом  дослідження культури, урбаністики та ідентичності шести міст: Лисичанська, Бахмута, Покровська, Сєверодонецька, Костянтинівки та Добропілля. Про досвід перебування та роботи в цих містах протягом року розповідає Олександр Михед.

Сергій Стуканов: «Утопія» в перекладі з грецької – місце, якого не існує. Що це означає, якщо ми прикладаємо це слово до Донбасу?

Олександр Михед: Я сьогодні фактично цілий день про це думав і згадував прихід з цією темою на Громадське радіо, як намагався давати максимально обтічні відповіді зі страхом, що я так мало що зрозумів, так мало ще знаю.

Я не знаю, чи я більше зрозумів за цей рік, що минув. Це якась така безкінечна тема, яка постійно відкривається під новими кутами зору.

Якщо говорити безпосередньо про утопію, то це слово, яке виринуло під час четвертого-п’ятого кола обговорень того, що ми хочемо розказати виставкою.

Був проект «Метамісто: Схід», який ми реалізовували в шести містах на сході України. Він багатовимірний, ми робили дослідження офіційної і неофіційної культури, ми робили урбан-дослідження про потреби, які є в місцевих спільнотах стосовно публічних просторів. Тоді ці потреби вдовольнялися, бо розвивалися через публічні простори, побудовані силами наших архітекторів. І ще також дослідження місцевих міфів та ідентичності, що згодом було відображено в шести роботах у публічному просторі.

Коли ми робили цю виставку на сході, нас постійно питали: для кого ви робите це дослідження? Чи кінцевою аудиторією є місцеві, чи все-таки ви збираєте інформацію, яку згодом захочете розказати в Києві й, можливо, нас запросять в інші міста України, що ви хочете зробити?

Проходить рік. Вчора я отримав верстку книжки – 360 сторінок інформації. І як рік життя можна запакувати в ці умовні «квадратні метри»? Що ми хочемо сказати, крім просто документації проробленої роботи? Ось тут виринає слово «утопія», яке почало виникати, коли почалося існування побудованих просторів і робіт після нас. І для мене ключовим був концепт крихкості.

Сергій Стуканов: Крихкості чого?

Олександр Михед: Крихкості взагалі як такої. Була сильна виставка в PinchukArtCentre «Крихкий стан». І вона дуже добре, як на мене, відображає крихкий стан як стан українського суспільства взагалі, якому кожен день є випробуванням. І ти не можеш бути відкритим, бо суспільство випробує тебе, держава постійно випробовує тебе, тебе випробовує зовнішній світ.

І так само речі, які ми робимо в публічному просторі, проходять випробування на свою крихкість. Ти відкриваєш простір – і вже вночі з’являються вандали. При тому, що місцеві чітко тебе попереджають: це не для наших людей, вони не зрозуміють. А ти далі утопічно віриш в те, що це має смисл.

Зрештою, від крихкості ми пішли в утопію як щось ширше. Перша утопія була островом. Ось це для нас важливий символ – символ острівців якогось здорового глузду, альтернативної реальності, яку хочеться будувати і показувати, що вона можлива. Розуміючи при тому, що будь яка утопія людськими силами стає антиутопією. І це неминучий процес. 

Сергій Стуканов: Ми в прямому сенсі говоримо, що приходили мешканці і руйнували ці інтервенції?

Олександр Михед: Ми не знаємо, чи це мешканці, чи випадкові гастролери, які просто були в гостях. Ми бачимо кінцевий результат. Скажімо, скульптура в Бахмуті, яка мала дзеркальну поверхню, не проіснувала й 24 години.

Тут навіть важливе не так слово «утопія», як утопічне мислення про те, яку віру ти зберігаєш, продовжуючи працювати. Є внутрішнє відчуття команди і її злагоджених дій, бо нас десь 12 людей, які були кістяком і все це виконували. Коли створюються ці унікальні простори протягом чотирьох днів – це результат злагоджених дій утопічного мислення однієї команди , яка вірила в це і продовжує це зберігати. Тому тут є прагнення донести це бачення і підняти саме питання про це утопічне бачення: що далі.

Одна зі складових проекту проведена Конгресом активістів культури, які досліджували стан офіційної неофіційної культури. В них випрацьовано набір рекомендацій щодо того, як стимулювати культурне життя цих шести міст згідно з унікальним профілем кожного з них.

Сергій Стуканов: Ви почали говорити про певну свідомість та про певне функціонування таких міст. Що вам відкрилося в цьому сенсі, яка ідентичність мешканців таких містечок?

Олександр Михед: Досвід навчив мене говорити про кожне місто окремо, тому що це унікальна історія. Якщо в двох словах про Добропілля, то це місто унікальне тим, що з ким би ти не говорив, дошукуючись унікальності, тобі скажуть, що її тут немає. Якщо візьмемо Лисичанськ, на поверхневому рівні в свідомості закладений мем про те, що це колиска Донбасу, або Сєверодонецьк – місто хіміків – одразу готова відповідь.

Готова відповідь для Добропілля про те, що тут немає нічого – і не шукайте навіть! Місцевий історик, який нам допомагав, чітко сказав про те, що сама назва Добропілля від початку є рекламним трюком. Таку назву давали для того, щоб приходили робітники – і доброго поля там не було. І ця легенда про особливе добре та родюче поле, що тут відпочив козак і йому приснились сни, і ось ця добра земля…  «Та недобра вона взагалі-то», – каже нам історик. 

Добропілля – це була найскладніша історія з-поміж усіх шести. Це стосується і пошуку якоїсь історії, і пошуку архітектурного рішення запиту, який є.

Нашими архітекторами було прийняте рішення піти вглиб у спілкування з місцевими. Був тижневий «Шо? Воркшоп». Це був воркшоп для людей, які готові вийти на дещо інший рівень у керуванні своїми ОСББ. І це був неймовірний досвід, коли протягом тижня архітектори працювали разом із аудиторією, середній вік якої був глибоко за 50 – виключно жіночі колективи, які «рулять» ОСББ в Добропіллі. І вони готові подаватися на гранти, брати участь у конкурсах, розбудовуючи ці свої «острівці» в своїй маленькій спільноті. Архітектори фактично інвестували сили та досвід в те, щоб чітко «прокачати» одну спільному. І це був надзвичайно цікавий досвід.

Заразом був розроблений проект велопарковок. Як виявилось, в Добропіллі величезний пласт спортивної культури, і ця ідея ніби визрівала у місцевих, але вони не знали, як зробити. Архітектори були готові робити, але не було досвіду самих велосипедистів. Буквально за два дні була спроектована, зроблена перша модель – розроблено все, що враховувало красу та функціональність, при цьому – з огляду велосипедистів. І є надія та підтримка місцевої влади, що з весни будуть розташовані, як у нас кажуть, європейського типу красиві та функціональні станції для велопаркування.

Що стосується роботи в публічному просторі, то це робота Віталія Кохана, офіційна назва якої «Присвята Добропіллю», а неофіційна – «громовідвід». Вона вже робилася з врахуванням нашого досвіду в інших містах. Віталій зробив особливу скульптурну форму, в якій є і орієнтація по частинам світу, і по тому, яким є світове дерево. Якщо розмова про ідентичність починається з відсутності ідентичності та орієнтирів, то в даному випадку художник поставив собі за мету побудувати цю систему координат, в яких може існувати місто. Ця скульптура робилася з огляду на вандалів і вона протрималася два тижні.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.