Гроші чи патріотизм — яка вона, контрактна армія?

Журналістка Ірина Сампан говорить про поїздку в зону АТО.

Тетяна Курманова: Де ти була цього разу?

Ірина Сампан: Я була на Маріупольському напрмку. Це Широкине, Бердянське, Водяне, Лебединське. Метою моєї поїздки була перевірка того, що таке контрактна армія.

Кардинальних зрушень я не побачила. Стало більш стабільно, більш зрозуміло, що відбувається, хто за що відповідає. Можна говорити про стабільне забезпечення. Коли я раніше була у мобілізованих, то вони говорили про берці та форму неохоче, бо все було погано. Зараз мене потішила наявність забезпечення. Тільки із невеликим запізненням до деяких підрозділів надійшла зимова форма.

Тетяна Курманова: Але ти їм повезла допомогу?

Ірина Сампан: Так, завдяки волонтерам та працівникам «Громадського радіо» я передала кошти на бензин, зимову форму, термобілизну. Інтенсивність волонтерської допомоги знизилася. Проте потреби можна знайти у будь-якому підрозділі, допомога не буде зайвою. Волонтери також кажуть, що не бачать підтримки від держави.

Деякі солдати не розуміють,чому вони там стоять, що вони там роблять. Навіть на третій рік війни зберігається невизначеність. Командири мені розповідають, що основна частина їх роботи — це не організація, а розмови з бійцями, налаштування на правильні думки. Моральний стан трошки підірваний. Не завжди дозволяють відповідати на обстріли. Це сильно демотивує.

Але їхня мрія і мета — зайти на танках в Луганськ та Донецьк і очистити ці території від бойовиків.

Різниця між контрактною армією і мобілізованими полягає у мотивації. Мої знайомі демобілізовані говорять про те, що контрактники — менш патріотичні. Вони говорять, що нові бійці ідуть тільки за гроші.

Залишилося багато мобілізованих, які пішли на другий і третій термін.

Ірина Ромалійська: Ти привезла репортаж.

Ірина Сампан: Я привезла багато матеріалів. Один із них — про дівчинку, яка потребує негайної допомоги.

Я б хотіла трохи розповісти про жителів Донбасу.

Водяне — це село, яке майже щодня знаходиться під обстрілами. Там жило 2 тисячі людей, а тепер — 9-10. Будівлі там розвалені. Там немає газу, зв’язку. Топити доводиться дровами, які не можна збирати через міни. Люди чекають на допомогу від Червоного Хреста, який туди не пускають. Зима у них буде холодною.

Тетяна Курманова: Ти ходила з бійцями на завдання?

Ірина Сампан: У хлопців українських підрозділів був перебитий зв’язок. Невідомо, де саме міна перебила зв’язок. Довелося йти 8 кілометрів туди і назад, перевіряти цю «полівку». Ми знайшли, де вона була перебита. Я все це знімала, фотографувала. Все це знаходилось за 800 метрів до позицій бойовиків. Вони нас бачили, ми їх бачили. Ми полагодили зв’язок. Про цю операцію можна буде прочитати на нашому сайті. Цей репортаж буде про героїзм хлопців, які тільки в касці і бронежилеті виконують завдання, хоча мали б використовувати броньовані автомобілі. Що дорожче, людське життя чи техніка?