Діяльність «Поштовху» могла б знівелювати сценарій «Русской весны», — Демченко

Вчора у Вінниці у фойє Донецького Національного університету була відкрита меморіальна дошка Юрію Матущаку, випускнику історичного факультету Національного університету 2009 року. Пізніше він працював вчителем історії в Донецьку.

У 2006 році він став співзасновником ГО «Поштовх», що працювала над відновленням національної пам’яті на Донеччині. У 2014 році Юрій у складі полку патрульної служби поліції особливого призначення «Дніпро-1» пішов захищати Україну і, на виході з Іловайського котла, загинув.

Про Юрія Матущака говоримо з політологом Станіславом Федорчуком і радіоведучим Олександром Демченко.

На прямому включенні зі студією «Громадського радіо» знаходиться один з ініціаторів розміщення таблички — Сергій Зливко. До уваги слухачів його коментар з Вінниці.

Сергій Стуканов: Розкажіть в декількох словах про Юрія Матущака.

Станіслав Федорчук: Це був дуже талановитий молодий чоловік, обернений до світла і до життя. Він був переконаний в тому, що Донбас залишиться українським внаслідок того, що ми разом будемо прикладати до цього зусилля.

Сергій Стуканов: В чому була спадкоємність «Поштовху» від інших організацій, а в чому — принципова відмінність?

Станіслав Федорчук: В 90-х роках українська політично-громадська сфера зазнала поразки, так і не ставши масовим рухом. Це було покоління, розчароване результатами власної праці.

«Поштовх», як організація, що з самого початку була понадполітичною, одразу претендувала на те, щоб долучати до своєї команди усіх охочих.

Представники організації спілкувались з усіма українськими середовищами, що були в Донецьку.

Сергій Стуканов: Олександр Демченко був одним з тих, хто долучився до цієї хвилі і став співорганізатором першого донецького літературного слему. Яким чином ти познайомився з організацією «Поштовх»?

Олександр Демченко: Організація «Поштовх» не закривалась в університетські аудиторії.

В середині 2000-х років в Донецьку утворився прошарок молоді, що був інтегрованим в українську культуру і міг продукувати цю саму культуру.

Сучасні події Донбасі, безумовно, пов’язані з культурною інтеграцією Донбасу в загальноукраїнське культурне середовище.

Кілька років діяльності організації «Поштовх» змогли б знівелювати сценарій «Русской весны».

Тетяна Трощинська: Що було зроблено не так по обидва боки розмежування?

Станіслав Федорчук: У Донеччини немає союзників у Києві чи Львові, в Торонто чи Вашингтоні. Ми можемо покладатися тільки на наші власні ресурси.

Дуже просто під тиском градів і західних дипломатів визнавати керівників самопроголошених республік, а сказати вголос, що є український Донбас, який не мислить таким самим чином, що й решта України — складно.

Як на мене, головна наша біда була в тому, що ми були гуманітаріями і гуманістами.

Сергій Стуканов: Ви з відомим макіївським письменником Олексієм Чупою називали те, що відбувалось тоді в Донецьку культурною революцією. В чому полягала революційність?

Олександр Демченко: На межі 2007-2008 років в Донецьку почала збиратися молодь, яка розуміла, що треба самоорганізовуватись, адже допомоги з Києва чи Львова не буде.

Вперше неофіційно ми зібрались у 2007 році, а вже на фестивалі «День Незалежності з Махном» у 2008 році Донецьк представив від себе окрему літературну програму.