Курков: Майдан, як роман, закінчився хепі-ендом, почався серіал «Війна»

Андрій Курков, автор «Щоденника Майдану», розповідає про події трирічної давності.

Андрій Курков: Занадто швидко сам Майдан став частиною історії. Анексія Криму та події на Донбасі продовжують залишатися реальністю. Я думаю, що у цьому є закономірність. Майдан мав свій спонтанний початок. Перші два тижні я стежив за тим, що відбувалося, з недовірою. Закінчився він, як в романі, практично втечею президента. Пригодницький фінал. Для Януковича, напевно, це був хепі-енд. Майдан був більш літературним і романним. Це був історичний твір. Перед хепі-ендом була драма.

Драматургія політичних криз дуже літературна. Вона діє за тими ж законами, що й драматургія гарного фільму чи книги. Потім почався драматичний і трагічний серіал. Ми не знаємо, коли він закінчиться.

Ірина Славінська: Який ваш перший чи головний спогад про Майдан?

Андрій Курков: Нічні крики молодих голосів «Київ, вставай» після 23 — 24-го по центру Києва.

Крики о 2 — 3 ночі «Київ, вставай» — звуковий символ початку подій.

Я запам’ятаю блиск в очах підлітків. Вони захопилися Майданом, «Правим сектором».

Люди, які вночі ходили по троє-четверо, зупиняли тих, хто йшов один, і ставили питання, як пройти до якоїсь дуже маленької вулички, перевіряючи, чи це киянин чи хтось з Майдану. Ми прийняли слово «тітушки» і так узагальнюємо всі темні сили в цивільному, але я думаю, що це були не «тітушки». Так мене о другій чи третій ночі запитали, як пройти на Георгіївський провулок. Я знаю. Вони одразу втратили до мене інтерес.

Лариса Денисенко: Чи відчувають учасники Майдану, зокрема письменники, свою персональну відповідальність за майбутні події?

Андрій Курков: Будь-яка революція робиться ідеалістами, а використовується негідниками. Завжди негідники хочуть на революції прийти до влади. Я не назву нашу нинішню владу негідниками. Я залишають її прибічником, бо бачу кілька страшних альтернатив.

Відповідальність я відчуваю, але українські інтелектуали і письменники не були затребувані на цьому Майдані так, як під час Помаранчевої революції. Революція була інша саме тому, що перша програла. Під час першої революції письменники закликали проти насильства. Потім я зустрічав молодих людей, які казали, що Помаранчева революція програла, бо не було сакральної крові, не було за що ненавидіти і мститися. Це страшно, коли є руйнівна енергія, але людей, які знають, що треба збудувати, не пропонують.

Ірина Славінська: Як ви можете описати зміни «профайлу» революціонера у 2013 — 2014 роках?

Андрій Курков: Знову виникає паралель між буржуазною революцією 17-го року і пролетарською. Коли перемагають інтелектуали, вони не можуть організувати владу, потрібні прагматики.

Серед прагматиків багато інтелектуалів, але в них перемагає принцип відносності моралі. Нею можна гратися. Інтелектуал, який не є прагматиком, — ідеаліст. Він вважає, що закон має бути рівним для всіх, мораль має бути присутньою в суспільстві, інакше воно розпадається. Я думаю, що в кожному суспільстві є ідеалісти та прагматики. В політиці навіть у розвинутих країнах перемагають прагматики, але система працює так, що мораль залишається за допомогою законів.

Треба починати з поваги до прав людини. Треба пояснити людині, що у неї є такі-то права, а оцих прав у неї немає, бо це впливає на права іншої людини. Головна наша проблема — падіння рівня освіти і освіченості людей. Гроші заміняють диплом, хватка замінює талант чи звання. Ми не одні такі. Це відбувається в Англії, там є Brexit, це відбувається в Америці, тому там є Трамп.

Радикальні сили, які не можна назвати інтелектуальними та моральними, приходять за допомогою демократичних виборів. Їх обирають люди, які не хочуть бути моральними, не хочуть приймати цивілізовану роль громадянина.

Популізм — найлегша відповідь на складне запитання.

Ірина Славінська: Наскільки досвід Майдану є досвідом примирення? Саме під час Майдану 2013 — 2014 років почали говорити багато хорошого про політичну націю.

Андрій Курков: Почали і перестали. Коли почали, я почув і подумав, що назад дороги немає. Потім хтось цього злякався. Почалися заклики не ідеалізувати російськомовних учасників протестів, не романтизувати російськомовних волонтерів чи мобілізованих. На цьому і закінчилася тема політичної нації в дискусії соціальних мереж.