Квартирне питання. Лауреат Шевченківської премії живе в аварійному помешканні

У 2014-му році йому як переселенцеві виділили там кімнату для тимчасового проживання, але ні звернення колег, ні зусилля місцевої громади виділити йому квартиру не допомогли.
 
Чим можна допомогти видатному поетові? Обговорюємо з журналісткою і громадською активісткою Михайлиною Скорик, а з Ірпеня на телефонному зв’язку з Громадським радіо сам Василь Іванович Голобородько.

 

Михайло Кукін: Ще в 2014 році звернення з проханням надати житло Василеві Голобородькові підписали 84 дуже поважні людини: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Ліна Костенко.

 
Михайлина Скорик: Так, нема сучасного інтелектуала, який би не підписався під цим зверненням. Але тоді це був 2014 рік і була певна надія, що протягом року-двох ситуація зміниться, можливо, налагодиться життя в Луганську. Зараз все-таки закінчується 2017 рік. І вже очевидно, що швидких змін не буде.

Для пана Василя Голобородька повернення в Луганськ зараз — це повернення у в’язницю. Ми все це розуміємо. Відпустити поета додому, щоб потім героїчно його рятувати як заручника — це, по-моєму, цинічно. Якщо в 1994 році саме держава як лауреату Шевченківської премії надала йому житло в Луганську, то модель, яка напрошується: то хай держава, наприклад, ту квартиру візьме, до деокупації надасть йому рівноцінне житло. Якби ж йому було 32 чи 42 роки, коли людина в розквіті сил, може заробити собі перекладами, літературною творчістю, просто роботою в Києві достатні гроші на житло!

На жаль, зараз пан Василь є звичайним пенсіонером і не має такої можливості. Якщо Україна цінує своїх митців, якщо справді Оксана Забужко називає Василя Голобородька найвидатнішим з українських поетів, вважає його в принципі єдиним достойним висунення на Нобелівську премію з живих класиків, то я вважаю, Україна має цінувати таких людей і мають бути якісь шляхи вирішення цього питання.

Василь Голобородько всім своїм життям і своєю творчістю заслужив на те, щоб українці допомогли йому, коли він опинився в скруті

 
Михайло Кукін: Ми додзвонилися до самого Василя Івановича. Розумію, що ви зараз у своїй кімнаті у Будинку творчості, як часто її полишаєте?

Василь Голобородько: Так, я тут проживаю з 2014 року. А, власне, і потреби такої нагальної нема, щоб десь полишати. Але інколи полишаю, бо син допомагає, вивозить мене в приватні клініки в Київ. Та і тут по місту всілякі справи треба вирішувати. А так, на якісь заходи… просто в ті роки, коли я мав більшу змогу в якихось вечорах, зустрічах, презентаціях — ніхто мене не запрошував, я жив далеко від Києва, а тепер мені просто нецікаво.

Михайло Кукін: Мені здається, що найгіршим у цій історії може бути зневіра, чи не накрила вона вас? Що ви, людина, яка стільки зробила для української культури, зараз не відчуває потреби в самій собі з боку суспільства і влади?

Василь Голобородько: Ну, влада далеко від людей і ще далі від представників української культури, від письменників, власне і від мене. Бо влада не дуже проукраїнська, так би мовити. Взагалі зневіри нема, якийсь період настав… найкраще мене сприймали у часи перебудови, а коли настала незалежність, чомусь все стабілізувалось, всі попередні, які щось відчували, якийсь некомфорт, після проголошення незалежності відчули, що нічого не змінилося, вони на тих самих владних позиціях у структурах Спілки, у видавництвах, у різних видання на тих самих місцях залишилися . А перед незалежністю і перебудовою мене замовчували 20 років, така паза була. А потім знову настав період замовчування.

Михайло Кукін: Я правильно розумію, що через це ви і не намагалися звернутися до своїх колег у Спілці письменників, спробувати вирішити свої побутові проблеми через них?

Василь Голобородько: Ну, мені квартиру надали саме завдяки клопотанню чи проханню одного з секретарів Спілки під час зустрічі з тодішнім президентом Кучмою, Кучма видав розпорядження на обласну владу. Це в 2000 році, коли мені надали квартиру в Луганську.

Михайло Кукін: А там, де ви мешкаєте зараз, це кімнатка? Виглядає, що побутові умови там жахливі.

Василь Голобородько: Але я не скаржуся і не нарікаю на мої умови. Якісь складнощі з’являються, але мене все це задовольняє. Тим більше, що я коли поселився, не відчував цих незручностей, думав, що це ненадовго, а воно розтягнулося: рік, другий, третій — вже пішло на четвертий рік.

Михайлина Скорик: Було запитання до пана Василя, чи не зневірився він. Я не так добре знаю пана Василя і не так часто спілкувалась, але мені важко уявити пана Василя і зневіру в щось — це суперечило би самій його натурі.
 
Якщо повернемось до цієї кімнати, це власне дві кімнати в одному з будиночків у Будинку творчості. Взагалі весь будинок в досить сумному стані. Найбільша проблема — санвузол, який в 2014 році був нормальний, а зараз почав провалюватись піддон і туалет, утворилася дірка через яку банально тягне холодом. Так сталося, що я заїхала, коли були холоди й не було опалення, і зрозуміла, що в такому житлі перебувати не хотіла би.

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.

Василь Голобородько потребує не лише житла, але й лікування. Курс крапельниць, який йому приписали, коштує 4300 гривень, номер картки для охочих допомогти: 5168 7572 5603 1180 (Голобородько Василь Іванович).