«Квітка на камені»: фільм Параджанова про шахтарів на Донбасі

Культуролог Ольга Брюховецька розповідає про кінематографічний Донбас періоду відлиги.

Лариса Денисенко: Як зародився проект? Чому ви обрали цю стрічку задля того, щоб прочитати лекцію?

Ольга Брюховецька: Лекція відбудеться завтра в центрі Довженка о 18:30. Там ви почуєте відповіді на більшість питань, а сьогодні я хочу зберегти інтригу.

Це проект центру Довженка, що обертається навколо книжки «Кінематографічна ревізія Донбасу». Її упорядник Станіслав Мензелевський віднайшов блискучу формулу, яка допомагає розглянути цю тематику розширено, а не в кон’юнктурній площині. Ми надто зациклились на воєнній риториці, але зараз ми потребуємо розширення оптики.

Ірина Славінська: Крім того, ця лекція дозволяє актуалізувати Донбас як цікаву територію.

Ольга Брюховецька: Керівник науково-програмного відділу центру Довженка Станіслав Мензелевський взяв дуже поширену фразу «почути Донбас» і сказав: «Давайте побачимо Донбас».

Донбас — це один з найбільших радянських кінематографічних міфів.

Лариса Денисенко: Мені здається, що там перед людиною на першому місці стояла трудова звитяга.

Ольга Брюховецька: В радянський час звеличували трударів, хоча вони знаходились в дуже приниженому становищі. Проблема стахановства полягала в тому, що, фактично, це була ілюзія. Не було ніякого стахановства.

З одного боку, кіно було міфотворчим началом, з іншого — воно багато в чому деконстроювало ці міфи.

Дуже цікавим є зокрема фільм «Квітка на камені» — своєрідна інтервенція Параджанова на тематику Донбасу і шахтарів. Як на мене, цей фільм повністю забутий і викреслений з історії українського кіно. Зрештою, для цього є підстави. Насправді це фільм-монстр.

Ірина Славінська: Що у цьому фільмі такого монструозного?

Ольга Брюховецька: Перегляд цього фільму мені нагадує ситуацію, коли їдеш за кермом і кожні 2 хвилини тиснеш на гальма. Цей фільм вийшов у 1962 році. В ньому Параджанов підійшов впритул до відкриття свого авторського голосу. Цей фільм складається з параджанівських проривів і класичного наративного фільму в дусі студії Довженка, а відрізняється він блискучим комізмом і гумором.

Фільм починав знімати Анатолій Слісаренко і в ньому мала грати молода зірка українського кіно Інна Бурдученко. Під час зйомок вона загинула і ніхто не хотів братися за роботу над фільмом. Параджанов зробив з нього таке собі гидке каченя перед стартом.

Фільм дуже важко дивитися, ця стрічка ніби сама себе пожирає.

Насправді, у «Квітці на камені» Параджанову вдалось деконструювати міф про шахтарів і перетворити шахтаря на поета. Вихід стрічки відповідав історичному етапу, коли вугілля перестало бути центральною складовою економіки. На лекції я детальніше розповім про фільм, а після цього ми його переглянемо. 

Лариса Денисенко: Хто виконував сценарну роботу?

Ольга Брюховецька: До «Тіней забутих предків» Параджанов зняв 4 ігрові фільми, але не визнав жодного. «Квітка на камені» – найбільш цікавий з них. Він поставлений за романом Вадима Собка на хвилі антирелігійної компанії Хрущова.

Лариса Денисенко: Роман Вадима Собка адаптував сам Параджанов?  

Ольга Брюховецька: Виявляється, спочатку в сюжеті крім сектантів були націоналісти з західної України, що приїхали руйнувати будівництво шахт. Собку сценарій Слісаренка не сподобався.

Якби перша редакція сюжету відбулась, це стало б хорошою ілюстрацією до того, що я називаю сексуалізацією праці, коли тяжка робота наділяється метафоричними елементами сексуальності. Чому країна, що будувала комунізм, змушена була перетворювати працю на якусь сексуальну ейфорію? Через те, що праця — це важка річ, що передбачає наявність фізичних меж.

Параджанов повністю переписав сценарій, з відзнятого матеріалу лишилось тільки 20%. Він зумів передати фактуру цього регіону. Крім того, він хотів, щоб фільм на рівні мовлення звучав автентичною «донбаською мовою» — тим, що ми називаємо суржиком.