Двомовність – це шлях до сепаратизму, – Оксана Левкова

Андрій Сайчук: Я знаю, що ви багато часу проводите на окупованих територіях. Що там змінилось?

Оксана Левкова: Ну, за два роки особливо нічого не змінилось. Як тримались на партизанці, так воно все і далі відбувається. Все на власній ініціативі волонтерів та інших небайдужих.

Андрій Сайчук: Де держава могла б долучитися?

Оксана Левкова: Затерті слова. Ми стикаємось з людьми, які просять сказати десь там, що вони адекватні, що вони хочуть вивчати мову. Що ЗМІ могли б простіше і більше давати інформацію українською мовою. У нас креативного патріотизму як не було, так і немає. Квіт так і не посадив за стіл переговорів дитячих психологів, художників, педагогів.

Андрій Сайчук: Ми маємо досвід радянської держави, теми УПА і інші незвичні для сходу. Як ці питання корелюються в школах?

Оксана Левкова: Школа була і залишається інструментом ідеології. Я розумію, що у наш час це звучить дико. Констатую факт, що – так, багато країн Європи використовують школу як інструмент ідеології. І в наш час теж. В Німеччині немає шкіл для турків, хоч діаспора досить велика. В США немає іспаномовних шкіл. Нас закликають бути толерантними, плюральними.

Наталія Соколенко: Чому Німеччина не дозволяє туркам вводити свою систему освіти?

Оксана Левкова: Давно доведено, що двомовність – це шлях до сепаратизму. Ми не можемо собі дозволити це, оскільки ще не знаходимось на тому рівні демократії, як деякі європейські країни.

Я розкажу про Миколу Березового, чоловіка Тетяни Чорновол, котрий загинув під Ілловайськом. Якось я його запитала: як так сталось, що ти такий український патріот з Горлівки. Він сказав, що мав досить хорошу вчительку української мови. Вона проводила уроки на теми обрядовості, трагічних сторінок історії, традиційності. Це була чи не єдина вчителька на всю Горлівку. Фіксую, що кількість таких вчителів збільшилась. Зараз вони активно просять закуповувати базу для музеїв.

Наталія Соколенко: Що це за проект про музеї?

Оксана Левкова: Це певний процес взаємодії активістів і освітян Львова з освітянами окупованих територій. Це акт людей, що хочуть жити в одній країні .

Андрій Сайчук: Моя дочка проходить зараз тему вивчення роману «Тихий дон», я – проти. А як дивляться педагоги сходу на такі моменти?

Оксана Левкова: Яскравий приклад – школа № 309 на Позняках. Там створили музей визвольних змагань. Директором, до речі,  стала переселенка з Криму. Вчителі, що приїхали з окупованих територій, як ніхто інший розвивають тематику патріотизму.

 Андрій Сайчук: Розкажіть про те, якими методами ваш рух впливає на свідомість громадськості сьогодні?

Оксана Левкова: Наш рух існує 10 років. Ми м’яко запроваджували різні конкурсні програми. Але тепер нам дорікають, чому ми не були більш радикальними.

Наталія Соколенко: Що ще планує робити ваш рух далі?

Оксана Левкова: Якщо наш моніторинг збірників шкільних заходів покаже, що ці ініціативи погані, ми будемо самі шукати креативників, сценаристів, щоб вони зробили це краще.