Чи готові чоловіки в Україні виконувати так звану жіночу роботу?

У студії «Громадського радіо» — докторка соціологічних наук Людмила Малес.

Андрій Куликов: Чим мене, слухача або не соціолога може вразити те, як сьогодні змінюється трудова і сімейна роль жінки в Україні?

Людмила Малес: Досі в незалежній Україні, навіть згідно з законодавством, жінку можуть взяти далеко не на всі роботи. Існує ще більше місць, куди жінок формально мають право брати, але реально там працюють різні упередження, бар’єри, «скляні стелі» та «скляні підвали», через які жінки так само туди не потрапляють. Це суттєво звужує можливості працевлаштування жінок, а відтак — рівень їхнього заробітку та можливість самостійно давати собі раду. Це скоріше те, що поки не змінюється. У нас майже 500 професій, що заборонені жінкам.

Андрій Куликов: Чим це обґрунтовується? Міркуваннями охорони здоров’я?

Людмила Малес: Почасти так. Часто це робота на шкідливих виробництвах, в нічний час або під землею. Але це заборона, яка не враховує конкретні ситуації. Зрештою виходить так, що жінки виконують не менш складну роботу. Наприклад, серед жінок є водійки наземного транспорту. Але чомусь водійками метро жінки не можуть бути.

Андрій Куликов: Не тільки в метро немає жінок, які кермують потягами, але й на залізниці. Це тому, що свого часу залізниця була військовою структурою.

Тетяна Трощинська: Вчора ми обговорювали ухвалений в Білорусі закон про дармоїдство. Йдеться про те, що домогосподарки так само можуть вважатися дармоїдками і бути притягнутими до відповідальності. В Україні такого закону немає, але суспільний осуд є.

Людмила Малес: Як ми називаємо догляд за дітьми, хворими чи людьми літнього віку. Ми кажемо «сидіти дома». В законодавстві це називається відпусткою по догляду за дитиною. Ми думаємо, що людина стомлюється, якщо вона у відпустці? Сьогодні досі існує уявлення про те, що обслуговуюча і доглядова праця — це не праця, і непотрібно обраховувати її або платити за неї.

Якщо ми повернемося до статистики, формально туди не входять ті години, протягом яких жінка працює вдома. Але якщо їх порахувати іншим чином, то вийде, що друга чи третя зміна, як це часто називають, перекриває норми робочого дня. Тобто ми повертаємось у середину 19 століття, коли жінки боролися хоча б за 10—годинний робочий день.

Андрій Куликов: Ми говоримо про домогосподарок, а як щодо домогосподарів? Коли почались розмови про те, що жінки не можуть працювати на деяких чоловічих роботах, я подумав, що це дуже важливо. Але не менш важливо, щоб чоловіки приймали як належне, що вони працюють на так званих жіночих роботах. Як з цим у нас?

Людмила Малес: У 2015 році в Україні був запущений проект «Щастя у 4 руки». В рамках проекту КМІСом проводилось опитування тих домогосподарств, в яких жінка виконує левову частку хатньої роботи. Респондентів питали, чи готова жінка поділитися обов’язками і чи готовий її партнер перебрати частину цих обов’язків на себе. Виявилося, що половина жінок готові до рівного розподілу за домовленістю, а чверть з них готові віддати хоча б невелику частину обов’язків. З чоловіками все навпаки. Лише чверть з них готові до більш-менш рівноцінного розподілу. Десь 50% чоловіків готові взяти на себе хоча б якусь частину обов’язків. Тобто серед чоловіків спостерігається значно менша готовність перебрати частину роботи на себе. Це пояснюється багато якими причинами. Можливо, вони готові до цього, але їхнє оточення не готове це сприйняти.

Тетяна Трощинська: Років 20-25 тому у міському просторі можна було побачити засмиканих мам з такими ж засмиканими дітьми. Зараз у вихідні я можу вийти на вулицю і побачити тата, який гуляє з візочком. Це зовсім інша картинка. Чи фіксує це соціологія? Чи є тенденція до нормалізації таких речей?

Людмила Малес: Є. Навіть з’являється культура відповідального татівства. Але вона ще не є такою масовою, щоб відображатися в таких опитувань.

Цікаво, що коли ми зустрічаємо одного тата у декреті, одразу звертаємо на це увагу. Хоча щоденна рутинна жіноча праця сприймається нами як належне. На жаль, така асиметрія досі існує.

Андрій Куликов: Ми неодноразово чули справедливі нарікання на те, що існують заборонені професії для жінок. Скільки є професій, заборонених для чоловіків?

Людмила Малес: Я не чула, щоб чоловікам формально було заборонено займати певні посади. Хоча, якщо чоловік подзвонить у дитячий садочок і захоче влаштуватися вихователем, його не зрозуміють. Це теж певне упередження. Але тут асиметрична ситуація. Випадки, коли чоловіку вкрай треба зайняти таку посаду, значно рідші, ніж випадки, коли жінці потрібно працювати на тих роботах, які їй недоступні.

Тетяна Трощинська: Наука — це ж теж традиційно чоловіча сфера.

Людмила Малес: Що стосується кар’єри від вузівської складової, тут можна помітити певну піраміду. Якщо спершу серед студентів більше жінок, то вже в аспірантурі ситуація вирівнюється. Тобто від кожного освітнього і наукового щабля ми бачимо, що співвідношення йде все більше і більше на користь чоловіків.

Андрій Куликов: Що каже соціологія про гендерний розподіл у соціології?

Людмила Малес: У нас і серед викладацького складу, і серед тих, хто завідує кафедрами, співвідношення складає 50/50. Хоча, що стосується студентів, цей показник складає 4 до 1.

Тетяна Трощинська: Наскільки маскультура і комерціалізація відіграє роль у сприйнятті 8 березня саме як свята весни, жінки і таке інше?

Людмила Малес: Це своєрідна консервація статусу-кво. Жінка має слідкувати за собою, тому що її капітал — це її привабливість, а не її таланти чи професійні здібності. Також йдеться про те, що жінка — це господиня. Ще в радянські часи відбулося перевертання свята. Це була боротьба за рівність, це була спроба досягти тих прав, які мають чоловіки. Зараз ми маємо чергову спробу нагадати про традиційний розподіл. Але ті актуальні питання, з яких ми почали, сьогодні ще не розв’язані повністю.