Чи може Україна компенсувати шкоду потерпілим від насильницьких злочинів?

У студії Громадського радіо – Вадим Човган, радник Консультативної місії Європейського Союзу із правової реформи.

Тетяна Курманова: Злочини на ґрунті насилля, про що це?

Вадим Човган: Це злочини, де є якесь насильство. Якщо одна особа краде в іншої телефон, і та особа не бачить цього – це означає, що злочин не є насильницьким. Але якщо вона підбіжить і вдарить при цьому, і тоді забаре телефон – то це насильницький злочин. До цих злочинів належить такий найстрашніший злочин як вбивство, злочини проти статевої свободи – зґвалтування, наприклад. Це злочини, пов’язані з майном: грабіж чи розбій, особливо розбій, бо він передбачає, що застосовується насильство. Загалом категорій дуже багато, можна ще назвати катування.

Тетяна Курманова: Чи багато українців стають жертвами насильницьких злочинів?

Вадим Човган: Останні дані – це 11 500 осіб у 2016 році. У цьому році, до речі, трохи менше, ніж в попередніх роках, тоді було 13 і 14 тисяч. Це дуже велика кількість. Всього у нас десь 60 000 потерпілих в рік, і шоста частина з них – це насильницькі злочини.

Тетяна Курманова: Там присуджують компенсацію, останні дані, які я пам’ятаю – більше 500 мільйонів відшкодування моральної та матеріальної шкоди, призначеної судом. Як цю компенсацію отримати?

Вадим Човган: Закон передбачає, що, по-перше, має бути рішення суду. Тобто якщо особу побили, і вона знаходиться в лікарні – їй ніхто нічого не буде компенсувати, вона буде змушена за свій кошт справлятися. Найчастіше ніхто цю шкоду не відшкодує, хіба якщо злочинець це зробить для того, щоб його відповідальність була пом’якшена. Але так – то лише після рішення суду, тобто можуть пройти роки – поки особа отримає цивільний позов, і з ним піде до державної виконавчої служби, державна виконавча служба відправляє виконавчий лист до установи виконання покарань, тобто в тюрму, де перебуває уже засуджена особа, і там вона працює, і наче має відшкодовувати певну шкоду. Хоча насправді кошти від тюремної праці – невеликі.

Тетяна Курманова: Якщо людина, яка зробила якесь правопорушення має майно, за законом його можна продати, щоб компенсувати цю шкоду?

Вадим Човган: За законом так, але в тому то й проблема, що ці злочини найчастіше вчиняють ті, хто не має коштів. Більшість справ про насильницькі злочини – це коли у особи, яка вчинила злочин – немає нічого.

Тетяна Курманова: У нас є слухач.

Сергій з Києва: Як отримати компенсацію журналісту, якого вчора побили в суді?

Вадим Човган: Коли особі завдали певної шкоди здоров’ю – має бути якась обґрунтована оцінка. Як правило – це судово-медичний експерт, який встановлює який ступінь тілесних ушкоджень, а також, скільки особі потрібно коштів, по-перше – на те, щоб вилікуватись, по-друге, якщо уже про моральну шкоду йдеться – то тоді уже не експерт встановлює, а суд. З практики це може бути від однієї до 100, 200 тисяч гривень. У  цьому пипадку, про який ви згадали, ідеться про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями працівників правоохоронних органів. У нас є окремий закон про відшкодування такої шкоди. Суть закону в тому, що є спеціальний порядок відшкодування в такому випадку, і він уже сьогодні існує. А ми говоримо про випадки, коли відшкодування шкоди за рахунок держави не може бути, тобто якщо в особи, яка здійснила злочин немає коштів, то нічого держава не відшкодує такому потерпілому.

Тетяна Курманова: Який механізм відшкодування шкоди існує, і якими законами це обґрунтовується?

Вадим Човган: Наш Цивільний кодекс передбачає, що шкода, яка завдана життю та здоров’ю особи, і яка не була відшкодована тим, хто її завдав – має відшкодовуватись державою у порядку, передбаченому законом. Якраз такого закону немає, тому й порядку немає, тому відшкодування немає. Відповідно, механізму у нас, практично, не існує. Трапляється так, що людина побита, але рішення судового вона не отримує, щоб відшкодувати шкоду цивільного позову. Буває, що особу, яка вчинила злочин, навіть не знайдено.

Тетяна Курманова: Що робити у таких випадках, хто буде відшкодовувати?

