«Для греків Таврида – варварський край», – Ігор Аронов

Лариса Денисенко: Я помітила, що зараз сучасні письменники намагаються працювати з міфологією, зі старими класичними текстами. Можна пригадати в цьому контексті свіжий роман Володимира Єрмоленка «Ловець океану», де він переосмислював «Одіссея». Він це переробив і вирішив просто зробити так: а що було б, якби Одіссей повернувся і його б не дочекалася Пенелопа? І від того почалася історія. От як ви проробили «Іфігенію»? Що там можливо побачити сучасного, і чи дає ця класика переосмислення, чому це модно на разі?

Ігор Аронов: Я сам просто працював з древньогрецькою трагедією два роки в Польщі в інституті Єжи Ґротовського, і це було стартом цього проекту. Потім я розказав свою ідею Дмитру Костюминському – режисеру цієї вистави, і він після цього, запліднений моєю ідеєю, придумав яким способом можна переосмислити це все на сьогодення, тому що сама історія жертвоприношення заради того, щоб війна почалася – це головна ідея певного грецького міфологічного дискурсу. В якомусь сенсі це можна порівняти з жертвоприношенням Христа. Тому сама ця ідея була дуже цікава. Що таке Таврида? Таврида – це Крим. І ми якраз це зробили, прем’єра відбулася у вересні 2015 року, і тоді це було дуже актуально, в тому сенсі, що Крим, вся політична історія пов’язана з цим.

Лариса Денисенко: Ви це вплітаєте у виставу? Чи можна побачити аналогії?  

Ігор Аронов: В певному сенсі так, але це робиться в спосіб алюзії. У нас дуже мала традиція сучасного мистецтва, котре не є таким простим, розжованим. Певні речі залишаються відкритими для того, щоб був простір для самого глядача їх наповнити своїми власними ідеями. Я за таке мистецтво. А щодо цього контексту з Тавридою, то Діма побачив момент, що Таврида, Крим для греків – був варварським краєм. Тобто Іфігенія була перенесена у варварську землю богинею, котра брала її з цього жертовного вівтаря. І він наклав сучасність того, що варвари – це мусульмани, як зараз це подається в сенсі тероризму, і в сенсі того, що Крим – це теж споконвічно мусульманська, татарська земля. І я думаю, що ті контексти якраз і дали це поле для того, щоб осучаснити давньогрецьку трагедію.

Лариса Денисенко: Але ви йдете давньогрецькою трагедією, чи щось змінюєте все-таки?

Ігор Аронов: У нас головна канва залишається, в сенсі головних героїв цієї історії

Лариса Денисенко: Залишається Іфігенія, її брат залишається?

Ігор Аронов: Так, і залишається Пілат, котрий є його другом, котрий йому, ніби, допомагає, але потім він перетвориться в щось інше, і це теж такий цікавий контекст, котрого немає у Евріпіда в простому тексті, але в певному сенсі Пілат стає альтер егом Ареста, і насправді, головні герої – це дві фігури: Іфігенія і Арест. Це останні діти роду Атрідів, цього головного царського роду, котрі залишилися живими, і котрі найбільше постраждали від Троянської війни, і це теж для мене дуже важливий контекст котрий пов’язаний з сучасністю.

Лариса Денисенко: От ви прокачали себе в Польщі. Це окремий досвід, тобто, вас там певно вчили як працювати з таким матеріалом. Візьмемо, наприклад, театральний університет Карпенка-Карого, наскільки українські актори і акторки готові працювати з таким матеріалом, і взагалі розуміють, що тут додається інше звучання?

Ігор Аронов: Я скажу правду, в тому сенсі, що актори не готові. Мене запрошували актори з театрального інституту, я проводив тренінги для них. Самі по собі вони то готові, тільки рівень освіти, котрий їм дають, рівень тих правил, тих, для мене, не зрозумілих ритуалів чи заборон, котрий панує в цьому університеті, якого я не закінчував, він мене насторожує. І тому я зі своєї сторони пробую створювати такий альтернативний світ, я проводжу певний цикл інтенсивів, воркшопів для акторів –  це називається актор без прикриття, і туди я запрошую як студентів, для яких я роблю 50% знижку, так і людей, котрі хочуть побачити якісь інші принципи існування актора на сцені. Тому що насправді є таке заточування театру під певний формат, котрий вже своє віджив.  Коли з тобою не розмовляють мовою сучасності – стає трохи нудно.

Лариса Денисенко: Мені видається, що актори, як і художники, мусять знайти свій стиль, і це дуже важливо – знайти свій сучасний стиль, тому що інакше всі художники малювали б однакові портрети, і ми б там взагалі нічого, напевно, не побачили цікавого для себе. Мені здається, це стосується і акторської школи та майстерності.

Ігор Аронов: В акторській справі, мені здається, що це ще трохи складніше – виробити свій стиль. Для цього треба мати певну ідею і певний струмінь від самого початку.

Лариса Денисенко: Я помітила тенденцію, що дуже часто відбуваються дискусії після тієї чи іншої соціальної або інтелектуальної вистави – щоб залучити глядачів, і щоб пояснити або просто поговорити, тому що ми багато речей не проговорюємо, нема такої звички. Наскільки глядачеві потрібно пояснювати, розжовувати деякі речі?

Ігор Аронов: Я за. Я завжди за діалог. Навіть театр в котрому я починав свої кроки в Одесі, там була така традиція, щоб після вистави запрошувати глядачів, котрі захочуть залишитися на чашку чаю, щоб поговорити з акторами. Часто такі дискусії затягувались на час самої вистави. Я думаю, що це важливо в контексті того, що ми маємо зрозуміти: театр – це взагалі супер зброя. Він може виконувати дуже різні і дуже важливі функції суспільства так як це було в Греції.  Я для себе склав певний образ того як це було, і можна сказати, що для мене це певний взірець. Для людей було обов’язком піти в театр, і в певному сенсі відрефлексувати, вивільнити своїх демонів на сцені, в певному сенсі,  і через катарсис, очищення повернутися потім в соціум, у своє життя і жити очищеними і здоровими.