Історія кохання італійки та донецького добровольця, який загинув під Іловайськом

Зворушлива і драматична історія кохання добровольця батальйону «Дніпро 1» Юрія Матущака, який загинув під Іловайськом, лягла в основу роману «Amor[t]e», написаного Олександрою Іванюк, яка знаходиться в нашій студії.

Сергій Стуканов: Наскільки я знаю, ви прямого відношення до Донецька не маєте, але ви знаєте і Юрія, і Франческу. Звідки?

Олександра Іванюк: Так, я не маю безпосереднього відношення до Донецька, але для мене це особиста історія, тому що Юра був моїм приятелем, ми познайомилися в Любліні в 2014-му році, коли Юра приїхав волонтером. Одразу стало зрозуміло, що ця людина незвичайна, з мільйоном ідей, з океаном ентузіазму.

І я завжди ставила собі питання, яка дівчина витримає такого чоловіка, за яким треба бігати та реалізовувати різні проекти, який не має ні хвилини спокою, це ж просто неможливо!

В лютому 2013-го року Франческа приїхала в Донецьк та познайомилась з Юрком на заняттях італійської мови.

Вікторія Єрмолаєва: Вона стала свідком подій Революції Гідності, війни на сході України. Яке ставлення було до цих подій у іноземки?

Олександра Іванюк: Франческа дуже хотіла їхати на Майдан разом із Юрком. Коли вона приїхала, всі зміни були ще в повітрі. Людина, яка не знала ані ситуації в Україні, ані схід України, не відчувала, що насувається. І вона не дуже розуміла різницю між російськомовними та україномовними містами, не розуміла конфліктів та проблем. Можливо, про Україну в цілому вона знала більше, ніж про Донецьк, адже в неї були друзі з України, але не було нікого знайомого зі сходу.

Натомість з Юрком, вчителем історії, вона слухала лекції про Україну постійно, історія України була присутня в їхньому житті нон стоп.

Сергій Стуканов: Чия була ідея написати книгу? Франческа мені писала, що вона хотіла би, щоб якомога більше людей дізналися про Юрія. Це була її ідея? Чи ваша?

Олександра Іванюк: Важко сказати. Коли ми з нею розмовляли, в неї були очікування, що все ж таки це не кінець, що він повернеться живий. І вона постійно повторювала, що він був надзвичайною людиною, а більшість українців про нього абсолютно нічого не знають і не чули про такого Юрка. Треба про нього говорити. Так ми розмовляли місяцями, і весь цей смуток і страждання виливалося в наших розмовах. Франческа згадувала багато речей, я намагалася їх якось зафіксувати та записати, ставила багато питань. І було очевидно, що про нього треба написати, що ця історія має вийти за межі кола тих людей, які знали Юрка.

Вікторія Єрмолаєва: Як склалася доля Франчески після цих подій?

Олександра Іванюк: Мені здається що вона повертається до нормального життя, адже це був такий землетрус для неї, вона пережила таку психологічну травму, і все, що відбулося в її житті, важко передати словами.

Натомість зараз вона починає нову сторінку в своєму житті, я сподіваюсь, що вона буде щасливою.

Сергій Стуканов: Презентація цієї книжки відбулася в кількох польських містах, а сьогодні у 18:30 буде презентація книги на в книгарні «Є» на Контрактовій площі в Києві.

Ми не будемо повністю розкривати сюжет книги, яка вражає не тільки самою історією, але й літературною якістю викладення. Отже, коли Франческа приїхала в Донецьк, то спершу вона була не дуже приємно вражена цим містом, але з рештою, її ставлення до міста міняється, правда?

Олександра Іванюк: Так, коли вона говорила своїм друзям, що їде в Україну, а саме в Донецьк, то їй вони казали, що Донецьк — це не Україна. Тобто вона абсолютно не уявляла, куди вона, насправді, їде.

Коли вона приїхала, був лютий, було зимно, люди на вулицях були холодні, і для італійки, яка звикла до моря, сонця, тепла і відкритих посмішок на вулицях, до розслабленого стану життя, було дивно, що тут все таке серйозне, напружене, суворі обличчя, нові погляди на життя і світ, дивні питання. Вона часто згадувала, що її питали про те, скільки вона заробляє, чого в неї немає дітей, чому вона незаміжня. Це був культурний шок.

Але згодом Юрко їй почав пояснювати із історичної точки зору, наскільки складне є життя в Україні, наскільки важко щодня нести цей тягар відповідальності, як це відчувати незадоволення, що твоя країна розвивається не так, як хочеться.

Сергій Стуканов: Франческа приїхала в Донецьк на 9 місяців, тобто в кінці 2013-го року її місія мала б закінчитися. Але в них з Юрком як раз був в розпалі роман. Яким чином вони продовжували своє спілкування в Донецьку?

Олександра Іванюк: Франческа залишалася до останнього, вона поїхала з міста разом з Юрком, коли залишатися в Донецьку було небезпечно фізично, коли вони опинилися в чорних списках, до них приходила міліція, деякі друзі Юрка пропадали, їх били, тобто ситуація була складною.

Сергій Стуканов: Ми знаємо, що в неї закінчувався термін перебування в Україні, і вона шукала можливості повернутися в Україну. І влітку 2014-го року вона поїхала за кордон.

Олександра Іванюк: Коли стало зрозуміло, що залишатися в місті небезпечно до життя, вони мусили поїхати, і Франческа повернулася до Італії на якийсь час, щоб знайти роботу в Промислово-торговій палаті Італії в Україні.

В цей час, коли вона шукала роботу і можливості повернутися в Україну, Юрко шукав добровольчий батальйон. Для неї це було надзвичайно важко, так само, як і для родини, яка знала менше, ніж знала Франческа. Це був один з найбільш складних періодів в їхній історії.

Сергій Стуканов: Драматизм історії полягає в тому, що Франческа все таки знайшла роботу, але, на жаль, на той момент вже надійшли погані новини з України.

Олександра Іванюк: Драматизм настільки великий, що Юрій загинув в той самий день, коли вона знайшла роботу. Це був такий ляпас долі, тому що ці двоє людей робили все від них залежне, щоб бути разом.

Мене в цій історії захоплює сила Франчески, яка, не маючи тих сентиментів до України, які маємо ми, приїхала в зовсім інше, незнайоме, холодне, сіре місто, в незрозумілу країну, і стала частиною її суспільства. Іноді мені здається, що вона є більшою українкою, ніж частина моїх знайомих.