Вадим Човган: Виходить, що ніхто. Якщо посилатись на Цивільний кодекс, то має бути закон, який встановить порядок, але такий порядок невстановлений, і це те, над чим ми працювали у Консультативній місії Європейського Союзу разом з Міністерством юстиції. Це не тільки випадки, коли вже відомо хто вчинив злочин, це випадки, коли не знайшли, а ще можуть бути випадки, коли вчинила злочин особа, яка не несе кримінальної відповідальності, наприклад, особа, яка за свої вчинки не відповідає через психічну хворобу, неповнолітня – це дуже широка категорія справ, і насправді невиявлених, нерозкритих злочинів у нас доволі багато, і ніхто цю шкоду не відшкодує. Теоретично довести через суд, що держава винна в тому, що вона не поставила десь відеокамеру на вулиці, де вбили особу – у нас таке, наскільки мені відомо з судової практики – неможливо. Має існувати саме державний механізм відшкодування, який потрібно в Україні встановити.

Тетяна Курманова: Що треба зробити? Які зміни в законодавство треба внести?

Вадим Човган: Україна вже підписала Конвенцію про відшкодування шкоди, завданої насильницькими злочинами. Ця Конвенція була підписана у 2005 році, але вона не була ратифікована. Виходить, що Україна, по суті, не має міжнародних зобов’язань. Але якщо Україна підписує якусь Конвенцію, то очікування є таке, що її буде ратифіковано. У національному плані з прав людини до 2020 року наша місія порадила закріпити положення щодо ратифікації Конвенції, і це положення там є, тому тепер це зобов’язання. Окрім того варто розробити проект закону, який потрібний для того, щоб ратифікувати цю Конвенцію, тому що в Конвенції написано, що шкода має бути відшкодована державою, але деталі мають бути встановлені в спеціальному законі. Наприклад: кому відшкодовувати шкоду? От ДТП – у випадку ДТП шкода не повинна відшкодовуватися, тому що це не умисний насильницький злочин, а має йтися саме про умисний насильницький злочин. Держава не може відповідати за всі злочини, у неї просто немає такого потенціалу, і такого немає в жодній країні. Потім, кому відшкодовувати? Тому, хто постраждав, чи, може, його родичам? Якщо це вбивство? Це може бути годувальник сім’ї, або навіть такі базові речі, як похорон організувати, інколи людям психологи потрібні – це все має відшкодовуватися якимось чином. Звичною практикою в країнах Європейського Союзу є те, що існує окрема компенсація, автоматична, якщо особу вбили – є конкретна фіксована сума. Ще одне питання: хто має робити це відшкодування? Міністерство юстиції чи соціальної політики? У різник країнах ЄС є різні варіанти. У цьому проекті закону, який розроблений Міністерством юстиції передбачається, що Міністерство соціальної політики має відповідати. І головне питання – звідки взяти гроші? Уже в 2007 році був розроблений проект закону, який мав запустити відповідний фонд відшкодування, і ратифікувати Конвенцію, але проблемою стало те, що не було коштів. Зараз схожа проблема з’явилася, але ми, зокрема, в місії рекомендували деякі джерела наповнення цього фонду: виконання деяких кримінальних покарань може давати суттєві кошти, наприклад – виправні роботи. Є громадські роботи – коли метуть вулиці, а виправні – це коли кожного місяця з вашої зарплати вираховується певна сума до бюджету. Іншим джерелом може бути конфіскація, як покарання. Ми також зарекомендували шведський приклад: кожен засуджений у кримінальному провадженні, якщо вже є рішення суду, робить внесок у фонд відшкодування потерпілим. Якщо з кожної особи стягнути збір – то колективний ефект дуже потужний.

Тетяна Курманова: Чому держава має щось відшкодовувати?

Вадим Човган: Всі країни ЄС згідні у тому, що держава, певною мірою, є відповідальною у скоєнні злочину. Чому? У пояснювальній записці до Конвенції йдеться про певні філософські засади, і одна з ідей така: якщо вчиняється злочин, то це означає, що держава, певною мірою, десь недопрацювала. Можливо, не спрацювала її правоохоронна система, десь камеру не поставили, освітлення не включили, або була недостатня кількість поліції в тому районі. Або якщо особа звільнилася з основного місця відбування покарання – держава не допомогла інтегруватися, знайти роботу цій особі, і їй нічого іншого не залишилось, як знову піти і вчинити злочин.

Тетяна Курманова: Які зараз кроки повинна зробити Україна?

Вадим Човган: КМУ повинен, перш за все, допрацювати проект закону, який є. Всі погодили цей проект закону крім Міністерства фінансів. Мінімальна сума, яка потрібна для цього фонду – це 60 млн. гривень. Якщо це порівняти з витратами на пенітенціарну систему, яка недофінансована, то це в 100 разів менше, – це для порівняння.  

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.