Громадське радіо
Хорт і Дора — бойові собаки, які живуть на одній з передових позицій в Авдіївці. Вони ще цуценята, але готуються стати вірними помічниками бійцям. А поки що не вони, а про них дбають парамедики з батальйону «Госпітальєрів» і Аліна Михайлова, відома своєю роботою в Армії СОС, і не тільки. Бавлячи маленького Хорта, дівчина розповідає, що нещодавно їх підопічні чотирилапі перехворіли:
«Він (Хорт — ред.) першим захворів ентеритом, ми його вилікували, тут лазарет був. Сьогодні до речі, побачите, ми зараз Дору лікуємо теж. У нас трьохсотих, слава Богу, немає, але в нас трьохсоті собаки».
Попри те, що Аліна волонтер, займається аеророзвідкою, вона свого часу пройшла вишкіл і увійшла до складу батальйону «Госпітальєрів», який очолює комбат Яна Зінкевич. На передовій зараз Аліна буває з певною періодичністю і у такий спосіб підтримує новачків і підказує їм протокольні моменти:
«Катя в нас «котеня» — у нас так називаються бійці, які перший раз їдуть на війну. Їй 18 виповнилося, вона приїхала сюди, на передову»
Сама Аліна Михайлова вирішила піти у парамедики і зокрема у «Госпітальєри» випадково. Після кількох років активного волонтерства, вона спробувала так би мовити зав’язати з війною, але не вийшло, довгий час не заходила навіть у соцмережі. Коли все ж зробила це — на очі потрапило оголошення — набір на вишкіл від Госпітальєрів. Як виявилося, на неї чекав непростий виклик:
«У мене зі школи дуже великий страх крові. Я навіть була звільнена з уроків анатомії, бо доходило до нудоти. І я поїхала на вишкіл, а потім через два тижні — на першу ротацію».
Фобія у дівчини зникла якось сама собою, після того, як довелося рятувати одного з поранених. Вона розповіла, що в Авдіївці були 300-ті, а дорога евакуації дуже важка — доріг фактично нема.
«Ти маєш ледве не тримати на собі трьохсотого. А в нього були поранені нижні кінцівки, я просто йому фіксувала своїми руками ноги, була вся в крові. Все перед очима, перед носом»
За той день було четверо 300-их, але дівчина зрозуміла, що переборола свій страх. Вона й досі згадує того 300-ого з великою крововтратою. Тоді його кров пахла дівчині аквареллю. Цей факт очевидно дозволив Аліні змінити своє ставлення. Тепер каже, що найскладніше у роботі парамедика — переживати втрати.
У «Госпітальєрів» постійно проходять вишколи і за їх підсумками у батальйоні залишаються одна-дві людини. Хтось їде на одну ротацію і більше не вертається, хтось їздить постійно. Однак бувають ситуації, коли люди, які перебувають на передовій, добровільні, просто їдуть додому. Аліна згадала, що свого часу так вчинив їхній водій. Саме в той день у парамедиків було чимало поранених і Аліна просто не знала, що робити:
«Я кажу, що не зможу бути і водієм, і парамедиком, мені треба будуть руки, а вони будуть на кермі. Я не зможу це зробити. Хлопці з ДУКа їдуть забирають поранених, добре, що вони були не дуже тяжкі, їде машина ще за 300-ми, а я з ними стою одна в полі».
Тоді ж на підмогу прийшли бригади волонтерів медиків «ASAP Rescue». Подібна співпраця існує і з бригадами збройних сил. Самі «Госпітальєри» у разі необхідності також можуть вивезти бійців ЗСУ, розповідає ще один член медичної команди Гоша:
«Есть те, кто ближе находятся, звонят им. Все четко. На «девятке» стоят медики, им звонят, если что — они выезжают. С нульовки им вывозят, бывает, они сами на нульовку заезжают. А бывает, заехать не могут — на руках выносят кому-то».
Гоша у мирному житті займається висотними роботами, тому надання першої домедичної допомоги для нього справа знайома. Сидячи за кермом реанімобіля, розповідає, що у цій машин перевозять переважно важкопораненого, і у разі необхідності ще двох поранених можна довезти у сидячому положенні до місцевої лікарні в Авдіївці:
«Тут военные медики, хирурги, анестезиологи. Тут стабилизируются, потом смотрят, какое состояние и на какой машине отправлять. Иногда принимают решение эвакуировать на вертолете» .
Протягом ротації в Авдіївці членам екіпажу доводиться стикатися і з місцевими. Їхнє ставлення неоднозначне. Є і ті, хто відверто вороже сприймає їх. Однак, коли Гоші довелося ремонтувати машину, допомогли йому саме місцеві:
« К некоторыи заезжал, к сыну с отцом, у них свой гараж был, они его как бокс сделали и ремонтируют машины, помагают. Я приехал отремонировать по мелочам, хотел заплатить, они сказали: ничего не надо. Если что, говорят, подъезжай — поможем».
Наймолодший парамедик «Госпітальєрів» Катерина теж спочатку звикала до життя у прифронтовому місті. Цього літа вона приїхала на війну вперше. Зізнається, що не відразу звикла до обстрілів:
«Сначала автомат меня удивлял, думала, что это очень громко. Потом уже зенитки слышала. А сейчас уже ничему не удивляюсь, хотя я здесь недолго. Но уже к этому привыкла».
На четвертому році війни, приємно дивує поява на фронті зовсім юних, каже волонтер Аліна Михайлова, яка сама з 18 років почала їздити в зону АТО. І якщо раніше хотілося розповідати всім, що відбувається на фронті, то зараз дівчина навіть подекуди замовчує перед незнайомими, що вона пов’язана якось з цією війною. Найважче усвідомлювати, що коли закінчиться війна, добровольцям, волонтерам доведеться жити поруч з тими, хто дистанціювався у цій боротьбі. Формується два табори людей і прірва між ними, на думку Аліни, тільки зростає:
«Вони думають, що завжди будуть люди, які будуть тут стояти? А ти собі будеш працювати, дітей ростити, жінку цілувати та обіймати. І що люди, які тут, на війні, ніколи не переведуться, що вони ніби роботи? Насправді, так не буде».
Медичний батальйон «Госпітальєри» був заснований у липні 2014 року після боїв за Карлівку та Піски. Їхнє гасло — заради кожного життя. За час існування бату було врятовано щонайменше 2500 бійців. «Госпітальєри» досі, на четвертий рік війни залишаються волонтерською структурою.
0